Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631

    - Про ме­не, стiй тут хоч i до свi­ту.

    - Чи доз­во­ли­те ж по­ба­ла­кать?

    - Говорила по­кой­на до са­мої смер­тi, та все чортз­на-що! Але вже пiз­но. Ма­ти вий­дуть з ха­ти, то ще й бу­дуть ме­не ла­ять.

    - Лаяться - то вже ма­те­ри­не дi­ло. А ви ж на ме­не не сер­ди­тесь?

    - Чого ж ме­нi сер­диться? Я не ли­ха. Йдiть ли­шень ви обид­ва на ву­ли­цю. Там ба­га­то гар­них дiв­чат; там ва­ше мiс­це.

    - Ой, не там-бо на­ше мiс­це! Чи то ж мож­на, щоб ми по-па­ру­боцькiй гу­ля­ли на ву­ли­цi з хах­ла­ми?

    - Шукайте со­бi кра­щих дiв­чат та не топ­чiть стеж­ки до на­шо­го дво­ра.

    - Чи є ж де дiв­ча­та, кра­щi за вас?

    - Ет, ви­га­дав! Я ду­же ви­со­ка, а ти про­ти ме­не ду­же низький. Я Буб­цi не рiв­ня! - про­мо­ви­ла бар­ка й по­вер­ну­ла до дво­ра.

    Бубка й справ­дi був ниж­чий од Вар­ки. Врiв­нi з нею вiн зда­вав­ся не­до­рос­лим хлоп'ям. Буб­ка роз­сер­див­ся й по­чер­во­нiв, по­ба­чив­ши, що шко­да й за­хо­ду.

    - Чого ж ви оце та­кi не­лас­ка­вi сьогод­нi?

    - Бо й нi­ко­ли до те­бе не бу­ла лас­ка­ва, та й не бу­ду. Геть, од­че­пись! Йди до­до­му, бо он мiй батько йдуть, - крик­ну­ла Вар­ка з дво­ру.

    Онойко та­ки й справ­дi вер­тав­ся до­до­му й зас­ту­кав Буб­ку. Ог­ля­нув­шись, Буб­ка вгле­дiв ко­ло се­бе Опой­ка i сто­яв нi в сих нi в тих.

    - То це Буб­ка роз­мов­ляє з моєю доч­кою? Чи не ду­маєш ти, вра­жий си­ну, до ме­не за зя­тя? Буб­ка ду­мав змов­чать, але не змов­чав.

    - А хоч би й ду­мав?

    - А ти, гас­пидський си­ну! Чи вже ж ти ду­маєш, що моя доч­ка то­бi рiв­ня? Та ти ж нiк­чем­ний пiч­кур! Та ти ж доб­ро­го сло­ва не­вар­тий! З те­бе доб­ро­го мос­ка­ля не бу­де, доб­ро­го ла­кея не бу­де, не то що ха­зяїна! Чуєш ти, Буб­ко? - про­мо­вив Оной­ко, по­ка­зу­ючи па­ли­цею на ву­ли­цю. - Оту­ди то­бi до­ро­га! Як я тiльки ще раз вгляд­жу те­бе оту­теч­ки ко­ло мо­го дво­ра, то об­чух­раю то­бi бо­ки оцiєю па­ли­цею так, що не пот­ра­пиш ку­дою втi­кать. Ти ду­маєш, як на­че­пив жу­па­на та зав'язав шию хуст­кою, то й до Оной­ка мож­на лiз­ти з ста­рос­та­ми?

    Онойко ла­яв та все ки­вав па­ли­цею на Буб­ку. Буб­ка з то­ва­ри­шем мовч­ки по­тяг­ли, по­вi­сив­ши ву­ха, в шинк до Ду­ви­да.

    Радюк пi­шов ту­ди, де зiб­ра­лись дiв­ча­та на ву­ли­цi, i сто­яв до пiв­но­чi, спер­шись на тин, див­ля­чись на хлоп­цiв, на дiв­чат, слу­ха­ючи пiс­нi. Смiх i жар­ти, же­ни­хан­ня й за­ли­цян­ня - все те при­ча­ру­ва­ло мо­ло­до­го па­ни­ча. Синє не­бо, за­сi­яне зо­ря­ми, теп­ло лiтньої но­чi, па­хо­щi з го­ро­дiв - все те од­га­ня­ло сон од йо­го очей, роз­во­ру­шу­ва­ло в сер­цi ко­хан­ня, три­во­жи­ло мрiї.

    

IX

    

    Раз мо­ло­дий Ра­дюк на­га­дав ка­рi Ма­сю­кiв­ни­нi очi, хо­дя­чи вве­че­рi по сад­ку. Дру­го­го дня вран­цi вiн поп­ро­сив у батька ко­ней, щоб нi­би­то на­вi­даться до су­сiд, до па­нi Ви­со­кої. Але йо­го дум­ка пря­му­ва­ла проз двiр па­нiї Ви­со­кої та до Ма­сю­ко­во­го ху­то­ра.

    Павло Ан­то­но­вич зве­лiв зап­ряг­ти па­ру ко­ней в ле­генький вi­зок i по­ка­тав з дво­ра. Ра­нок був чу­до­вий, яс­ний, теп­лий. Ти­хий вi­тер з сте­пу про­хо­лод­жу­вав по­вiт­ря й об­вi­вав ли­це мо­ло­до­го Ра­дю­ка. Ко­нi ве­се­ло нес­ли ле­генький вi­зок би­тим шля­хом, пе­ре­бiг­ли се­ло й по­ка­та­ли сте­пом. Ра­дю­ко­вi так бу­ло лег­ко на сер­цi, так ра­дiс­но се­ред зе­ле­но­го сте­пу, в чис­то­му по­вiт­рi, пiд яс­ним не­бом, що вiн розс­теб­нув оде­жу, ски­нув кар­туз i по­чав спi­ва­ти пiс­ню.

    Незабаром край не­ве­лич­ко­го сельця з'явив­ся ху­тiр па­нiї Ви­со­кої, об­сад­же­ний то­по­ля­ми та вер­ба­ми. Ра­дюк за­раз уг­ле­дiв на го­ро­дi па­нiю Ви­со­ку, кот­ра сто­яла мiж со­няш­ни­ка­ми, прик­рив­ши го­ло­ву бi­лою хус­точ­кою.

    - Не ста­вай же ко­ло дво­ра Ви­со­кої! Бо­ро­ни те­бе бо­же! Же­ни ко­нi як тiльки мож­на швид­ше! - про­мо­вив Ра­дюк до по­го­ни­ча.

    Конi змi­ями по­ка­та­ли пiд то­по­лi. Ра­дюк ски­нув кар­ту­за i кла­няв­ся до па­нiї Ви­со­кої. Ви­со­ка щось кри­ча­ла до йо­го, аж її ро­ток ма­ня­чив зда­ле­ки, не­на­че кро­тя­ча но­ра. По­тiм во­на по­ча­ла ма­хать до йо­го ру­кою, по­тiм зня­ла з го­ло­ви бi­лу хус­точ­ку й по­ча­ла ма­хать хус­точ­кою. Ко­нi по­нес­ли вi­зок проз ого­род. Ви­со­ка, по­ба­чив­ши, що її зов­сiм зак­ри­ва­ють со­няш­ни­ки, вир­ва­ла здо­ро­ву лис­та­ту ло­бо­ду й по­ча­ла нею ма­хать, по­ка­зу­ючи на свою ха­ту. Ко­нi по­вер­ну­ли вбiк, i ви­со­кi со­няш­ни­ки та бур'яни зов­сiм зак­ри­ли од Ра­дю­ко­вих очей па­нiю Ви­со­ку. Ра­дюк смi­яв­ся, i па­ру­бок смi­яв­ся, пог­ля­да­ючи на па­ни­ча.

    Конi вбiг­ли в яро­чок. На тiм яроч­ку вже вид­но бу­ло Ма­сю­кiв ху­тiр. Ко­ло ху­то­ра Ра­дюк зве­лiв по­го­ни­че­вi спи­нить ко­нi ко­ло здо­ро­во­го сад­ка, встав з во­за й пi­шов навп­рос­тець че­рез са­док, зве­лiв­ши па­руб­ко­вi їха­ти кру­гом осе­лi на под­вiр'я.

    Старий гус­тий са­док роз­рiс­ся на яр­ку тро­хи не до са­мої рi­чеч­ки. Че­рез гу­ща­ви­ну не бу­ло вид­ко нi ха­ти, нi за­го­род. Са­док рiс со­бi на во­лi ди­ко й буй­но. Гiл­ля пе­реп­лу­та­лось так, що зда­ва­лось, нi­би гру­шi рос­туть на виш­нях, а виш­нi чер­во­нi­ють на яб­лу­нi, а яб­лу­ка ви­сять на бу­зи­нi.

    Радюк пе­рес­ко­чив че­рез тин, лед­ве про­лiз че­рез ку­щi бу­зи­ни, тро­хи не заст­ряг в гус­то­му буз­ку, де ку­ри крадько­ма нес­лись i на­вiть ви­сид­жу­ва­ли кур­ча­та, по­тай од ха­зяй­ки. Гус­тi виш­нi ски­ну­ли з йо­го кар­ту­за, би­ли йо­го тон­ки­ми гiл­ляч­ка­ми по ли­цi. Вiн му­сив роз­во­дить ру­ка­ми гiл­ля й за­ту­лять ли­це й очi.

    В сад­ку якась дiв­чи­на спi­ва­ла пiс­нi. Чу­до­вий го­лос, чу­до­вi по­етич­нi сло­ва пiс­нi так i по­тяг­ли до се­бе мо­ло­до­го хлоп­ця.

    Радюк по­чав ти­хе­сенько зак­ра­даться, бо­яв­ся за­ше­лес­тiть лис­том, лед­ве сту­пав по тра­вi та все йшов ту­ди, звiд­кiль роз­ли­вавсь дi­во­чий го­лос мiж гус­тим лис­том, не­на­че го­лос со­ло­вей­ка. Йо­му зда­ло­ся, що спi­ва­ла якась сiльська дiв­чи­на, бо го­лос, мо­тив, сло­ва - все бу­ло щи­ро сiльське. Ма­ючи зви­чай за­пи­су­вать пiс­нi, Ра­дюк при­ту­лив­ся до стов­бу­ра гру­шi, ви­тяг кни­жеч­ку й по­чав ло­вить на но­ти ме­ло­дiю.

    Записавши пiс­ню, Ра­дюк по­ба­чив, що не­да­леч­ке од йо­го на виш­не­вiй гiл­ляч­цi ви­сi­ла луб'яна ко­зу­бенька, по­чеп­ле­на за гiл­ляч­ку ключ­кою, прив'яза­ною до дуж­ки. Че­рез гус­те зе­ле­не лис­тя все про­со­ву­ва­лась ру­ка й ки­да­ла виш­нi в ко­ро­боч­ку. Ру­кав був за­ка­ча­ний по лi­коть, але пуч­ка бу­ла бi­ла, ма­ленька, сли­ве ди­тя­ча. На пальцi бли­щав зо­ло­тий перс­те­ник. Ра­дюк пок­лав кни­жеч­ку в ки­ше­ню й по­чав ми­лу­ваться зне­хо­тя тiєю руч­кою. Вiн виг­ля­нув знов i по­ба­чив, що на зе­ле­нiй тра­вi сто­яли два ма­ленькi че­ре­вич­ки з нiж­ка­ми, а на нiж­ках бi­лi­ли пан­чiш­ки. Че­ре­вич­ки все спи­на­лись на са­мi­сiнькi кiн­чи­ки, не­на­че та­нець тан­цю­ва­ли.

    Радюк до­га­давсь, що то мо­ло­да Ма­сю­кiв­на рва­ла виш­нi. Йо­го сер­це ду­же-ду­же за­ки­да­лось в гру­дях, жар уда­рив йо­му в що­ки. А пиш­ний дзвiн­кий го­лос лив­ся на йо­го че­рез лис­тя так не­да­леч­ке, що вiн не­на­че ли­цем по­чу­вав тре­лi. Вiн ще раз виг­ля­нув з-за гру­шi, i че­рез виш­не­вий лист за­бi­лi­ло лич­ко, за­чер­во­нiв ро­ток, свi­жий, на­че стиг­ла виш­ня. Го­лос на час за­мовк, бо бi­ла ру­ка вки­ну­ла в рот виш­ню, але знов пiс­ня по­ча­лась, гiл­ляч­ка наг­ну­ла­ся, i Ра­дюк по­ба­чив все Га­ли­не ли­це з чор­ни­ми тон­ки­ми бро­ва­ми, з тон­ким, не­на­че ви­то­че­ним но­си­ком. Тем­нi ве­ли­кi очi блис­ну­ли че­рез лист, як блис­кав­ка.

    - Ой! ой! ой! - крик­ну­ла спо­ло­ха­на Га­ля, нес­по­дi­ва­но по­ба­чив­ши яко­гось па­ни­ча за гру­шею. Ко­ро­боч­ка з виш­ня­ми впа­ла на тра­ву. Виш­нi роз­си­па­лись, на­че рiй бджiл. Гiл­ляч­ка порс­ну­ла вго­ру. Га­ля спе­ре­ля­ку про­жо­гом по­бiг­ла че­рез са­док i схо­ва­лась в гу­ща­ви­нi.

    - От то­бi й на! Спо­ло­хав пташ­ку в виш­не­во­му са­доч­ку! - про­мо­вив сам до се­бе Ра­дюк i по­чав зби­рать в ко­зу­беньку виш­нi. Стиг­лi виш­нi зли­па­лись ки­тя­ха­ми, на­че бджо­ли кру­гом мат­ки. Ра­дюк наз­би­рав пов­ну ко­ро­боч­ку з вер­хом i пi­шов че­рез са­док до дво­ра.

    Виходячи з виш­ни­ка, Ра­дюк вгле­дiв че­рез мо­ло­дi виш­нi й че­рез тин двi кiнськi го­ло­ви. Ко­ли ди­виться, аж по­го­нич по­вiв вже ко­ней до ста­нi, вi­зок сто­яв пiд ко­мо­рою в тi­нi, спус­тив­ши ди­шель, не­на­че на од­по­чи­нок, а Iван Кор­нiй­ович Ма­сюк по­нiс уп­ряж до ко­мо­ри, ки­нув за две­рi та й замк­нув две­рi зам­ком.

    - Iване Кор­нiй­ови­чу! доб­ри­день вам! З тим днем поз­до­ров­ляю, що сьогод­нi! Але на­вi­що ви зве­лi­ли вип­ряг­ти ко­нi, ще й уп­ряж замк­ну­ли!

    - На те, щоб ви зос­та­лись в нас на обiд, бо ви на­род мо­ло­дий, не­по­си­дя­щий! - гук­нув Iван Кор­нiй­ович, стук­нув­ши две­ри­ма й бряз­нув­ши клю­ча­ми.

Пошук на сайті: