Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638

    - Кому то бу­де бу­кет? - спи­та­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, на­вi­щось втяг­нув­ши гу­би в рот.

    - Комусь бу­де, та не ска­жу! - про­мо­ви­ла Га­ля й по­да­ла Ви­со­кiй той бу­ке­тик.

    Висока не взя­ла й зат­рi­па­ла ма­леньки­ми руч­ка­ми.

    - Не ме­нi, не ме­нi, а ко­мусь iн­шо­му! I ме­нi ко­лись да­ру­ва­ли бу­ке­ти на Бе­са­ра­бiї, та ще й якi бу­ке­ти! Та­кi бу­ке­ти, що бу­ло не­суть уд­вох чор­ноб­ри­вi то­ва­ри­шi мо­го ка­пi­та­на! Бу­ло не­суть ме­нi цi­лу го­ру квi­ток, та ще й звер­ху на пi­вар­ши­на ки­тях, спле­те­ний з до­ро­гих фран­цузьких заг­ра­нич­них квi­ток та стрi­чок. От якi бу­ке­ти ко­лись ме­нi да­ру­ва­ли!

    Всi зас­мi­ялись, а Ма­сюч­ка аж го­ло­ву од­вер­ну­ла на­бiк.

    Тим ча­сом най­мич­ка ви­нес­ла пiд гру­шу са­мо­вар. Га­ля по­бiг­ла за по­су­дом, за чаєм i по­ча­ла го­ту­вать чай. Сон­це вже обiй­шло Ма­сю­ко­ву ха­ту й по­ча­ло виг­ля­дать з-за уг­ла. Нас­тав чу­до­вий ве­чiр по­ло­ви­ни лi­та. Сон­це об­зо­ло­ти­ло про­мiн­ням гру­шi, й виш­нi, i квiт­ки в го­рiд­чи­ку, об­ли­ло зо­ло­том Га­лю всю: ли­це, бi­лу ви­ши­ва­ну со­роч­ку, роз­кiш­нi ко­си на го­ло­вi, бi­лi руч­ки, що го­ту­ва­ли чай; об­зо­ло­ти­ло на­вiть па­нiю Ви­со­ку, й Ма­сю­ко­ве не­об­го­ле­не ли­це, i по­важ­не ли­це Ма­сюч­ки; об­зо­ло­ти­ло Ра­дю­ко­вi ви­раз­нi, на­че пенз­лем об­ве­де­нi, ус­та i рум'янцi на здо­ро­вих мо­ло­дих що­ках. Га­ля на­ли­ва­ла чай, та все ско­са пог­ля­да­ла на йо­го чу­до­ве ли­це, та все ле­генько зiт­ха­ла, зга­ду­ючи сце­ну пiд виш­нею й тi не­за­бут­нi сло­ва: "Чи за­бу­де­те ме­не, чи не за­бу­де­те, як i я вас нi­ко­ли не за­бу­ду?"

    Наливши чай, Га­ля вий­шла з-пiд гiл­ля гру­шi, щоб роз­дать усiм ста­ка­ни. Сон­це ос­вi­ти­ло її всю. Ра­дюк гля­нув на неї, всю об­ли­ту ро­же­вим свi­том сон­ця, гля­нув на синє гли­бо­ке не­бо над нею, так са­мо за­ли­те свi­том до са­мо­го да­ле­ко­го краю бе­зод­нi. I йо­му зда­лось, що та­кi гар­нi, та­кi без­вин­нi, та­кi доб­рi iс­то­ти по­вин­нi б жи­ти не на зем­лi, а в то­му ви­со­ко­му синьому не­бi. Так гар­мо­нi­зу­ва­ла кра­са на­ту­ри, кра­са не­ба з iде­альною кра­сою мо­ло­дої дiв­чи­ни. В йо­го мо­ло­дiй ду­шi чо­гось з'яви­лась дум­ка впас­ти.на ко­лi­на i пок­ло­ниться ве­ли­кiй кра­сi лю­ди­ни ра­зом з ве­ли­кою кра­сою не­ба й зем­лi.

    Всi по­ча­ли пи­ти чай i ве­се­ло ба­ла­кать. Па­нiя Ви­со­ка всiх пе­ре­ма­га­ла i всiх за­бав­ля­ла.

    - Ой, як же тут гар­но! Тут, у са­доч­ку, мiж квiт­ка­ми, мiж виш­ня­ми, мiж доб­ри­ми людьми, та ще й мо­ло­ди­ми, та ще й гар­ни­ми! - аж крик­ну­ла по­етич­на Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, об­вiв­ши усе й усiх очи­ма. - Так те­пер ту­теч­ки гар­но, як бу­ло ко­лись на Ба­са­ра­бiї. Ото ко­ли б ще сю­ди двад­цять тих мо­ло­дих то­ва­ри­шiв мо­го ка­пi­та­на, та ще щоб я са­ма бу­ла мо­ло­денька! Ой-ой-ой! Як-то бу­ло б гар­но! Ще бу­ло б кра­ще!

    - Та ще й тi шам­па­ни ба­са­рабськi, що ви ко­лись ви­пи­ва­ли з ти­ми офi­це­ра­ми, - до­дав Ма­сюк.

    - Еге пак! I де то во­ни те­пер, мої до­ро­гi, мої го­луб­чи­ки, на­шi то­ва­ри­шi! Чи жи­вi, чи вже по­мер­ли, як i мiй ка­пi­тан? А якi бу­ли гар­нi, чор­ноб­ри­вi, ве­се­лi! А як лю­би­ли ме­не всi!

    - Чи вже ж та­ки, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, лю­би­ли вас усi двад­цять? - спи­тав Ма­сюк.

    - Їй же бо­гу, всi двад­цять. Один за­по­бi­гав в ме­не лас­ки пе­ред дру­гим. Ко­лись ме­не так по­час­ту­ва­ли шам­па­на­ми, що ме­нi цi­лi­сiньку нiч сни­лось, бу­цiм­то я все їду з го­ри; на го­рi нi­би Ба­са­ра­бiя, а вни­зу Ду­най, а ко­нi по­га­няє бо­ро­да­тий ту­рок, i так пре кiньми, що ме­нi ввесь свiт зак­ру­тив­ся! та все ме­нi здається, що я от-от шу­бовс­ну з кру­тої го­ри прос­то в Ду­най.

    Всi смi­ялись, а са­ма Ви­со­ка аж за­ли­ва­лась.

    - Ой, спi­вать хо­чу! Да­вай­те лиш, мо­ло­дi й ста­рi, бу­де­мо спi­вать! - крик­ну­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Я до то­го тор­гу й пiш­ки! - про­мо­вив Ра­дюк. - Прав­да, й ви з на­ми? - про­мо­вив вiн до Га­лi.

    - I я до то­го тор­гу пiш­ки! - го­лос­но про­мо­ви­ла Га­ля, i її альто­вий дзвiн­кий го­лос аж задз­ве­нiв, їй дав­но вже хо­тi­лось спi­вать, як пташ­цi все хо­четься ще­бе­тать в гар­ний ве­чiр в зе­ле­но­му са­доч­ку.

    Вийди, дiв­чи­но, вий­ди, риб­чи­но!

    У гай по ко­ро­ви, у гай по ко­ро­ви.

    Нехай же я по­див­лю­ся

    На тi чор­нi бро­ви, на тi чор­нi бро­ви!

    Так по­ча­ли спi­вать Ра­дюк, Га­ля, па­нiя Ви­со­ка й сам ста­рий Ма­сюк. Од­на Ма­сюч­ка схи­ли­ла го­ло­ву на ру­ку й за­ду­ма­лась ду­же-ду­же, див­ля­чись на чу­до­вi то­ненькi брiв­ки своєї еди­нич­ки.

    По тiм бо­цi во­гонь го­рить,

    По цiм бо­цi жар­ко:

    Як поїду з Ма­сю­кiв­ки,

    Комусь бу­де жал­ко.

    Заспiвали всi, i всi вки­ну­ли в сло­ва пiс­нi Ма­сю­кiв­ку, не­на­че змо­ви­лись. А Га­ля дов­гим, жа­лiб­ним пог­ля­дом по­ди­ви­лась на Ра­дю­ка й ду­же ви­раз­но ви­мов­ля­ла: "Ко­мусь бу­де жал­ко, ко­мусь бу­де жал­ко!"

    По тiм бо­цi во­гонь го­рить,

    По цiм бо­цi душ­но

    Як поїду з Ма­сю­кiв­ки,

    Комусь бу­де скуч­но.

    Так спi­ва­ли во­ни да­лi, i па­нiя Ви­со­ка, обер­нув­шись до Га­лi, прос­то в вi­чi про­мов­ля­ла: "Ко­мусь бу­де скуч­но, ко­мусь бу­де скуч­но!"

    - Ой, спа­си­бi вам за все, за все, мої доб­рi, мої до­ро­гi су­сi­ди! - про­мо­ви­ла па­нiя Ви­со­ка, вста­ючи з ки­ли­ма. - Ой, за­гу­ля­ла­ся ж я, а в ме­не до­ма ро­бо­та, як i в усiх лю­дей. Час ме­нi до­до­моньку, за­ба­ри­ла­ся я.

    - Та в вас же дi­ти до­ма не про­сять їсти, не пла­чуть! - про­мо­вив Ма­сюк.

    - Є та­кi, що їсти про­сять вже, ма­буть, дав­но, бо я гос­по­ди­ня в се­бе вдо­ма! Вста­вай­те, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, та раз­ком хо­лод­ком i по­бi­жи­мо до гос­по­ди, бо ви, здається, цi­лi­сiнький день за­га­ялись тут у Ма­сю­ко­во­му ху­то­рi й лад­нi ту­теч­ки й но­чу­вать.

    - Як їха­ти, то й їхать! - ска­зав Ра­дюк, вста­ючи, - Тiльки я поп­ро­шу Iва­на Кор­нiй­ови­ча ви­дать мої хо­му­ти з ко­мо­ри, бо вже час!

    - То й ви­дам, хоч i ще не час! - про­мо­вив Ма­сюк.

    - О, бач­те! Як моїх хо­му­тiв, то й не замк­ну­ли в ко­мо­ру, - про­мо­ви­ла тро­хи на­хаб­на Ли­ке­рiя Пет­рiв­на й по­ча­ла об­вiр­чу­вать бi­лою ву­ал­лю свiй квiт­час­тий чi­пок.

    Тим ча­сом по­воз­ки пiд'їха­ли пiд га­нок. Гос­тi по­ча­ли про­щаться.

    - Привезiть же ме­нi кни­жок як­най­швид­ше! Хоч би й завт­ра, - про­си­ла Га­ля Ра­дю­ка, - бо я вчи­лась в го­ро­дi всього тiльки рiк, а в ме­не ве­ли­кий по­тяг до кни­жок, - ти­хенько про­мо­ви­ла во­на до Ра­дю­ка смут­ним го­ло­сом, - тут я нiг­де не дос­та­ну со­бi кни­жок i до страш­но­го су­ду, ма­буть, до­ки й жи­во­тi­ти­ме Ма­сю­кiв ху­тiр на свi­тi. Я за це вже доб­ре дiз­на­лась. Тут навк­ру­ги в око­ли­цi й па­нiї нав­ряд чи й письмен­нi.

    - Та й ме­нi, будь лас­ка, при­ве­зiть отi-о Шев­чен­ко­вi по­еми, що ви знаєте! Хоч я дав­но не чи­таю, а тi по­еми, мо­же, ще й втну, - про­сив Ма­сюк.

    - Добре, при­ве­зу, як не завт­ра, то пiс­ля­завт­ра або­що, - ска­зав Ра­дюк, про­ща­ючись з усi­ма.

    - Сяду ж я з ва­ми, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, бо ва­шi ко­нi бас­кi. Пiд­ве­зiть ме­не до­до­му. Бу­де ве­се­лi­ше ме­нi в до­ро­зi: бу­де­мо пi­сень спi­вать на ра­до­щах, - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка.

    - Прошу лас­ка­во! - про­сив її Ра­дюк i по­дав ру­ку. Гос­тi виїха­ли з дво­ра, а ха­зяїни ще дов­генько сто­яли на ган­ку. Га­лi зда­лось, що ста­ло так по­рожньо i в ха­тi, i в са­доч­ку, i на под­вiр'ї. Вже й сон­це сi­ло за вер­ба­ми, вже й че­ре­да прий­шла в ху­тiр, вже й зо­рi заб­ли­ща­ли на тем­но­му не­бi, а во­на все хо­ди­ла мiж виш­ня­ми, мiж клум­ба­ми та все ти­хенько спi­ва­ла:

    Ой са­ма ж бо я, са­ма,

    Як би­ли­нонька в по­лi.

    Потiм во­на взя­ла ко­нов­ку й по­ли­ла всi ку­щи­ки гвоз­дич­кiв, а ввiй­шов­ши в ха­ту, вий­ня­ла з ко­си два гвоз­дич­ки, за­ви­ну­ла їх у па­пiр i схо­ва­ла на пам'ятку про той день.

Пошук на сайті: