Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    "Чи не сер­диться ча­сом во­на на ме­не? - по­ду­мав Ра­дюк. - Чи не зля­кав я ча­сом її в сад­ку?"

    Масючка тим ча­сом са­ма зас­те­ли­ла стiл, ви­нес­ла го­рiл­ку, на­лив­ку, пос­та­ви­ла га­ря­чi пи­ро­ги, нак­ра­яла па­ля­ни­цi, пос­та­ви­ла мас­ло й сi­ла по­руч з гос­тем. Ха­зяїн на­лив чар­ку го­рiл­ки й по­дав Ра­дю­ко­вi, але тiльки що той прос­тяг ру­ку за чар­кою, Ма­сюк влив чар­ку со­бi в рот. Всi зас­мi­ялись.

    - Вибачайiе! За­був, що ха­зяїн по­ви­нен пер­ший ви­пить до гос­тя.

    - О, ти вже ба­га­то де­чо­го ви­га­даєш! - ска­за­ла Ма­сюч­ка. - Але ти сiв оце снi­дать, а вбраться - то й не вбрав­ся до гос­тя.

    - Гiсть наш доб­рий, ви­ба­чить. Ко­ли б тiльки не на­вi­да­лась на­ша приємна су­сi­да, Ли­кер­ка. Оцiєї я бо­юсь! - про­мо­вив Ма­сюк, на­тя­ка­ючи на па­нiю Ви­со­ку. - Оця роз­не­се по всiй гу­бер­нiї, що зас­та­ла ме­не в бi­лих шта­нях, та ще й ши­ро­ких.

    Неголенi кiлька день що­ки й пiд­бо­рiд­дя, ха­лат, прос­тi чо­бо­ти - все те по­ка­зу­ва­ло, що Ма­сюк не ждав у жни­ва що­го­ди­ни гос­тей. На­вiть йо­го дов­гi, вже си­ву­ва­тi ву­са бу­ли не зак­ру­че­нi й не роз­че­са­нi й навс­ко­си стир­ча­ли на брус­на­тих си­зих що­ках.

    - Павле Ан­то­но­ви­чу! доз­во­ляй­тесь, будьте лас­ка­вi, їжте пи­рiж­ки! Чи вже ж мої пи­ро­ги та не­доб­рi?

    - А мо­же, й не­доб­рi! - про­мо­вив Ма­сюк, ки­да­ючи в рот як­раз по пiв­пи­ро­га. - Тiльки як бу­деш дру­гий раз пек­ти пи­ро­ги, то ро­би тро­хи бiльшi, - не на па­нянськi ро­ти, а на ко­зацькi.

    - Де вже не­доб­рi! - обiз­вав­ся Ра­дюк, пог­ля­да­ючи на пи­ро­ги й на мас­ло, жов­те, чис­те, свi­же, ту есен­цiю з сте­по­вих квi­ток. Вiн спро­бу­вав пи­ро­гiв.

    - Викушайте ж на­ли­воч­ки хоч ча­роч­ку! - прип­ро­ху­ва­ла ха­зяй­ка, на­ли­ва­ючи па­ху­чої на­лив­ки, чис­тої й смач­ної, як ви­но.

    - А! аж гу­би зли­па­югься! Ото смач­на! - про­мо­вив Ма­сюк, ви­пив­ши чар­ку й приц­ма­ку­ючи. - Ож ви­пий­те, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! Бу­де­те ве­се­лi­шi. Спа­си­бi ва­шо­му батько­вi, бу­ло як заїде до ме­не взим­ку або во­се­ни, їду­чи з Пол­та­ви, то нi з ким бу­ло не вип'ю так ус­мак, як з ним. I при­ка­же, й при­го­во­рить, i зас­мiється, i роз­ва­жить, i вип'є до ме­не, аж ми­ло по­ди­виться. Ет! мо­ло­дi лю­ди вже не та­кi! Я вже ба­чу, що не та­кi. От ви ме­нi вже й не до ком­па­нiї.

    Щоб буть до ком­па­нiї ста­ро­му, Ра­дюк ви­пив чар­ку на­лив­ки.

    Масюкова свiт­ли­ця й кiм­на­та дав­но бу­ла знай­ома Ра­дю­ко­вi. Не раз i не два вiн заїжджав з батьком до Ма­сю­ка, си­дiв i слу­хав до пiв­но­чi їх бра­терську роз­мо­ву. Йо­му дав­но бу­ла знай­ома тро­хи євро­пей­ська й; тро­хи сiльська, ста­ро­дав­ня обс­та­ва Ма­сю­ко­вої свiт­ли­цi й кiм­на­ти: тi двi ка­на­пи в свiт­ли­цi, вкри­тi по спин­ках гар­ни­ми ки­ли­ма­ми, ве­ли­кий об­раз в ша­тi в кут­ку, на кот­ро­му ви­сiв до­ро­гий ви­ши­ва­ний руш­ник, скля­на ша­фа ко­ло по­ро­га, звiд­кiль виг­ля­да­ла скля­на мас­лян­ка, зроб­ле­на кру­то­ро­гим ба­ра­ном, звiд­кiль ко­лись ля­кав йо­го ве­ли­кий скля­ний си­нiй вед­мiдь, пов­ний нас­той­ки; ста­рий го­дин­ник ко­ло гру­би з ве­ли­ким ци­ферб­ла­том, на кот­ро­му бу­ли на­мальова­нi ро­жi, чер­во­нi пташ­ки.

    Але бiльше од усього вiн лю­бив, як був ма­лим, кiм­на­ту й пам'ятав, як там бу­ло теп­ло, гар­но, спо­кiй­но, при­вiт­но зимньої тем­ної но­чi. Бу­ло над­во­рi гу­де вi­тер, по­ро­щить у вiк­на ме­те­ли­ця, сту­ко­тить вi­кон­ни­ця­ми, гур­кає десь у за­го­ро­дi не­доб­ре при­чи­не­ни­ми во­рiтьми, а в кiм­на­тi ти­хо й теп­ло; в ле­жан­цi го­рить огонь, об­ли­ває две­рi в свiт­ли­цю чер­во­ним свi­том, бi­гає хви­ля­ми на по­мос­тi, на стi­нах. На ле­жан­цi стоїть са­мо­вар, а кру­гом ле­жан­ки си­дять Ма­сюк, Ма­сюч­ка, йо­го батько та все ба­ла­ка­ють та ба­ла­ка­ють.

    Радюк при­га­дав со­бi, як на бi­лих клуб­ках, на пiв­мiт­ках та якихсь тор­бин­ках на жер­доч­цi грав чер­во­ний свiт од гру­би, як вiн при­див­ляв­ся до чуд­них тор­би­нок, ба­вивсь од­лис­ка­ми та все слу­хав та слу­хав ба­ла­кан­ня ста­рих, до­ки не за­си­пав, си­дя­чи на од­но­му мiс­цi. Ра­дюк був зро­ду пам'ятли­вий, не­за­буд­ли­вий. Якимсь теп­лом, якимсь до­мо­вим щас­тям по­вi­яло на йо­го з тiєї кiм­нат­ки, де те­пер ле­ге­сенько, крадько­ма хо­ди­ла по ха­тi Га­ля й ма­ни­ла йо­го на­вiть своєю хо­дою.

    - Та вий­ди-бо! Чом ти не йдеш в свiт­ли­цю? - про­мов­ля­ла за стiн­кою Ма­сюч­ка до Га­лi сти­ха, але так, шо Ра­дюк ви­раз­но чув кож­не її сло­во.

    Знов щось за­во­ру­ши­лось за две­ри­ма й по­ча­ло ти­хе­сенько ше­по­тiть. I за­раз за тим увiй­шла в свiт­ли­цю Ма­сюч­ка, а за нею слiд­ком Га­ля. Га­ля по­чер­во­нi­ла, як тро­ян­да; ли­це аж го­рi­ло рум'янця­ми. Во­на со­ро­ми­лась. Тро­шеч­ки на­ду­тi губ­ки й очi, по­вер­ну­тi до две­рей, ви­яв­ля­ли, що во­на тро­хи сер­ди­лась.

    Радюк встав i по­бiг їй на­зуст­рiч. Га­ля вий­шла, як зо­ря зiй­шла в пиш­ний лiт­нiй ра­нок. I со­ром, i гнiв, i чер­во­нi гу­би, i рум'янi що­ки, й доб­ре на­мис­то, i тро­ян­да з жов­то­га­ря­чи­ми гвоз­дич­ка­ми в ко­сi - все те ра­зом так при­ча­ру­ва­ло мо­ло­до­го хлоп­ця, що вiн аж очам­рiв i по­чу­вав се­бе вин­ним пе­ред нею, був ла­ден пе­реп­ро­сить її.

    - Вибачайте, будьте лас­ка­вi, що я зне­хо­тя… не­зу­мис­не… роз­си­пав ва­шi виш­нi… - про­мо­вив Ра­дюк, за­пи­ку­ючись пе­ред ста­ри­ми. Йо­му хо­тi­лось пе­реп­ро­сить її, що вiн не зу­мис­не, не крадько­ма пiдг­ля­дав, як во­на рва­ла виш­нi, та при ста­рих якось бу­ло нi­яко­во.

    - Зате ж я поз­би­рав усi виш­нi до од­нiєї! От по­ди­вiться! - знов про­мо­вив Ра­дюк, по­ка­зу­ючи на ко­зу­беньку, що сто­яла на по­мос­тi ко­ло ша­фи в ку­точ­ку.

    - А мо­же, не виз­би­ра­ли-та­ки до од­нiєї, - лед­ве нас­мi­ли­лась ви­мо­ви­ти Га­ля, i з ти­ми сло­ва­ми її гнiв так i зник з очей, з ли­ця; очi гля­ну­ли на Ра­дю­ка пря­мо й лас­ка­во, гу­би ос­мiх­ну­лись, i Га­ля по­чер­во­нi­ла ще бiльше. Її що­ки так i па­шi­ли.

    Галя сi­ла на стiльцi, а Ра­дюк сiв по­руч з нею й по­чав з нею роз­мов­лять. Мо­ло­дiй дiв­чи­нi ста­ло так со­ром пе­ред батьком i ма­тiр'ю, як вiн ду­же близько при­су­нувсь до неї, що во­на од­су­ну­лась на са­мий кiн­чик стiльця й со­ром­ли­во од­вер­ну­ла од па­ни­ча вид до две­рей. Вся її пос­та­ва, все її ли­це не­на­че по­ка­зу­ва­ло, що во­на на­ла­го­ди­лась зняться з мiс­ця й утi­ка­ти. Во­на бу­ла схо­жа на ма­леньку пташ­ку, що вся нас­то­ро­чи­лась зле­тiть з гiл­ки, по­чув­ши не­без­печ­ний ше­лест мiж лис­тям.

    - Чи вже ж ви ду­маєте, що я зу­мис­не схо­тiв би пiдг­ля­дать, пiдс­те­рi­гать або пiдс­лу­хать? - про­мо­вив Ра­дюк тро­хи ти­хi­ше, не­на­че ни­щеч­ком.

    Галя по­вер­ну­ла до йо­го тро­шеч­ки вид та й знов од­хи­ли­лась до две­рей. Во­на тiльки й шу­ка­ла при­чи­ни, щоб зняться з мiс­ця.

    - Ой, чи не­ма руш­нич­ка, щоб втер­ти гу­би! - про­мо­вив Ма­сюк, скiн­чив­ши снi­дан­ня.

    Галя схо­пи­лась, по­бiг­ла в кiм­на­ту й дов­генько не ви­но­си­ла руш­нич­ка. Ма­сюк му­сив си­дi­ти, пiд­няв­ши вго­ру за­ма­за­нi пальцi пра­вої ру­ки.

    Галя ви­нес­ла руш­ни­чок i бу­ла вже спо­кiй­нi­ша.

    - Дай же бо­же, доч­ко, щоб я дiж­дав, як ти бу­деш ви­но­сить сю­ди руш­ни­ки на та­рiл­цi!-са­мо якось прий­шлось до сло­ва ста­ро­му Ма­сю­ко­вi.

    На Га­лю знов не­на­че сип­ну­ло прис­ком. Во­на ви­бiг­ла з свiт­ли­цi з руш­ни­ком.

    Радюк не зво­див з неї очей. Вся її не­ве­лич­ка мо­ло­денька пос­тать бу­ла чу­до­во гар­на, з тон­ким ста­ном, з дрiб­ни­ми нiж­ка­ми, з тон­кою ший­кою. Гор­сет, та­кий са­мий, як но­сять сiльськi дiв­ча­та, стя­гу­вав тiс­ненько стан, i без то­го то­ненький i круг­лий. Не ду­же дов­гий на­цi­ональний убiр змен­шу­вав її зрiст, так що во­на зда­ва­лась дiв­чин­кою. Тiльки товс­тi ко­си, не дрiб­но зап­ле­те­нi, двi­чi об­ви­ва­ли го­ло­ву й скла­да­лись в ко­ро­ну на мо­ло­денькiй го­ло­вi. В ко­сах бу­ла од­на ро­жа й два жов­то­га­ря­чi гвоз­дич­ки. Тi гвоз­дич­ки ро­би­ли чу­до з її ли­ця, з її очей! Так во­ни прис­та­ва­ли до ли­ця своїм чер­во­няс­тим лис­тям i жов­ти­ми осе­ред­ка­ми!

    "Яка ж во­на ще мо­ло­денька, i яка во­на вже гар­на!" - по­ду­мав Ра­дюк, див­ля­чись на тон­кий стан i дрiб­нi но­же­ня­та.

    Довгенько ба­ла­ка­ли ста­рi, ви­пи­ва­ючи по чар­цi, дов­генько не ви­хо­ди­ла Га­ля. Їй хо­тi­лось вий­ти, по­ди­виться на Ра­дю­ка, бо во­на йо­го по­лю­би­ла од то­го ча­су, як по­ба­чи­ла в Жур­ба­нях, але во­на са­ма со­ро­ми­лась сво­го ко­хан­ня, со­ро­ми­лась Ра­дю­ка. Од­на­че на­реш­тi во­на та­ки му­си­ла вий­ти й сi­ла ко­ло ма­те­рi ду­же бли­зенько. Ма­ти оки­ну­ла її всю оком i по­ча­ла нi­би приг­лад­жу­вать її го­ло­ву, i так гла­денько приб­ра­ну. При лю­дях во­на не нас­мi­ли­лась по­цi­лу­ва­ти й при­го­лу­бить свою ко­ха­ну до­ню.

    - Чи ви пак знаєте, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, що в ме­не є вже стиг­лi яб­лу­ка? - про­мо­вив Ма­сюк.

    - Певно, якiсь ду­же ран­нi, ко­ли пос­пi­ли ра­зом з виш­ня­ми, - од­ка­зав Ра­дюк.

Пошук на сайті: