Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Радюк увiй­шов че­рез хвiр­точ­ку в двiр. Двiр був прос­тор­ний, чис­тий, за­рос­лий ни­зе­сеньким зе­ле­ним шпо­ри­шем. Чи­ма­лий, але не но­вий вже дiм з ган­ком при­вiт­но бi­лiв про­ти сон­ця. Ку­щi ро­жi, ор­ги­нiї зе­ле­нi­ли пiд са­ми­ми вiк­на­ми, ду­же ви­раз­но ма­лю­ючись про­ти чис­тих бi­лих стiн, мов на па­пе­рi.

    Висока не­бi­ле­на руб­ле­на ко­мо­ра з чо­тир­ма стовп­чи­ка­ми з фрон­ту, штуч­но ви­рi­за­ни­ми, ки­да­ла од се­бе гус­ту тiнь на зе­ле­ний двiр. По­вiт­ки, за­го­ро­да, ко­ша­ри, клу­ня бу­ли доб­ре вши­тi, доб­ре збу­до­ва­нi. Скрiзь бу­ло чис­то, скрiзь був по­ря­док, скрiзь бу­ло по-ха­зяй­ськiй. На­вiть ули­ки в сiн­цях пiд ко­мо­рою бу­ли скла­де­нi за ко­лон­ка­ми рiв­но, як по шнур­ку.

    Назустрiч Ра­дю­ко­вi йшов Ма­сюк. На йо­му був со­лом'яний бриль з ши­ро­ки­ми кри­са­ми й лег­кий ха­лат. По­ли ха­ла­та нi­як не слу­ха­ли рук, все од­ки­да­лись, а з-пiд їх бу­ло вид­но бi­лi, ду­же прос­тор­нi со­роч­ки.

    Ще раз во­ни поз­до­ров­ка­лись се­ред дво­ра й по­цi­лу­ва­лись. За­мiсть то­го, щоб зап­ро­шу­вать гос­тя в ха­ту, Ма­сюк по­вiв йо­го по­ди­виться на ха­зяй­ст­во. Вiн лю­бив хлi­бо­робст­во, лю­бив во­ли, вiв­цi, як лю­бить все те прос­тий ук­раїнець. Ра­дю­ко­вi ду­же хо­тi­лось пi­ти в гор­ни­цi, по­ба­читься з Ма­сю­кiв­ною, од­на­че вiн му­сив йти слiд­ком за ха­зяїном i нес­ти ко­зу­беньку з виш­ня­ми.

    - Де це ви наб­ра­ли ви­шень? Чи од зай­ця од­ня­ли? - спи­тав Ма­сюк.

    - Може, й од­няв, - про­мо­вив Ра­дюк, - тiльки не од зай­ця.

    Хазяїн по­вiв гос­тя че­рез во­ро­та на тiк, по­ка­зав здо­ро­ву клу­ню, так гар­но вши­ту, не­на­че обст­ри­же­ну но­жи­ця­ми, по­ка­зав зас­то­рон­ки, пов­нi пше­ни­цi-арна­ут­ки. По­тiм во­ни пiш­ли по­меж стiж­ка­ми, по­меж скир­та­ми жи­та, то­рiшнього й сього­рiшнього. Во­зiльни­ки во­зи­ли пше­ни­цю й зак­ла­ли здо­ро­вий стi­жок. Ма­сюк не втер­пiв, схо­пив ви­ла й по­чав по­да­вать сно­пи на стi­жок, як прос­тий по­да­вальник, нi­би по­ка­зу­ючи па­руб­ко­вi; по­тiм взяв важ­ку ло­па­ту й по­чав прип­лiс­ку­вать верст­ви сно­пiв в но­во­му стiж­ку. Сон­це вже доб­ре при­пi­ка­ло. З ли­ця Ма­сю­ка лив­ся пiт, а вiн усе заг­ля­дав на всi бо­ки, то поп­рав­ляє, то го­мо­нiв на ро­бiт­ни­кiв. А Ра­дю­ко­вi все те не бу­ло в дум­цi, хоч вiн i звик до ха­зяй­ст­ва на се­лi.

    - Ото пше­ни­ця вро­ди­ла! Що вро­ди­ла, так вро­ди­ла! - гу­кав Ма­сюк, взяв­ши важ­кий снiп i пос­та­вив­ши йо­го на тiк.

    Важкi ко­лос­ки так i роз­хи­ли­лись на всi бо­ки. Ма­сюк взяв ко­ло­сок, роз­тер йо­го, дмух­нув на до­ло­ню й по­ка­зав Ра­дю­ко­вi здо­ро­вi зер­на. Ра­дюк взяв на­вi­щось зер­но в рот i роз­ку­сив, по­тiм вип­лю­нув i заїв виш­ня­ми.

    - А якi я во­ли маю, ко­ли б ви зна­ли, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! В ва­шо­го батька та­ких не­ма! Чи по­вi­ри­те! от­та­ке­лецькi ро­ги!

    I Ма­сюк ро­зiп'яв ру­ки, пiд­няв­ши вго­ру. Обид­вi по­ли ха­ла­та так i роз'їха­лись на обид­ва бо­ки. Ши­ро­кi бi­лi шта­ни всi гля­ну­ли на сон­це й за­бi­лi­ли, мов бi­ла хма­ра. Ма­сюк хо­тiв вес­ти гос­тя до ста­нi, до во­зо­вень, до по­вi­ток. Ко­ли це з-за стiж­ка вий­шла Ма­сюч­ка, уб­ра­на по-бу­ден­но­му: во­на бу­ла в чор­но­му гор­се­тi, в хуст­цi на шиї, бу­ла зав'яза­на шов­ко­вою, але не но­вою хуст­кою.

    - Добридень вам! Чи жи­венькi, чи здо­ро­венькi? А ваш па­но­тець? А па­нi­мат­ка? Чи жи­вi, чи здо­ро­вi?

    - Спасибi вам, Олек­санд­ре Ос­та­пiв­но! Як ба­чи­те, я аж над­то здо­ро­вий, та ще й приїхав на се­ло на­би­раться здо­ров'я, - про­мо­вив Ра­дюк.

    - Чи дов­го ти, ста­рий, бу­деш во­диться отут по­меж стiж­ка­ми? Доб­ре прий­маєш гос­тя! їй-бо­гу, доб­ре! Не про­сить в ха­ту, та в клу­ню! Про­шу вас до ха­ти! - про­мо­ви­ла Ма­сюч­ка до Ра­дю­ка. - А де це ви нар­ва­ли ви­шень? Чи не в на­шо­му сад­ку? - спи­та­ла во­на, уг­ле­дiв­ши ко­зу­беньку з виш­ня­ми.

    - Нарвав хтось, та не я! - од­ка­зав Ра­дюк, ос­мi­ха­ючись. I во­ни всi пiш­ли че­рез тiк до ха­ти.

    - А моя Га­ля при­бiг­ла з сад­ка та й ка­же, що до нас гiсть приїхав. Я до вiк­на та й ба­чу вiз, а гос­тя не­ма та й не­ма! Лед­ве знай­шла вас меж стiж­ка­ми. Моєму ста­ро­му, ба­чи­те, все на дум­цi ха­зяй­ст­во! - про­мо­ви­ла Ма­сюч­ка до гос­тя.

    Саме на стеж­цi сто­яв вiз. Па­ра во­лiв, за­ли­га­них до­ку­пи на­ли­га­чем, пас­ла­ся ко­ло во­за та аж соп­ла, те­реб­ля­чи й ра­зом со­ва­ючи мор­да­ми по тра­вi. Здо­ро­вi ро­ги чу­мацьких двох во­лiв аж чер­ка­лись кiн­ця­ми.

    Масюк не втер­пiв: тор­со­нув во­ла за ро­ги, по­тiм взяв­ся ру­кою за по­луд­ра­бок во­за й тор­со­нув з усiєї си­ли, по­тiм, пiд­няв­ши тро­хи во­за, став но­гою на мiц­ний обiд i по­во­ру­шив ко­ле­со.

    - Що за доб­ря­щi ко­ле­са, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! Чи ви ба­чи­те? Шпи­цi, як за­лi­зо!

    Павло Ан­то­но­вич тiльки зир­нув на шпи­цi, ра­ди ха­зяй­сько­го сло­ва, й пi­шов мер­щiй з Ма­сюч­кою до ха­ти. "Не дай бо­же, як ха­зяїн зду­має по­тяг­ти ме­не ще по во­зов­нях та по ко­мо­рах!" - по­ду­мав вiн та й по­бiг швид­ше слiд­ком за ха­зяй­кою.

    Перед дом­ком, з обох бо­кiв ган­ку, був квiт­ни­чок, де панськi квiт­ки пе­ре­мi­шу­ва­лись з зе­ле­ним зiл­лям, упо­доб-ним сiльським дiв­ча­там. Ко­ло ле­лiї й ор­ги­нiї слав­ся зе­ле­ний бар­вi­нок, зас­те­ля­ла гряд­ки ру­та й м'ята. Ря­дом з фi­ал­ка­ми й лев­коєм рiс лю­бис­ток, цвi­ла прос­та ро­жа й своїми ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми квiт­ка­ми ду­же зак­ра­си­ла го­рiд­чик i ве­се­лi стi­ни бу­дин­ку. Мо­ло­до­го хлоп­ця так i тяг­ло у той го­рiд­чик до мо­ло­дої пан­ни.

    Через ле­геньку хвiр­точ­ку во­ни ввiй­шли в го­рiд­чик. Гря­доч­ки бу­ли чис­то ви­по­ло­тi. Га­ря­че па­ху­че по­вiт­ря зли­ло­ся для йо­го з чу­до­вим го­ло­сом за виш­ня­ми, з пиш­ни­ми очи­ма, з чор­ни­ми бро­ва­ми, кот­рi вiн ба­чив не­дав­неч­ко в сад­ку. Вiн зне­хо­тя гля­нув на вiк­на свiт­ли­цi. В яс­но­му вiк­нi, як на кар­ти­нi, вiн уг­ле­дiв Га­лю. Цi­ка­ва Ма­сю­кiв­на на­зи­ра­ла гос­тя з вiк­на, не вва­жа­ючи, що її бу­ло вид­но всю знад­во­ру так яс­но, як во­на ба­чи­ла все з свiт­ли­цi.

    Радюк вгле­дiв її ве­ли­кi тем­нi очi, по­дов­жас­те свi­же лич­ко, тон­кi бро­ви й доб­ре на­мис­то на шиї. I її гар­ний вид так i впав йо­му на сер­це се­ред зе­ле­но­го зiл­ля й квi­ток. Ду­ша йо­го нi­би зом­лi­ла, аж сп'янi­ла. Але Га­лин об­раз так швид­ко щез, як i з'явив­ся на склi, i вiн за ха­зяїна­ми пi­шов у свiт­ли­цю.

    Масюкiв дiм був збу­до­ва­ний по-ста­ро­давньому: з сi­ней по один бiк бу­ли две­рi в пе­кар­ню, по дру­гий бiк - в свiт­ли­цю. Тре­тi две­рi, пря­мо, бу­ли но­вi­шi й по­ка­зу­ва­ли, що по­ло­ви­ну дов­гих сi­ней не ду­же дав­но пе­ре­ро­би­ли на кiм­нат­ку для мо­ло­дої доч­ки.

    - Ще раз доб­ри­день в ва­шiй ха­тi! - вдру­ге при­вi­тав­ся Ра­дюк до ха­зяїна й ха­зяй­ки. Вiн озир­нув­ся на всi бо­ки, ду­мав при­вi­таться до доч­ки, але її не бу­ло в свiт­ли­цi.

    - Сiдайте ж у нас, щоб ста­рос­ти сi­да­ли, та й будьте в нас гос­тем, - про­мо­вив Ма­сюк до Ра­дю­ка, - а ти, па­нi­мат­ко, по ста­рин­но­му зви­чаю, ви­нес­ла б нам по чар­цi. Час би вже й черв'яка за­мо­ри­ти.

    - Добре! Але ви­ба­чай­те, будьте лас­ка­вi, бо мої па­ля­ни­цi й пи­ро­ги, пев­но, ще не ви­пек­лись, - про­мо­ви­ла Ма­сюч­ка до Ра­дю­ка.

    Тим ча­сом Ра­дюк все пог­ля­дав на две­рi в кiм­на­ту, все ждав, що от-от ви­ли­не звiд­тiль та пташ­ка, кот­ру вiн спо­ло­хав у са­доч­ку, а пташ­ка не ви­лi­та­ла. На­то­мiсть вбiг­ла про­жо­гом най­мич­ка, ду­же не­гар­но пiд­ти­ка­на. Во­на дер­жа­ла на до­ло­нi здо­ро­ву па­ля­ни­цю, пiд­няв­ши її на ру­цi врiв­нi з го­ло­вою, але, по­ба­чив­ши гос­тя, тиць! та й по­да­лась за две­рi.

    - От i па­ля­ни­цi го­то­вi! Да­вай, не­бо­го! Не хо­вай­ся за две­рi! - гук­нув Ма­сюк.

    Масючка пiш­ла до две­рей, взя­ла па­ля­ни­цю, пос­ту­ка­ла щи­ко­лот­ка­ми пiд спi­душ­ку, по­тiм пок­ла­ла на лi­ву до­ло­ню, прос­тяг­ла ру­ку, а пра­вою по­ча­ла по­ма­ле­сеньку тор­кать по лi­вiй ру­цi. Па­ля­ни­ця трош­ки пiдс­ка­ку­ва­ла на до­ло­нi.

    - О, вже ви­пек­лись! Ви­би­рай з пе­чi! - про­мо­ви­ла во­на й хо­тi­ла вий­ти з свiт­ли­цi.

    - Е, па­нi­мат­ко, Олек­санд­ре Ос­та­пiв­но! про ме­не, йди, а па­ля­ни­цю, зос­тав нам на за­кус­ку.

    - Та пi­ду на­рi­жу на та­рiл­ку, чи що, та при­не­су пи­ро­гiв! Де це моя Га­ля? Хоч би па­ля­ни­цi нак­ра­яла. Га­лю! Га­лю! Де це ти хо­ваєшся? - сти­ха гук­ну­ла Ма­сюч­ка, заг­ля­да­ючи в кiм­на­ту.

    В кiм­на­тi щось за­ше­лес­тi­ло, але Га­ля не вий­шла в свiт­ли­цю. Десь да­ле­ченько заб­ряз­ка­ли та­рiл­ки й но­жi; по свiт­ли­цi пi­шов дух од свi­жої га­ря­чої па­ля­ни­цi з доб­ро­го прос­то­го бо­рош­на.

    - Ой, па­ля­ни­цi пах­нуть! Да­вай­те мер­щiй го­рiл­ки та за­кус­ку, бо не ви­дер­жу! Я та­ки на­гу­ляв­ся на то­ку та по дво­рi, - про­мо­вив Ма­сюк. - Га­лю! Де це ти? По­ма­гай-бо ма­те­рi, бо час або снi­дать, або, про ме­не, й обi­да­ти.

    Знов щось за стi­ною трош­ки за­ше­лес­тi­ло й по­ди­ба­ло, як кi­шеч­ка, че­рез кiм­на­ту, але Га­ля не вий­шла.

Пошук на сайті: