Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638

    - Чи знаєте, дi­ду, хоч од­ну ду­му ко­зацьку, кра­щу од цiєї "Най­мич­ки"?

    - Знаю ба­гацько гар­них дум, але та­кої не пам'ятаю. I дiд по­чав смi­ли­во роз­ка­зу­вать, а по­тiм i спi­вать ду­ми й пiс­нi. Ра­дюк лед­ве всти­гав за­пи­су­вать їх в свою кни­жеч­ку Дiд не спе­ре­чав­ся, йняв йо­му вi­ри й на­вiть хва­лив­ся своїми пiс­ня­ми, бо зро­зу­мiв, що мо­ло­дий Ра­дюк не мав на дум­цi нi­якої крив­ди для йо­го. Па­ру­бок по­чав був i со­бi спi­вать, так дiд йо­му й не дав та все спi­вав своїм ста­ре­чим, але ще мiц­ним го­ло­сом ко­зацькi ду­ми й пiс­нi, якi тiльки пам'ятав.

    - Куди то­бi, дур­ню, з твоїми пiс­ня­ми! Ви те­пер спi­ваєте все про дiв­чат, та про ву­ли­цю, та про ве­чор­ни­цi, а про ко­за­кiв i не тя­ми­те нi­чо­го! А скiльки я пе­рес­пi­вав їх, як був мо­лод­шим, як був ще живй мiй батько!

    Радюк пi­шов у ку­рiнь i ви­нiс звiд­тiль пляш­ку го­рiл­ки, що вiн при­вiз дi­до­вi на гос­ти­нець. Чар­ка доб­рої го­рiл­ки роз­ве­се­ли­ла тро­хи сер­ди­то­го й по­важ­но­го дi­да, у кот­ро­го бу­ло i в сло­вi, i в ли­цi щось ота­манське.

    - Чи не боїтесь, дi­ду, са­мi си­дiть на баш­та­нi?

    - А яко­го гас­пи­да ме­нi бо­яться? Хi­ба ли­хих лю­дей! А чор­тiв я не бо­юсь. Нев­ва­жа­ючи на свої лi­та, я так обш­ма­гав би бо­ки са­мо­му чор­то­вi, що ну! Не­хай би тiльки за­че­пив ме­не!

    - Хто ви­дав та­ке го­во­рить! - ска­зав най­мит­чук. - Ви, дi­ду, тут са­мi; бо­ро­ни бо­же чо­го…

    - Поцiлуй батька сво­го три­чi в мор­ду! Вчить ме­не, ста­ро­го! - ска­зав дiд сер­ди­то. - Хi­ба ж чор­ти є на свi­тi?

    Є ли­хi лю­ди, гiр­шi од чор­тiв, а чор­тiв не­ма, бо я їх не ба­чив, якi во­ни на масть! А ко­ли во­ни є, то, ма­буть, ду­же дур­нi.

    - А хi­ба ж ви не знаєте, до ко­го й те­пер у нас на се­лi пе­ре­лес­ник лi­тає?

    - Такий, ма­буть, пе­ре­лес­ник, як ти! Я, був­ши батьком тiєї дiв­чи­ни, до кот­рої вча­щає, вiн, впiй­мав би то­го пе­ре­лес­ни­ка та обс­куб чуп­ри­ну, то вiн бiльше б i не лi­тав, а си­дiв би вдо­ма. Ти, як я ба­чу,зов­сiм та­кий дур­ний, як i твiй батько був, царст­во йо­му не­бес­не.

    - Ей, дi­ду, ша­нуй­тесь! Ви ста­рi, вам би не го­ди­лось та­ке го­во­рить, - ка­зав па­руб­чак.

    - Та отут в сте­пу, ле­жа­чи на тра­вi, ча­сом ба­чу, як бу­ває все не­бо спи­са­не та­ки­ми пе­ре­лес­ни­ка­ми, не­на­че го­роб­ця­ми! Роз­ка­жи вже своєму батько­вi, а ме­не не вчи.

    - Їй-богу, прав­да…

    - Яка прав­да? Бу­ла ко­лись прав­да, та за­iр­жа­вi­ла.

    I дiд не скiн­чив i знов за­ду­мав­ся.

    Вже по­рож­ня пляш­ка ва­ля­лась на тра­вi, а над­во­рi по­ча­ло зов­сiм по­но­чiть. Най­мит зап­ря­гав ко­нi, а дiд i Ра­дюк скла­да­ли на вiз ди­нi, ка­ву­ни й огiр­ки. Всього бу­ло так ба­га­то, що тре­ба бу­ло по­ви­ки­дать з во­за со­ло­му. Мо­ло­дий Ра­дюк му­сив сiс­ти на мiш­ки з огiр­ка­ми i пос­та­вить но­ги на ка­ву­ни. Вже ви­си­па­лись зо­рi на не­бi, як вiз ру­шив од ку­ре­ня й по­ко­тив­ся по сте­пу. Ра­дюк по­чав про­щаться з Ониськом, кот­рий сто­яв ко­ло ку­ре­ня ввесь бi­лий, об­ли­тий свi­том ба­гат­тя, а ко­ло йо­го си­дi­ла на зад­нiх ла­пах со­ба­ка. Вiз по­ко­тив­ся, i сту­ко­тiн­ня да­ле­ко роз­ляг­лось по сте­пу. А дiд усе сто­яв на то­му са­мо­му мiс­цi, згор­нув­ши ру­ки. Ра­дюк усе ду­мав за дi­да, а огiр­ки страш­но му­ля­ли; но­ги йо­го скоб­за­лись по ка­ву­нах. Вiн му­сив ви­тя­гать ку­ку­руд­зу й пiд­мо­щу­вать пiд се­бе, щоб хоч тро­хи бу­ло луч­че си­дiть.

    Вже пiз­но в'їхав Ра­дюк у двiр, i по дво­рi за­пах­ло баш­та­ном. Вер­нув­шись у свою кiм­на­ту, мо­ло­дий па­нич одс­ло­нив бо­ля­че пле­че i по­ди­вивсь. На пле­чi бу­ло знать чер­во­ну й дов­гу, як га­дю­ка, поп­ру­гу од мо­туз­ка. Так вiн обш­мульгав йо­го мо­ло­де, м'яке тi­ло.

    На дру­гий день Пав­ло Ан­то­но­вич од­вiз на гос­ти­нець ка­ву­нiв i динь па­нiї Ви­со­кiй i Ма­сю­ко­вi, i не так Ма­сю­ко­вi, як Га­лi Ива­нiв­нi Ма­сю­кiв­нi.

    Тим ча­сом нас­тиг­ли гру­шi, яб­лу­ка, ка­ву­ни й ди­нi. Скiн­чив­ся га­ря­чий час жнив, i су­сi­ди тро­хи вже об­ро­би­лись i по­ча­ли час­тi­ше на­вi­ду­ваться в гос­тi до Ра­дю­кiв. Їх дiм був ве­се­лий, бо в йо­му був мо­ло­дий син i мо­ло­денькi пан­ни. Гос­тi час­то приїжджа­ли до Ра­дю­кiв i до пiзньої но­чi або й до свi­ту гу­ля­ли та ба­ви­лись. Той ши­ро­кий га­нок, оп­ле­те­ний ви­ног­ра­дом, що вис­ту­пав у са­док, час­то був ос­вi­че­ний ве­се­лим свiт­лом або яс­ним мi­ся­цем. Там ве­чо­ра­ми си­дi­ла ве­се­ла ком­па­нiя, там час­то мо­ло­дий Ра­дюк ми­лу­вав­ся лич­ком мо­ло­денької Га­лi.

    Вже кiн­ча­лись ва­ка­цiї. Пав­ло Ра­дюк по­чав зби­раться в до­ро­гу до Києва. Здо­ро­вий i ве­се­лий, з ве­ли­кою на­дiєю на се­бе й на­уку, вiн виїхав з до­му i по­вiз з со­бою, все, що йо­му тра­пи­лось по­за­пи­су­вать на се­лi. Ши­ро­ко пе­ред ним ро­зiс­лав­ся степ, а по сте­пу по­ляг­ла да­ле­ка до­ро­га. Ши­ро­ке жит­тя розс­те­ля­лось пе­ред ним, i стiльки до­рог роз­хо­ди­ло­ся на всi бо­ки на то­му прос­то­рi людсько­го жит­тя! Мо­ло­дий Ра­дюк по­чав ви­би­рать до­ро­гу, i го­ло­ва в йо­го за­па­мо­ро­чи­лась од дум. I чу­до­вий вид Ма­сю­кiв­ни до са­мо­го Києва не схо­див з йо­го дум­ки. Вiн на­вiть по­за­бу­вав про все, i тiльки чор­нi бро­ви й пов­не лич­ко все ми­го­тi­ло пе­ред очи­ма, чи ди­вив­ся вiн на ши­ро­ке по­ле, чи на синє не­бо, чи на ве­ли­кий би­тий шлях. Вiн вже ду­мав, що тi бро­ви, а не iн­шi су­ди­ла йо­му до­ля.

    Приїхавши до Києва, вiн на­пи­сав лист до Ма­сю­ка й до Га­лi. Щас­ли­ва Га­ля вив­чи­ла то­го лис­та на­пам'ять, бо в то­му лис­тi Ра­дюк при­ся­гав­ся її од­ну по­вiк лю­бить i не лю­бить бiльше нi­ко­го. Од­но тiльки тро­хи на­во­ди­ло сум­ну дум­ку на Ра­дю­ка: Га­ля тiльки рiк вчи­лась в го­ро­дi, як во­на са­ма приз­на­лась. "Але во­на мо­ло­да i на­чи­тається, й на­бе­реться ро­зу­му з кни­жок", - ду­мав Ра­дюк.

    - Жiнко! Яко­го чу­до­во­го же­ни­ха дав бог на­шiй Га­лоч­цi! Та хi­ба ж i на­ша Га­ля не вар­та Ра­дю­ка, хоч ста­ра Ра­дюч­ка й ко­пи­лить гу­би, - про­мо­вив Ма­сюк до жiн­ки.

    - То-то й го­ре, що Ра­дюч­ка ко­пи­лить гу­би! Чи я ж хо­чу кра­що­го же­ни­ха для своєї Га­лi! Але ме­нi здається, що з то­го пи­ва не бу­де ди­ва: На­деж­да Сте­па­нiв­на дав­но б приїха­ла до нас, як­би во­на на­ва­жи­лась взять за не­вiст­ку на­шу Га­лю. А кот­рий оце рiк, як во­на бу­ла в нас? - спи­та­ла Ма­сюч­ка й за­ду­ма­лась.

    Але до­ля су­ди­ла Ра­дю­ко­вi iнак­ше. Ми­нув сли­ве рiк, як вiн був в Жур­ба­нях i в Ма­сю­кiв­цi. В Києвi вiн на­ба­чив iн­шу пиш­ну кра­су, ви­пе­ще­ну мiську кра­су, iн­шi пиш­нi очi й чор­нi бро­ви…

    Х

    Пiзнiми ве­чо­ра­ми Даш­ко­вич дов­го зга­ду­вав свої чу­до­вi Се­ге­дин­цi. Вiн не­на­че ба­чив го­ри, вкри­тi лi­са­ми, сад­ка­ми й ха­та­ми, ба­чив церк­ву на шпи­лi, на­че ба­чив ши­ро­кi став­ки по­мiж го­ра­ми, за­рос­лi оче­ре­та­ми й вер­ба­ми. Пе­ред йо­го очи­ма нi­би з ту­ма­ну вип­ли­ва­ло все жит­тя ук­раїнсько­го се­ла: йо­му нi­би вчу­ва­лись пiс­нi дiв­чат i хлоп­цiв, пiс­нi мо­ло­диць i ко­са­рiв на лу­цi; йо­го очi не­на­че ба­чи­ли уяв­ки знай­омих се­лян, дав­нiх су­сiд, ба­чи­ли юр­бу дiв­чат i хлоп­цiв, що гра­ли в хре­щи­ка на ви­го­нi, ба­чи­ли То­пи­лок, що так щи­ро й при'вiт­но вi­та­ли йо­го в своїй убо­гiй ха­тин­цi. Всi ут­во­ри ста­рих i но­вих фi­ло­со­фiв зник­ли з-пе­ред йо­го очей. I на­то­мiсть пе­ред йо­го очи­ма зе­ле­нi­ли се­ге­динськi сте­пи, си­нi­ли го­ри, мрi­ла во­да по ярах i си­нi­ло гли­бо­ке не­бо. Вiн пе­рес­вiд­чивсь, що не за­ги­не та­ке ба­га­те, пиш­не й ори­гi­нальне жи­вот­тя ук­раїнської на­цiї на­вiть пiд по­лi­тич­ни­ми ши­на­ми з га­ря­чо­го за­лi­за йо­го ро­ди­ча Возд­ви­жен-сько­го.

    На тiй чу­до­вiй кар­ти­нi, прав­да, бу­ли тем­нi пля­ми, ду­же не­гар­нi. Але Даш­ко­вич якось не при­ди­вив­ся до їх. Та­ка ес­те­тич­на ма­на бу­ла роз­ли­та на тiй кар­ти­нi, що за нею щез­ли всi пля­ми.

    Але пiд впли­вом мос­ковської слов'яно­фiльської шко­ли, кот­ра са­ме то­дi роз­ви­ну­лась, Даш­ко­вич по­чав прис­ту­пать до сво­го на­ро­ду, до своєї на­цi­ональнос­тi ж над­то од­да­ле­ки. Йо­го фi­ло­софська дум­ка ви­ли­ну­ла з Моск­ви, по­тiм поп­ли­ла не прос­то на Ук­раїну, а об­ми­ну­ла її, прос­ту­ючи че­рез Пра­гу, че­рез Вар­ша­ву, по­тiм че­рез Бiлг­рад; i по­тiм тiльки до­сяг­ла до Ук­раїни. Даш­ко­ви­че­ва фi­ло­со­фiя ду­же ши­ро­ко хо­тi­ла роз­гор­нуть свої кри­ла, щоб об­хо­пить усю Слов'янщи­ну. Нав­пiс­ля вiн i сам нез­чув­ся, як по­ми­нув Ук­раїну, як Київ, Се­ге­дин­цi по­то­ну­ли в чор­нiй тi­нi од тих ши­ро­ких крил, на­че од чор­ної хма­ри. Чи йо­го Се­ге­дин­цям пот­рiб­но бу­ло тiєї ши­ро­чi­нi й да­ле­чi?

    Шугаючи мрiй­ною дум­кою над цi­лим слов'янським свi­том, Даш­ко­вич за­ду­мав за­вес­ти в се­бе ве­чо­ри що­тиж­ня для своєї мо­ло­дої доч­ки i по­чав зак­ли­кать до се­бе уся­ких мо­ло­дих сту­ден­тiв i ра­зом з ни­ми мо­ло­дих бол­гар i сер­бiв, кот­рих бу­ло ба­га­то в Києвi в свiтських i ду­хов­них шко­лах.

Пошук на сайті: