Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Надворi вже бу­ло по­но­чi, як Ра­дюк з Ви­со­кою вер­та­лись з гос­тей. Не­бо чу­до­во заб­ли­ща­ло, все за­сi­яне зо­ря­ми, надз­ви­чай­но яс­ни­ми. Ве­чiр до­го­рю­вав на за­хо­дi чер­во­ним по­ту­ха­ючим жа­ром. Ра­дюк спi­вав пiс­нi та все ду­мав про Га­лю. Чи ди­вив­ся вiн на яс­нi зо­рi, чи на чер­во­не дот­лi­ва­юче не­бо, то все ду­мав про неї. Ви­со­ка до­да­ва­ла йо­му охо­ти до спi­вiв, жар­ту­ва­ла, смi­ялась Га­лею. Вже бу­ло вид­но дiм па­нiї Ви­со­кої, в вiк­на вид­но бу­ло по­лум'я в пе­кар­нi. А в вiк­нах в се­лян вже бу­ло по­но­чi. Ро­бо­чо­го ча­су лю­ди ра­но по­ля­га­ли спать i вже спа­ли мiц­ним сном. Ко­нi пiд'їха­ли пiд се­ло й сха­ра­пу­ди­лись в ца­ри­нi. Ко­ло ца­ри­ни щось стог­на­ло, не­на­че хтось або вми­рав, або був при­би­тий. Па­нiя Ви­со­ка пе­ре­ля­ка­лась на­вi­ки. Ра­дюк стри­во­живсь i зско­чив з по­воз­ки. А ко­ло ца­ри­ни все щось стог­на­ло, а по­тiм по­ча­ло пла­кать.

    - Боже мiй! Хто це так стог­не? Пi­дiть ли­шень по­ди­вiться кру­гом ха­ти або в тiм ро­ву, - про­мо­ви­ла Ви­со­ка до по­го­ни­чiв. Всi по­ча­ли наб­ли­жаться до ха­ти i за­раз дiз­на­лись, що стог­не хтось у ха­тi, а не над­во­рi. Ра­дюк од­чи­нив две­рi, бо во­ни бу­ли не за­пер­тi, i ввiй­шов у ха­ту. За ним увiй­шла Ви­со­ка.

    - Добривечiр вам! Хто то так.стог­не? - спи­тав Ра­дюк.

    - Та це я! - обiз­ва­лась мо­ло­ди­ця.

    Радюк дiс­тав з ки­ше­нi сiр­нич­ки й зас­вi­тив ка­га­нець. Слаб­кий блиск пi­шов по убо­гiй ха­тi. Во­ни по­ба­чи­ли на по­лу сла­бу мо­ло­ди­цю, що ле­жа­ла роз­ки­дав­шись, стог­на­ла й пла­ка­ла. В но­гах у неї спав як уби­тий ма­лий хлоп­чик. Ви­со­ка впiз­на­ла мо­ло­ди­цю й по­ча­ла роз­пи­ту­вать.

    - Що це з то­бою, Па­рас­ко?

    - Ой, сла­ба я, па­нi! По­ка­рав ме­не, ма­буть, гос­подь. Те­пер жни­ва; пше­нич­ка моя стоїть не до­жа­та, а я удо­ва, од­ним од­на, i не­ма ко­му до­жа­ти, бо й най­нять не­ма за вi­що.

    - Коли ж це ти, Па­рас­ко, за­не­ду­жа­ла?

    - - Та ще по­зав­чо­ра! Так ме­нi не­доб­ре ста­ло, а я все жа­ла, аж на сно­пи па­да­ла, до­ки зов­сiм не зва­ли­лась сьогод­нi; вже й до­до­му не дiй­шла. При­вез­ли ме­не на во­лах доб­рi су­сi­ди. Ой, пше­нич­ка моя вже сип­леться!

    I без­щас­на мо­ло­ди­ця знов зас­тог­на­ла й зап­ла­ка­ла на всю ха­ту. Ра­дюк по­ба­чив, як го­рює, як бi­дує прос­тий на­род, i сльози всту­пи­ли йо­му в очi. Ра­дюк прик­лав ру­ку до ло­ба сла­бої, лоб аж па­шiв.

    - Застудилась десь, мо­ло­ди­це? - про­мо­вив вiн.

    - Пам'ятаю, що я жа­ла та на­пи­лась ду­же хо­лод­ної во­ди з кри­ни­цi. Лю­ди доб­рi! до­по­мо­жiть ме­нi, бо я або зги­ну, або хлi­ба шмат­ка не ма­ти­му!

    - Ликерiє Пет­рiв­но! Чи не­має в вас ча­сом ли­по­во­го цвi­ту або ма­ли­ни? - спи­тав Ра­дюк. - Будьте лас­ка­вi, на­пiй­мо її на нiч, щоб во­на уп­рi­ла.

    - То заїдьмо до ме­не, мо­же, й по­мо­же­мо бiд­нiй жiн­цi. I во­ни заїха­ли до Ви­со­кої, за­ва­ри­ли цвi­ту, при­нес­ли сла­бiй мо­ло­ди­цi, на­поїли її, втуш­ку­ва­ли, вкри­ли ко­жу­ши­ною. Па­нiя Ви­со­ка все бiд­ка­лась, так їй бу­ло шко­да су­сi­ди.

    Молодиця на­пи­лась i зас­по­коїлась, їй ста­ло лег­ше. Ра­дюк про­сив па­нiю Ви­со­ку не пус­кать її на по­ле при­най­мнi дру­го­го дня, а сам по­чав з нею про­щаться, ха­па­ючись до­до­му.

    - Одже вам, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, бу­де якась при­ти­чи­на от в то­му дi­лi… - ска­за­ла йо­му на про­щан­нi Ви­со­ка, по­ка­зу­ючи на Ма­сю­кiв ху­тiр. - Ди­вiться, який смут­ний ви­па­док тра­пив­ся вам на до­ро­зi пiс­ля та­ко­го чу­до­во­го ве­се­ло­го дня, пiс­ля та­ко­го спi­ву­чо­го ве­чо­ра. От по­ба­чи­те i то­дi при­га­даєте ме­не, хоч ви на­до мною тро­хи глу­зуєте.

    - Але ж заєць, здається, не пе­ре­бi­гав нам до­ро­ги? - ска­зав Ра­дюк i му­сив ос­мiх­нуться.

    - От по­ба­чи­те! Бу­де вам заєць! - про­мо­ви­ла Ви­со­ка навз­до­гiн­цi йо­му.

    Радюк поїхав до­до­му зас­му­че­ний, хоч виїхав з гос­тей ве­се­лим. Пе­ред йо­го очи­ма вста­ла кар­ти­на на­род­но­го го­ря, та ще в та­ку га­ря­чу ро­бо­чу по­ру. Вже ля­го­ма приїхав вiн до­до­му. Ма­ти вже спа­ла, а батько не ля­гав спа­ти та все виг­ля­дав си­на.

    - Де це ти так за­ба­рив­ся? - бу­ло пер­ше сло­во ста­ро­го.

    - В Ма­сю­ка, - од­ка­зав син.

    - Де ж ти снi­дав?

    - А в Ма­сю­ка.

    - А де ж ти обi­дав?

    - Таки ж у Ма­сю­ка.

    - А чай пив, а ве­че­ряв?

    - Чай пив у Ма­сю­ка, а за­ку­шу­вав у па­нiї Ви­со­кої.

    - Ото! цi­лий день у Ма­сю­ка… Ага! в Ма­сю­ка гар­на доч­ка! - до­га­дав­ся ста­рий Ра­дюк. - Тiльки ти…

    - Що, та­ту?

    - Бачиш, мо­ло­дi па­ни­чi люб­лять ду­рить мо­ло­дих пан­нiв. А Ма­сюк мiй су­сiд й мiй близький при­ятель.

    - Я не ду­маю пiд­ду­рю­вать Га­лю й нi­ко­го.

    - Та так! ти в гу­са­рах не слу­жив, але все-та­ки до кiн­ця кур­су то­бi ще да­ле­ченько. Не ду­же там зби­вай з пан­те­ли­ку мо­ло­ду дiв­чи­ну.

    - Я, та­ту, лю­ди­на чес­на; що ду­маю, те й роб­лю. Я люб­лю Га­лю й ла­ден же­ни­тись, а ду­рить її та пiдмїню­вать не бу­ду.

    - От про це вже не ка­жи нi­ко­му, нi твоїй ма­те­рi, са­мiй Га­лi.

    - Е, та­ту: є в нас i сту­ден­ти жо­на­тi.

    - Може, й є! Але до­ки ти в шко­лi, то­бi не ви­па­дає же­ниться. Ти там трош­ки жар­туй i за­ли­цяй­ся, але чес­но жар­туй, а про сва­тан­ня то­бi ще не час ду­мать.

    - А все-та­ки ме­нi завт­ра тре­ба од­вез­ти й Га­лi, й Ма­сю­ко­вi книж­ки, бо во­ни ду­же про­ха­ли. Га­ля на­вiть на­ма­га­лась.

    - Про ме­не, ве­зи хоч i за­раз, та не заїжджай до по­вi­то­вої сва­хи, Ли­ке­ри Пет­рiв­ни Ма­ку­хи, на­шої вi­до­мої ка­пi­тан­шi й по­вi­то­вої бре­ху­хи.

    - Добре, не заїду, а книж­ки тре­ба-та­ки од­вез­ти, що прос­вi­тить хоч тро­хи тем­нi сте­по­вi ху­то­ри.

    Батько й син поп­ро­ща­лись i пiш­ли спа­ти.

    "От якої спi­ває батько! Якої ж то зас­пi­ває ма­ти, що лад­на й до ца­ря за руш­ни­ка­ми сла­ти?" - ду­мав Ра­дюк, за­си­па­ючи.

    Другого дня Ра­дюк лед­ве дiж­дав­ся ве­чо­ра, заб­рав книж­ки й поїхав у Ма­сю­кiв ху­тiр. По до­ро­зi вiн од­вi­дав сла­бу мо­ло­ди­цю. Вiн увiй­шов у ха­ту й по­ба­чив, що жiн­ка вже хо­ди­ла по ха­тi, хоч че­рез си­лу.

    - I спа­си­бi вам, па­ни­чи­ку, i прос­ти­бi вам за ва­шу лас­ку, за ва­шу доб­рiсть! - дя­ку­ва­ла бiд­на мо­ло­ди­ця, лед­ве пе­ре­во­дя­чи го­лос.

    - От i сла­ва бо­гу, що ти поз­до­ров­ша­ла, а на по­ле та­ки не йди, при­най­мнi сьогод­нi, - ска­зав Ра­дюк.

    - Ой, Як же ме­нi не йти, ко­ли й жи­то вже сип­леться, а в ме­не в ха­тi тиж­день вже не­ма й шмат­ка хлi­ба. Вже тиж­день їм з ди­ти­ною са­му ка­шу, - про­мо­ви­ла Па­рас­ка й зап­ла­ка­ла.

    Радюка ду­же зас­му­ти­ла та­ка гiр­ка до­ля людська. Край ба­га­тий, край хлiб­ний, а на­род го­ло­дує, хлi­ба не має!

    Приїхавши до Ма­сю­ка й увiй­шов­ши в ха­ту, вiн до­га­давсь, що йо­го приїзду спо­дi­ва­лись. В свiт­ли­цi бу­ло чис­то, як у вi­ноч­ку. Ма­сюч­ка вий­шла до йо­го в чор­нiй но­вi­шiй сук­нi i не в хуст­цi на го­ло­вi, а в чiп­ко­вi з бан­та­ми. За­раз за нею вий­шла Га­ля в но­во­му шов­ко­во­му чор­но­му гор­се­тi, по кот­ро­му бу­ли роз­ки­да­нi пун­со­вi бу­ке­ти­ки рож. Бi­ла со­роч­ка й чор­ний з ро­жа­ми гор­сет своїм конт­рас­том ду­же при­да­ва­ли їй кра­си. В роз­кiш­нiй ко­сi знов заб­ли­ща­ли два гвоз­дич­ки, тiльки що вир­ва­нi. Ма­ти й доч­ка при­вi­та­лись до йо­го ду­же лас­ка­во!

    - Ой, дя­кую вам за книж­ки! А я все виг­ля­да­ла вас, чи не ве­зе­те ме­нi оцього до­ро­го­го гос­тин­ця.

    Радюк по­дав їй кiлька кни­жок но­вих жур­на­лiв i Шев­чен­ко­во­го "Коб­за­ря", пе­реп­ле­те­но­го в чер­во­ний сап'ян й зо­ло­то­об­рiз­ний.

    - Яка це книж­ка? - спи­та­ла Га­ля.

    - Це Шев­чен­кiв "Коб­зар". Цю книж­ку я вам да­рую на пам'ятку, - про­мо­вив вiн ти­хi­ше. Га­ля за­рум'яни­лась, як зо­ря, i по­дя­ку­ва­ла. - Бу­ду ж час­то чи­та­ти цю книж­ку, - ти­хо про­мо­ви­ла во­на й по­ча­ла пе­ре­гор­тать лист­ки.

    - Де ж Iван Кор­нiй­ович? - спи­тав Ра­дюк.

    - На то­ку, ко­ло во­зiльни­кiв, - ска­за­ла Га­ля. Ра­дюк пi­шов на тiк шу­кать Ма­сю­ка. Те­пер йо­му ки­ну­лось в вi­чi Ма­сю­ко­ве ха­зяй­ст­во. Вiн ми­лу­вав­ся кру­то­ро­ги­ми во­ла­ми, ве­ли­ки­ми стiж­ка­ми жи­та й пше­ни­цi, по­ряд­ком на то­ку й на под­вiр'ї.

Пошук на сайті: