Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - Оце ме­нi так i здається, що я на Ба­са­ра­бiї або над Ду­наєм, мiж ве­се­ли­ми то­ва­ри­ша­ми мо­го ка­пi­та­на. От бу­ло жит­тя, так жит­тя! Хоч я до­тер­пi­ла ли­ха в по­хо­дах, але ж ве­се­ло то­дi жи­ло­ся ме­нi. Бу­ло ко­ло ме­не офi­це­ри, як тi бджо­ли ко­ло ме­ду! Так i при­па­да­ють, так i лип­нуть, аж бу­ло мiй ка­пi­тан сер­диться.

    - От i приз­на­лись в грi­хах! - зас­мi­яв­ся Ма­сюк.

    - Трохи сер­див­ся не­бiж­чик, ска­за­ти прав­ду! Але ж яка бу­ла ком­па­нiя! Якi бу­ли там мо­лод­цi! Ой-ой-ой! Бу­ло збе­реться їх двад­цять чо­ло­вiк, а я од­на мiж ни­ми вер­чу­ся та як та лас­тi­воч­ка ще­бе­чу. А во­ни всi до ме­не: "Ли­ке­рiє Пет­рiв­но! Ли­ке­рiє Пет­рiв­но! ви ду­ша на­шо­го то­ва­рист­ва; ви бо­ги­ня! Без вас ми про­па­ли б отут на сте­пах! За здо­ров'я Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни!" Та так i обс­та­нуть й об­ся­дуть ме­не навк­ру­ги. Я ту­ди верть, сю­ди верть!.. - Iз тим сло­вом Ли­ке­рiя Пет­рiв­на вки­ну­ла в рот чар­ку на­лив­ки й ра­зом ковт­ну­ла.

    Хазяйка на­су­пи­лась та все ско­са пог­ля­да­ла на Ли­ке­рiю Пет­рiв­ну, а Ма­сюк смi­яв­ся та пот­ро­ху пiд­би­вав її, та все на­ли­вав на­лив­ки в її чар­ку.

    - Ой, го­дi вже, Iва­не Кор­нiй­ови­чу! Що го­дi, то го­дi, бо ду­ша мi­ру знає. Я й за­бу­ла, що я вже не на Ба­са­ра­бiї i що вже по­ли­ну­ли десь за си­нiй Ду­най тi дав­нi ве­се­лi лi­та! Ой, дя­кую вам, Iва­не Кор­нiй­ови­чу! їй-бо­гу, бу­деї

    - Та ви­пий­те-бо, будьте лас­ка­вi! - про­си­ли всi.

    - Хiба за здо­ров'я оцiєї мо­ло­дої па­ри, - про­мо­ви­ла па­нiя Ви­со­ка, по­ка­зу­ючи на Ра­дю­ка й Га­лю, i ви­пи­ла ще ча­роч­ку, але по­ма­леньку, обс­мок­ту­ючи швид­кi гу­би.

    Всi вста­ли з-за сто­ла й по­ча­ли хрес­титься до об­ра­зiв. Ви­со­ка все ози­ра­лась на Ра­дю­ка, кот­рий сто­яв аж по­зад усiх i не пе­рех­рес­тив­ся.

    - А чом ви оце не дя­куєте бо­гу, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу? Пе­рех­рес­тiться-бо, а то бог не дасть вам щас­тя-до­лi.

    - То й пе­рех­ре­щусь, - ска­зав Ра­дюк. По­дя­ку­вав­ши ха­зяїнам за обiд, Ли­ке­рiя про­мо­ви­ла:

    - Але та­ки ще по­див­люсь на ва­шi клуб­ки та пiв­мiт­ки! - i во­на шви­денько по­бiг­ла в кiм­на­ту, а за нею пiш­ла ха­зяй­ка з Га­лею.

    Висока на­дi­ла оку­ля­ри i все роз­див­ля­лась та роз­пи­ту­ва­ла: на скiльки бу­де ло­кот, i чи двад­цят­ка бу­де, чи ще й тон­ше по­лот­но.

    - Та скиньте вже оку­ля­ри, бо нит­ки зда­дуться вам тов­щi й по­ган­шi! - жар­ту­вав Ма­сюк, гу­ка­ючи з свiт­ли­цi. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на вий­шла до свiт­ли­цi.

    - Чи не по­ку­ри­те ча­сом? - спи­тав її Ра­дюк i по­дав па­пi­ро­си.

    - Чом i не по­ку­рить, - про­мо­ви­ла во­на, об­ма­ху­ючи ли­це й об­ти­ра­ючи пiт з ло­ба, з щiк, з пiд­бо­рiд­дя, - як бу­ла я на Ба­са­ра­бiї, то й си­га­ри ку­ри­ла, не то що. Ой, як же га­ря­че! - ска­за­ла во­на й од­чи­ни­ла при­чiл­ко­ве вiк­но. То­ненький си­нiй ди­мок по­тяг­ло стру­жеч­ка­ми в вiк­но, звiд­кiль ли­лось свi­же по­вiт­ря.

    Сонце вже ста­ло над­ве­чо­ри. Од до­му ляг­ла ши­ро­ка тiнь на гряд­ки з квiт­ка­ми, на зе­ле­ну тра­ву, до­сяг­ла аж до ви­шень i до ви­со­кої гру­шi. Та тiнь за­ма­ни­ла до се­бе з ха­ти всiх. Всi пiш­ли на при­чi­лок i по­сi­да­ли в тi­нi на ки­ли­мi, на зе­ле­нiй тра­вi пiд гру­шею. Ма­сюк все по­зi­хав пiс­ля важ­кої стра­ви та ку­рив тю­тюн, а мо­ло­дим лю­дям i нев'яну­чiй ка­пi­тан­шi бу­ло ду­же ве­се­ло. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на сi­ла на ки­ли­мi, ще й но­ги пi­доб­га­ла пiд се­бе. З круг­лою го­ло­вою на круг­ло­му й ку­ценько­му ту­лу­бi, во­на вся бу­ла не­на­че круг­ла, нi­би який­сь клу­бок ле­жав на ки­ли­мi. Ра­дюк сiв i со­бi; а Га­ля дов­го це­ре­мо­ни­лась, по­ки й са­ма не при­сi­ла на ки­ли­мi.

    - Хазяйко! Олек­санд­ре Ос­та­пiв­но! виш­ли нам сю­ди яб­лу­чок та ви­шеньок, або ва­рен­ня, або й на­ли­воч­ки.

    - Оцiєї не тре­ба! цур їй, пек їй! Що Ма­сю­кiв­ка, то не Ду­най, Олек­санд­ре Ос­та­пiв­ної Не ви­си­лай­те тiєї, що го­рiл­кою або на­лив­кою звуть! - гук­ну­ла Ви­со­ка, аж лу­на пiш­ла по сад­ку.

    Вийшла й ха­зяй­ка i ви­нес­ла свi­жо­го ва­рен­ня з ви­шень; за нею най­мич­ка нес­ла на од­нiй та­рiл­цi яб­лу­ка, на дру­гiй - виш­нi. Всi ки­ну­лись до яб­лук, тiльки па­нiя Ви­со­ка цу­ра­лась їх, не­на­че "треф­но­го" жи­ди.

    - Спробуйте-бо, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, яб­лу­чок! Та­ких ви не їли й на Ба­са­ра­бiї, - драж­нив­ся з нею Ра­дюк.

    - Таких, мо­же, й не їла, а їла ви­ног­рад, пи­ла ви­но, скiльки хо­тi­ла, а до спа­са та­ки не бу­ду їсти яб­лук, їжте вже ви!

    Тим ча­сом над­во­рi ве­чо­рi­ло; жа­ра спа­да­ла. З сад­ка, з-пiд груш i яб­лунь по­тяг­ло про­хо­ло­дою, що на­вi­ва­ла вог­кiсть на га­ря­чi ли­ця. Квiт­ки в клум­бах, прив'яле­нi на га­ря­чо­му сон­цi, пi­дiй­ма­ли го­лов­ки, пi­дiй­ма­ли лист, за­чув­ши ве­чiр­нiй хо­ло­док. Не­да­леч­ко од Ра­дю­ка рiс на гряд­цi на са­мо­му краю здо­ро­вий кущ гвоз­дич­кiв. Ра­дюк гля­нув на той кущ гвоз­дич­кiв, i на Га­лю, i на тi два гвоз­дич­ки в її ко­сi, що при­да­ва­ли кра­си її ка­рим очам i пун­со­вим губ­кам, i про­мо­вив:

    - Ви, ма­буть, най­бiльше лю­би­те оцi квiт­ки, оцей ог­ня­ний кущ гвоз­дич­кiв. Нi­якi квiт­ки не прис­та­ють вам так до ли­ця, як отi гвоз­дич­ки.

    Галя ос­мiх­ну­лась. Ле­генький рум'янець на­ле­тiв i за­раз зник з її ли­ця. Во­на до­торк­ну­лась пальця­ми до двох гвоз­дич­кiв на го­ло­вi, про кот­рi во­на й за­бу­ла.

    - А я нi­ко­ли й не по­ли­ва­ла гвоз­дич­кiв! - про­мо­ви­ла во­на вже смi­ли­во до Ра­дю­ка.

    - Одже ж по­ли­вай­те їх ра­но й ве­чiр, - про­мо­вив Ра­дюк.

    "Буду по­ли­вать ра­но й ве­чiр та те­бе спо­ми­нать", - по­ду­ма­ла Га­ля й ле­ге­сенько зiтх­ну­ла, зга­дав­ши, що Ра­дюк не­дов­го бу­де в Жур­ба­нях i на дов­гий час поїде до Києва.

    - Нащо ж ми бу­де­мо їсти нес­вi­жi виш­нi, ко­ли в сад­ку рос­туть свi­жi? Ди­вiться, як чер­во­нi­ють, аж лис­тя не вид­но! аж гiл­ля гнуть, - крик­ну­ла Ви­со­ка й пiдс­ко­чи­ла вмить, не­на­че м'яч, ще й у бо­ки взя­лась. Во­на по­бiг­ла в виш­ник, а за нею слiд­ком по­бiг­ла й Га­ля, а за Га­лею Ра­дюк. Ма­сюк i Ма­сюч­ка зос­та­лись вдвох. Ма­сюк лiг, прос­тяг но­ги на ки­ли­мi, а да­лi й сам увесь прос­тяг­ся, по­тяг­нув­ся й по­зiх­нув на ввесь са­док, аж со­ба­ка за ти­ном гавк­ну­ла.

    Ясна Ли­ке­ри­на сук­ня чер­во­нi­ла по­мiж виш­ня­ми й ми­го­тi­ла так швид­ко, не­на­че пур­ха­ла, Ра­дюк по­чав рвать яго­ди з од­нiєї виш­нi з Га­лею, їм обом так хо­тi­лось по­ди­виться на ту виш­ню, ко­ло кот­рої во­ни стрi­лись уран­цi так нес­по­дi­ва­но, а па­нiя Ви­со­ка все кли­ка­ла їх зов­сiм не ту­ди, але в дру­гий ку­ток сад­ка. Ра­дю­ко­вi так хо­тi­лось по­го­во­рить з Га­лею на са­мо­тi, а Ви­со­ка все не­на­че з зем­лi вис­ка­ку­ва­ла, все виг­ля­да­ла з-за ви­шень на їх, все тер­лась ко­ло їх.

    Але са­док був пре­гус­тий. Ви­со­кої ста­ло не вид­но. Ра­дюк по­чав роз­мов­лять з Га­лею.

    - Чи не за­бу­де­те ви за ме­не, як я поїду з до­му, мо­же, й на дов­гий час? - про­мо­вив Ра­дюк. - Бо я вас нi­ко­ли не за­бу­ду, хоч i поїду, мо­же, й на дов­гий час. Як тiльки я по­ба­чив вас у Жур­ба­нях, як тiльки по­чув ваш го­лос, ва­шу пiс­ню, я по­чув ду­шею, що вже вас нi­ко­ли не за­бу­ду.

    Галя рва­ла виш­нi, але їх не їла i все пус­ка­ла яго­ди на тра­ву. Во­на мов­ча­ла, але двi сльозi вис­ту­пи­ли на її чу­до­вих очах i по­ко­ти­лись по що­ках. Ра­дю­ко­вi ста­ло жаль мо­ло­дої дiв­чи­ни, не­на­че рiд­ної сест­ри.

    - Чи за­бу­де­те ме­не, чи не за­бу­де­те? - знов спи­тав вiн, взяв­ши Га­лю за ру­ку.

    - Не за­бу­ду, - од­ка­за­ла во­на ни­щеч­ком, як ма­ла ди­ти­на, i тро­хи не роз­ри­да­лась, як ма­ла ди­ти­на.

    Коли це за виш­нею ше­лес­ну­ла па­нiя Ви­со­ка i зiг­на­ла якусь пти­цю з де­ре­ва, її сук­ня за­па­ла­ла в зе­ле­но­му лис­тi. Ра­дюк пус­тив Га­ли­ну ру­ку.

    - Хавав! - крик­ну­ла во­на з-за гiл­ля й та­ки справ­дi зля­ка­ла мо­ло­дих лю­дей. - А що, зля­ка­ла вас, са­до­вих пта­шок?

    - Не тiльки нас, а й ту пти­цю зля­ка­ли, що он­деч­ки по­ле­тi­ла, - про­мо­вив Ра­дюк.

    Галя му­си­ла нi­би зас­по­коїться при сто­рон­нiй лю­ди­нi, на­вiть бу­ла ра­да при­хо­ду Ви­со­кої. Но­ве по­чут­тя ко­хан­ня, на са­мо­тi з ми­лим, в зе­ле­но­му са­доч­ку, впер­ше на та­ко­му мо­ло­до­му вi­ку, тро­хи зля­ка­ло її й ду­же збен­те­жи­ло.

    Незабаром всi во­ни троє ви­ри­ну­ли з зе­ле­но­го, гус­то­го виш­ни­ка й по­сi­да­ли хто на ки­ли­мi, а хто на тра­вi. Па­нiя Ви­со­ка на­пе­ле­ха­ла пов­ну та­рiл­ку свi­жих ви­шень.

    - А де ж ва­шi ви­шеньки, па­ни­чу й пан­но? - спи­та­ла во­на в мо­ло­дих.

    - А ось! - ска­за­ла Га­ля, по­ка­зу­ючи гiл­ляч­ку виш­нi, всю об­сi­яну й об­лiп­ле­ну виш­ня­ми, на кот­рiй зе­ле­нi­ло тiльки зо три лис­точ­ки.

    Вона гра­лась тiєю гiл­ляч­кою, нар­ва­ла гвоз­дич­кiв i зе­ле­но­го лис­тя й обк­ла­ла ни­ми гiл­ляч­ку. Вий­шов ду­же ори­гi­нальний бу­ке­тик.

Пошук на сайті: