Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - А! сли­хом сли­ха­ти! - гук­нув до Ра­дю­ка ха­зяїн з-за во­зiв. Вiн об­няв i по­цi­лу­вав Ра­дю­ка ду­же щи­ро. Вид­но бу­ло од­ра­зу, що йо­го ма­ли за же­ни­ха. Во­ни пiш­ли до ха­ти й на­пи­лись чаю.

    Незабаром Ра­дюк вер­тав­ся ду­же щас­ли­вий! Йо­му спо­до­ба­лась Га­ля i її батько й ма­ти, лю­ди з дрiб­но­го панст­ва, але чес­нi, ха­зяй­но­ви­тi й працьови­тi, близькi до на­ро­ду, чес­нi хлi­бо­ро­би, не од­рiз­не­нi од на­цi­ональнос­тi. I са­ма Га­ля, з чу­до­ви­ми очи­ма, з на­род­ною пiс­нею, з го­ло­сом, як шовк, на­вiть з ма­не­ра­ми, на­га­ду­ючи­ми гар­ну, мо­тор­ну сiльську дiв­чи­ну, ду­же пiд­хо­ди­ла пiд йо­го iде­ал. Ста­рi Ма­сю­ки i їх на­пiв­панська, на­пiв­сiльська осе­ля з до­мом i ха­зяй­ст­вом - все те по­вi­яло на йо­го чимсь рiд­ним, чимсь приємним, рiд­нi­шим, нiж дух ви­що­го панст­ва.

    "Моя бу­де Га­ля, моя! Во­на ме­не лю­бить, i я її люб­лю. Чо­го ж ме­нi бiльше тре­ба? Хоч во­на вчи­лась в мiс­тi тiльки один рiк…"

    На ва­ка­цi­ях мо­ло­дий Ра­дюк хо­див по се­лi, при­див­ляв­ся до на­ро­ду, приг­ля­дав­ся до йо­го пот­реб, ба­чив, як на­род тяж­ко пра­цює й ма­ло має ко­рис­тi. Не раз вiн важ­ко зiт­хав, див­ля­чись на бiд­нiсть на­ро­ду се­ред та­кої ба­га­тої при­ро­ди. Вiн за­пи­су­вав на­род­нi пiс­нi, каз­ки й при­каз­ки, зви­чаї и на­вiть са­мi ме­ло­дiї пi­сень i за­во­див у но­ти. Час­то вiн їздив i в по­ле до ко­са­рiв, до жен­цiв, греб­цiв i во­зiїв, ба­ла­кав з ни­ми, за­пи­су­вав од їх усе, на­вiть сло­ва мо­ви. Не раз вiн заїжджав i до па­нiї Ма­ку­хи, чи Ви­со­кої, кот­ра на са­мо­тi не со­ро­ми­лась своєї мо­ви й чу­до­во го­во­ри­ла по-українськiй. Во­на на­ка­за­ла йо­му ба­га­то ка­зок, нас­пi­ва­ла пi­сень, не­на­че буд­лi-яка мо­ло­ди­ця, i та­ки не втер­пi­ла: по­ка­за­ла йо­му "ка­ва­ле­рiю" сво­го чо­ло­вi­ка й йо­го ка­пi­танськi до­ку­мен­ти. Ра­дюк му­сив їх та­ки про­чи­тать.

    Радюк скрiзь про­по­вi­ду­вав свої смi­ли­вi iдеї, до­ки не дiй­шла за йо­го чут­ка до мiської по­лi­цiї… Су­сi­ди по­ча­ли зас­те­рi­гать батька й ма­тiр i про­си­ли їх тро­хи здер­жу­вать си­на, щоб не до­бу­ти яко­го кло­по­ту…

    Раз батько ска­зав своєму си­но­вi: "Ко­ли ти, си­ну, та­кий при­хильний до на­ро­ду, ко­ли то­бi так пот­рiб­нi пiс­нi й каз­ки, то їдьмо на баш­тан. Цього ро­ку бу­ла ран­ня зав'язь на баш­та­нi, то, мо­же, й стиг­ло­го ка­ву­на на­ди­баємо. Ти поп­ро­сиш баш­тан­ни­ка Ониська, то вiн то­бi нас­пi­ває й на­ка­же, скiльки хоч! Тiльки знай, що Онисько дiд гор­до­ви­тий i го­но­ро­ви­тий. Ко­ло йо­го тре­ба хо­дить вмi­ючи або й панькаться. Вiн так дбає про моє доб­ро, що ча­сом i ме­нi мо­лит­ву чи­тає".

    - А поїдьмо справ­дi! Мо­же, й пi­сень до­бу­ду, i ка­ву­нiв наїмся, - ска­зав син.

    Зараз-таки па­ру­бок зап­рiг ко­нi в чи­ма­лий вiз, i батько з си­ном виїхав з дво­ра на степ до баш­та­на.

    Сонце ще ви­со­ко сто­яло на не­бi. Спе­ка сто­яла над­во­рi, як зви­чай­но бу­ває в спа­сiв­ку. По­вiт­ря бу­ло су­хе, але здо­ро­ве й теп­ле, i та­ке про­зо­ре, що на всi бо­ки око за­хоп­лю­ва­ло сте­пи без краю. Синє й га­ря­че не­бо ле­жа­ло над сте­пом, не­на­че якась круг­ла пок­риш­ка. На не­бi не бу­ло анi хма­ри­ноч­ки! На сте­пу не бу­ло, нi смуж­ки ту­ма­ну. Од­но пиш­не зо­ло­те сон­це плив­ло мiж не­бом i сте­пом, на­че ко­ра­бель по бе­зодньому мо­рi. Вiз звер­нув з би­то­го сте­по­во­го шля­ху й по­ко­тив­ся по лед­ве при­мiт­них прик­ме­тах су­го­лов­ка. Не­за­ба­ром i той су­го­ло­вок зник, i вiз по­ко­тивсь гла­деньким сте­пом. З-за гус­тих бу­дя­кiв i вся­ко­го зе­ла не­за­ба­ром ви­су­ну­лись баш­та­ни з дов­ги­ми ряд­ка­ми ви­со­ких со­няш­ни­кiв. За со­няш­ни­ка­ми за­раз з'яви­лись рiв­нi ряд­ки гост­ро­лис­тої ку­ку­руд­зи, на­сад­же­ної кру­гом баш­та­нiв ду­же рiв­ни­ми ряд­ка­ми. Ряд­ки пшiн­ки ме­ре­жи­ли баш­та­ни вздовж i впо­пе­рек. Вже ко­нi наб­ли­жа­лись до баш­та­на, вже мож­на бу­ло ба­чить на кра­ях баш­та­на на­че ра­ми з дов­го­го гар­бу­зин­ня, де мiж лис­том по­ви­вер­та­лись бо­ка­ми дов­гi й круг­лi бi­лi гар­бу­зи, не­на­че во­ли на спа­шу. По­тiм одк­ри­ло­ся по­ле, не­на­че зас­ла­не кар­та­ти­ми хуст­ка­ми, де зе­ле­нi­ло дрiб­неньке, як тюль, ка­ву­ня­че огу­дин­ня, де бли­ща­ли в яс­но-зе­ле­но­му лис­тi жов­тi ди­нi, зе­ле­нi­ли й бi­лi­ли здо­ро­вi ка­ву­ни. Всi жур­банськi баш­та­ни лю­ди сi­яли вку­пi, щоб лег­ше бу­ло сте­рег­ти од зло­дiїв; тим-то во­ни й зай­ма­ли степ, скiльки мож­на бу­ло осяг­ти оком.

    Баштанник си­дiв ко­ло ку­ре­ня й щось стру­гав стру­гом. Вже мож­на бу­ло ба­чить оком, як йо­го лiк­тi ра­зом од­со­ву­ва­лись на­зад, як вiн тяг до се­бе стру­га, як на ру­ках ма­ня­чи­ли ру­ка­ви бi­лої со­роч­ки.

    - Знаєш що, си­ну! Да­вай ви­вi­ри­мо, чи доб­ре Онисько сте­ре­же баш­та­на? Хо­дiм навп­рос­тець че­рез баш­тан, бу­цiм­то крас­ти свої ка­ву­ни, а по­го­нич не­хай їде прос­то до ку­ре­ня.

    При тих сло­вах батько зско­чив з во­за, а за ним i син. Во­ни зак­ра­лись по­за ку­ку­руд­зою й по­ча­ли нi­би шу­кать ка­ву­нiв. Онисько си­дiв i не обер­тавсь. Ко­ли це обид­ва во­ни по­ба­чи­ли, що прос­то на їх ле­тить че­рез огу­дин­ня ря­бий со­ба­ка, аж ку­ря­ва пiд­нi­мається за ним. За Ряб­ком пiд­тюп­ки бiг Онисько.

    - А чо­го вам тре­ба, ся­кi-та­кi! Ось я вам дам се­ред дня лiз­ти на баш­тан! Джий! кис, кис! джий! удж­га, Ряб­ко, удж­га! - цьку­вав дiд та все ла­явсь. А Ряб­ко ки­нув­ся про­жо­гом на мо­ло­до­го Ра­дю­ка й ухо­пив йо­го зу­ба­ми за чо­бiт. Со­ба­ка бу­ла лю­та, як га­дю­ка, i зов­сiм зди­чi­ла на сте­пу. Ра­дюк дриг­нув но­гою, а Ряб­ко вче­пив­ся зу­ба­ми в за­каб­лук, на­че п'явка. Вiн ма­хав но­гою, а Ряб­ко во­ло­чив­ся слiд­ком за но­гою по баш­та­нi, аж огу­дин­ня поп­лу­та­лись кру­гом. Батько ки­нувсь обо­ро­нять, вир­вав з ко­рiн­ням здо­ро­вий кущ ку­ку­руд­зи, лу­пив со­ба­ку по спи­нi. Ряб­ко гриз на шма­точ­ки ба­дил­ля своїми страш­ни­ми зу­ба­ми.

    - А чо­го ви тут хо­ди­те! - крик­нув Онисько i… ру­ки опус­тив, упiз­нав­ши ха­зяїна.

    - Чи це ви? Оце, бо­же мiй! тiльки ме­не вто­ми­ли. I тре­ба бу­ло вам йти сю­дою! Гос­по­ди! на­че вам стеж­ки не­ма. Не­на­че ма­ленькi. А я ду­маю, що зло­дiї. Тут не­да­леч­ко шлях. Йде ба­га­то чу­ма­ка, й мос­ка­ля, i вся­ко­го на­ро­ду.

    - Та це ми, дi­ду, прав­ди ви­вi­ряємо в вас! - ска­зав син.

    - Доконче тре­ба бу­ло! I прий­де, гос­по­ди, в го­ло­ву! Чи не по­ка­лi­чи­ла де со­ба­ка? - бiд­кав­ся си­вий баш­тан­ник. - Та й поз­бав­ля­ли ж ви ба­га­то огу­дин­ня! Iй-бо­гу, не­на­че ма­ленькi.

    - Не сердьтесь, дi­ду! Ми вам при­вез­ли мо­го­ри­ча! - ска­зав мо­ло­дий Ра­дюк.

    Всi во­ни пiш­ли до ку­ре­ня, пе­реп­ли­гу­ючи че­рез гус­те огу­дин­ня, не­на­че пе­ре­хо­ди­ли че­рез рiч­ку, ска­ка­ючи з ка­ме­ня на ка­мiнь. Ряб­ко вже ла­щив­ся до най­ми­та, ви­ля­ючи хвос­том, а на ха­зяїнiв усе гар­чав та ска­лив бi­лi зу­би.

    - Чи є, дi­ду, стиг­лi ка­ву­ни? - спи­тав мо­ло­дий Ра­дюк.

    - Динi вже дав­ненько по­ка­за­лись, а ка­вун­чи­ка - мо­же, й знай­де­мо.

    Онисько шви­денько по­ди­бав на баш­тан i при­нiс здо­ро­во­го ка­ву­на. Ка­вун був з од­но­го бо­ку зов­сiм бi­лий, бо Онисько за­ко­пав йо­го в рiл­лю, ще й звер­ху прит­ру­сив су­хим ба­дил­лям, щоб ча­сом хто не вкрав пер­шо­го ка­ву­на. Взяв­ши скла­да­ний нiж, що ви­сiв на при­по­нi ко­ло по­яса, Онисько роз­рi­зав ка­ву­на над­воє. Ка­вун був стиг­лий i чер­во­ний, як жар. Онисько з гор­дiс­тю по­дав ка­ву­на па­нам, як по­да­ють тро­феї, до­бу­тi на вiй­нi.

    - Спасибi, дi­ду, спа­си­бi! - дя­ку­ва­ли па­ни. Мо­ло­дий па­нич по­рi­зав ка­ву­на на скиб­ки й пок­лав на тра­вi. Скиб­ки роз­па­лись, i зсе­ре­ди­ни ви­пав чер­во­ний вовк. Всi по­сi­да­ли на зем­лi i з'їли цi­ло­го ка­ву­на до­чис­та!

    - Тепер, дi­ду, да­вай­те динь або­що? - ка­зав па­нич.

    - Е! де вже пак пiс­ля ка­ву­на та ди­нi! Тре­ба бу­ло їсти пе­ред­нi­ше ди­ню, а по­тiм ка­ву­на, - про­мо­вив дiд i ви­нiс з ку­ре­ня ве­ли­ку жов­ту ди­ню. Мо­ло­дий Ра­дюк роз­рi­зав ди­ню; на­сiн­ня не ви­ли­лось, а ви­па­ло дов­ги­ми злiп­ле­ни­ми ряд­ка­ми, - прик­ме­та, що ди­ня бу­ла не прос­та, а ду­бiв­ка. В по­вiт­рi по­лив­ся аро­мат. Швид­ко од тiєї ди­нi не зос­та­лось i шма­точ­ка.

    - Тепер i до ро­бо­ти мож­на браться! - про­мо­вив дiд по­важ­ним то­ном, обер­та­ючись до па­ни­ча. - А ну­мо, па­ни­чу, зно­сить ди­нi та ви­би­рать огiр­ки!

    - Як ну­мо, то й ну­мо! - ска­зав па­нич. - Да­вай­те, дi­ду, тор­би­ну або мiш­ка, я вам по­мо­жу ви­би­рать огiр­ки.

    - Куди вам там ви­би­рать! То я так тiльки жар­тую, - ска­зав дiд тро­хи м'якi­шим го­ло­сом.

    - Чого ви, дi­ду! Ви ду­маєте, що я не­зу­гар­ний до ро­бо­ти?

    - Сидiть та луч­че люльку ку­рiть!

    - Е! те­пер, дi­ду, iн­ший час нас­тав на свi­тi. Го­дi вже па­нам си­дi­ти, згор­нув­ши ру­ки! Тре­ба й па­нам до ро­бо­ти браться, роз­дi­лять пра­цю з прос­тим на­ро­дом, а вам тре­ба пнуться до кни­жок, до на­уки. Як по­дi­ли­мось ми пра­цею й на­укою, то аж то­дi бу­де на свi­тi доб­ре всiм.

    - Може, й бу­де! Дай бо­же! А ви все-та­ки ляж­те ко­ло ку­ре­ня та ку­рiть люльку.

Пошук на сайті: