Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 55)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    Тим ча­сом Ольга вже встиг­ла поз­най­омиться з жит­тям, бо кмi­ти­ла за ним i при­ди­ви­лась до людсько­го жит­тя. Во­на час­то бу­ва­ла в опе­рi, в мас­ка­ра­дах i на ба­лах; во­на вже ма­ла ба­гацько знай­омих. Вже уп­ли­ло ба­га­то ча­су, а Ольга не стрi­ча­ла нiг­де сво­го iде­алу. Кож­ний раз, гу­ля­ючи по Хре­ща­ти­ку, по Царсько­му i Бо­та­нiч­но­му сад­ку, во­на не ми­на­ла очи­ма нi од­но­го чор­ня­во­го па­ни­ча i не стрi­лась нiг­де з тим па­ни­чем. Не раз i не два, си­дя­чи в те­ат­рi, во­на ог­ля­да­ла кож­нi­сiньке ли­це, по­чи­на­ючи з од­но­го кiн­ця i кiн­ча­ючи дру­гим, а йо­го не бу­ло! Бу­ва­ючи на гро­ма­дянських ба­лах, во­на пе­рег­ля­да­ла всiх лю­дей, i нi ра­зу не до­ве­ло­ся їй стрi­нуть ми­лих очей та брiв! А тих брiв во­на нi­як не мог­ла за­буть! Так при­па­ли їй до сер­ця тi яс­нi очi, так прий­шлись до ко­хан­ня тi ви­со­кi бро­ви, що во­ни нi­ко­ли не схо­ди­ли в неї з дум­ки, на­вiть час­то сни­лись їй. Во­на но­си­ла їх в сер­цi, як тай­ну, i не приз­на­лась на­вiть Ка­те­ри­нi.

    Чимало ча­су вже ми­ну­ло. Ольга все кра­ща­ла, Ка­те­ри­на по­ган­ша­ла. Ольжи­не ли­це пов­нi­ша­ло й на­ли­ва­лось, як ви­ног­рад­на яго­да, а Ка­те­ри­ни­не ли­це пов­нi­ша­ло й розп­ли­ва­лось. Тiльки що Ольга в те­ат­рi вхо­ди­ла в ло­жу, як з усiх лож, з усього пар­те­ру на неї на­во­ди­ли бi­нок­лi. На гро­ма­дянських ба­лах па­ни­чi хо­ди­ли за нею слiд­ком, про­си­ли її до тан­цiв по кiлька душ на од­ну кад­риль, так що па­ни­чi му­си­ли зас­то­ювать ко­ло неї чер­ги на­вiть на польку й вальс. На гу­лян­цi в сад­ках за нею бi­га­ли слiд­ком. Ольга зна­ла про свою кра­су ще з iнс­ти­ту­ту i те­пе­реч­ки тiльки пе­рес­вiд­чу­ва­лась в її ве­ли­кiй си­лi над ду­ша­ми мо­ло­дих хлоп­цiв. А Ка­те­ри­на час­то си­дi­ла на ба­лах, бо її рiд­ко хто на­вiть про­сив до тан­цiв. Во­на ба­чи­ла, що її ми­на­ло людське око, i ра­но вже по­ча­ла жу­риться.

    Дашковичевi та­ки вда­ло­ся зап­ро­сить до се­бе ба­га­то мо­ло­дих сту­ден­тiв. Вiн про­сив їх при­хо­дить до се­бе на ве­чо­ри кож­ної су­бо­ти. Вiн лед­ве уп­ро­хав свою жiн­ку прий­нять мо­ло­дих гос­тей i дать їм за­кус­ку й чай.

    Степанида Си­до­рiв­на, на­го­ту­вав­ши на ве­чiр, чо­го бу­ло тре­ба, зве­лi­ла Ользi приб­раться на той ве­чiр тро­хи кра­ще, Ольга по­бiг­ла за­раз до Ка­те­ри­ни на по­ра­ду, i пе­ред ве­чо­ром тiєї су­бо­ти во­ни обид­вi заз­да­ле­гiдь по­ча­ли вби­раться пе­ред ве­ли­ким дзер­ка­лом в до­мi Даш­ко­ви­ча.

    Ольга по­роз­мо­ту­ва­ла свої чор­нi ло­ко­ни й роз­пус­ти­ла по пле­чах. В яс­но­му дзер­ка­лi вид­но бу­ло її пле­чi, бi­лi й пов­нi, за­ки­да­нi хви­ля­ми чор­них ло­ко­нiв. Дов­гi вiї й ро­же­вi вi­ка зда­ва­лись чу­до­вою оп­ра­вою для очей, що бли­ща­ли, на­че до­ро­гi брильянти, кот­рим ще бiльше до­да­ва­ло свi­ту пиш­не бi­ле ма­то­ве ли­це.

    Ольга по­чiп­ля­ла се­реж­ки з чер­во­ни­ми дов­ги­ми, як скам'янi­ла крап­ля, ко­ра­ла­ми, ос­ту­пи­лась од дзер­ка­ла й да­ла мiс­це Ка­те­ри­нi. Сi­да­ючи на стiльцi, Ка­те­ри­на по­ди­ви­лась на своє ли­це, що од­би­ва­лось ря­дом з Ольжи­ним в дзер­ка­лi. Конт­раст був ду­же ве­ли­кий! Ка­те­ри­на по­ба­чи­ла в дзер­ка­лi своє круг­ле ли­це, що од­би­ва­ло­ся, на­че якась круг­ла пля­ма, на кот­рiй труд­но бу­ло впiз­нать, де тi очi, де той нiс i гу­би. Не­гар­нi ши­ро­кi гу­би бу­ли якось зiб­га­нi i по­морх­лi. Не­ви­со­кий лоб вкри­ва­ли ло­ко­ни, яс­нi, як лля­нi, па­чо­си. Конт­раст мiж Ка­те­ри­ни­ною й Ольжи­ною кла­сич­ною го­ло­вою в дзер­ка­лi був та­кий ве­ли­кий, що Ка­те­ри­на тро­хи не зап­ла­ка­ла. Са­ма Ольга, гля­нув­ши на сест­ру в дзер­ка­ло, про­мо­ви­ла:

    - Не на­дi­вай, Ка­те­ри­но, бi­лої сук­нi, бо ти вся бу­деш бi­ла, як ту­ман. Ти ду­же ве­ли­ка блон­дин­ка. На­дiнь тем­нi­ше уб­ран­ня.

    Катерина пос­лу­ха­ла й на­дi­ла со­бi на шию ра­зок чор­но­го на­мис­та, вбра­ла­ся в тем­не уб­ран­ня. Ольга вбра­ла­ся у все бi­ле, тiльки на гру­дях приш­пи­ли­ла пу­че­чок чер­во­них тро­янд в зе­ле­но­му лис­тi.

    Тим ча­сом за­ла спов­ня­лась мо­ло­ди­ми сту­ден­та­ми. В убiр­ну кiм­на­ту до­лi­та­ли сло­ва й фра­зи ве­ли­ко­руської мо­ви, але з уся­ким ак­цен­том. До пан­нiв в убiр­ну кiм­на­ту ввiй­шла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, а за нею й Мар­та. Во­ни при­вi­та­лись з своїми мо­ло­ди­ми доч­ка­ми, i Сте­па­ни­да оче­ви­дяч­ки бу­ла ду­же ра­да, зир­нув­ши на свою Ольгу. Мар­та по­ча­ла де­що поп­рав­лять на Ка­те­ри­нi, приг­лад­жу­ва­ла де­якi ло­ко­ни, розк­ла­да­ла їх по пле­чах. Ма­те­рям ба­жа­лось як­най­кра­ще вис­та­вить своїх до­чок.

    В за­лi вже з'яви­лись де­якi гос­тi, прий­шов один про­фе­сор з жiн­кою й доч­кою. Ользi й Ка­те­ри­нi був час ви­хо­дить до гос­тей.

    Вони наб­ли­зи­лись до две­рей. Го­мiн став чут­нi­ший. Мож­на бу­ло вга­дать ще за две­ри­ма, що в за­лi ба­га­то гос­тей, i все мо­ло­дих, бо го­ло­си ви­лi­та­ли з за­ли все свi­жi й мо­ло­дi.

    "Чи не стрi­ну ча­сом йо­го мiж тим мо­ло­дим то­ва­рист­вом?" - миг­ну­ла дум­ка в Ольжи­нiй го­ло­вi са­ме то­дi, як во­на ма­ла сту­пить на по­рiг за­ли.

    Та не­га­да­на дум­ка так i пог­на­ла кров до мо­ло­до­го сер­ця. Ма­те­рi увiй­шли в за­лу по­пе­ре­ду, а за ни­ми всту­пи­ли й доч­ки. В за­лi бу­ло пов­но мо­ло­дих лю­дей.

    Найбiльша гру­па си­дi­ла ко­ло сто­ла й ко­ло ка­на­пи, де на ка­на­пi си­дiв Даш­ко­вич. Мо­ло­дi лю­ди си­дi­ли кру­гом сто­ла, близько до ха­зяїна. Обох пан­нiв ду­же вра­зи­ла i ра­зом з тим за­цi­ка­ви­ла кар­ти­на то­го то­ва­рист­ва, їм ки­ну­лись в вi­чi вся­кi на­цi­ональнi убо­ри. Де­якi сер­би й бол­га­ри, а най­бiльш не­дав­но приїхав­шi, ма­ли ду­же гар­ний на­цi­ональний убiр, бi­лi курт­ки, по­ви­ши­ва­нi чер­во­ни­ми ме­реж­ка­ми й на­вiть зо­ло­том. На ка­на­пi си­дi­ли два мо­ло­денькi сер­би-чен­цi, гар­нi, як пан­ни, з роз­пу­ще­ни­ми кiсьми i в круг­леньких чор­них не­ви­со­ких кло­буч­ках. Один не­дав­но при­був­ший бол­га­рин все про­бу­вав пi­доб­гать пiд се­бе но­ги, але, при­га­ду­ючи, що вiн не в се­бе вдо­ма, все спус­кав їх до­до­лу. Чор­нi сiр­ту­ки, на­цi­ональнi убо­ри, гу­дю­ча роз­мо­ва, кот­рою бу­ла пов­на за­ла, вся­кий ак­цент й уся­кi ви­мо­ви - все те бу­ло та­ке ори­гi­нальне, бу­ло та­ке цi­ка­ве для мо­ло­дих пан­нiв, що їм зда­лось, нi­би во­ни пе­ре­ле­тi­ли в який­сь да­ле­кий край, мiж чу­жi iн­шi лю­ди.

    Оговтавшись та ог­ля­дiв­шись, Ольга по­ча­ла при­див­ляться до гос­тей. Мiж чор­ня­ви­ми й бi­ля­ви­ми ли­ця­ми во­на по­ча­ла впiз­на­вать де­яких сту­ден­тiв, кот­рих во­на ко­лись ба­чи­ла ко­ло Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. Ще да­лi пе­ре­ве­ла во­на очi i ко­ло сто­ла наг­ля­дi­ла мо­ло­до­го па­ни­ча з ве­се­лим ли­цем i здо­ро­ви­ми зу­ба­ми. Во­на по­ди­ви­лась до ка­на­пи i тро­хи не зом­лi­ла. Сли­ве поп­лiч з батьком си­дiв її iде­ал, та­кий гар­ний, та­кий пиш­ний, як i пе­ред­нi­ше ко­лись, як во­на ба­чи­ла йо­го дав­нi­ше! При мо­ло­дих пан­нах то­ва­рист­во вста­ло з-за сто­ла. Даш­ко­вич пiд­во­див до Ольги й Ка­те­ри­ни мо­ло­дих сту­ден­тiв i ре­ко­мен­ду­вав їх.

    - Кирило Пет­ро­вич Ко­ванько! - про­мо­вив батько, ре­ко­мен­ду­ючи ве­се­ло­го сту­ден­та, кот­ро­му Ольга й Ка­те­ри­на по­да­ва­ли ру­ки.

    - Павло Ан­то­но­вич Ра­дюк! - про­мо­вив Даш­ко­вич, пiд­во­дя­чи до доч­ки ду­же гар­но­го па­ни­ча, кот­рий вий­шов з-за сто­ла й пi­дiй­шов до Ольги.

    Ольга по­да­ла йо­му ру­ку, са­ма то­го не пам'ята­ючи. Ра­дюк де­лi­кат­но пок­ло­нив­ся їй, по­дав ру­ку й тро­хи смi­ли­во пот­ру­сив, нi­би Ольга бу­ла йо­го то­ва­ри­шем сту­ден­том. Ольга ос­ту­пи­лась i сi­ла в крiс­лi, а Ра­дюк, не звер­та­ючи на неї нi­якої вва­ги, знов вер­нув­ся на по­ки­ну­те мiс­це й сiв про­ти Даш­ко­ви­ча.

    Ольга впер­ше так близько сто­яла ко­ло ми­ло­го па­ни­ча, по­да­ва­ла йо­му свою ру­ку й роз­див­ля­лась на йо­го зблизька. Во­на по­чу­ти­ла, що з то­го ли­ця на неї дих­ну­ло та­ким щас­тям, та­ким ко­хан­ням, про яке їй в iнс­ти­тутських мрi­ях i обо­жу­ван­нях на­вiть i не га­да­лось, i не сни­лось, її ли­це зблiд­ло, а го­ло­ва, опо­ви­та ло­ко­на­ми, схи­ли­лась. Во­на не нас­мi­ли­лась пiд­вес­ти очей i по­ди­виться на Ра­дю­ка вдру­ге i тiльки ву­хом ло­ви­ла йо­го го­лос.

    Трохи зго­дом Ольга зас­по­коїлась i по­ди­ви­лась на Ра­дю­ка. Вiн си­дiв прос­то про­ти неї, так що во­на ба­чи­ла йо­го ли­це й мог­ла слiд­ку­вать за кож­ним йо­го ру­шен­ням.

    Радюк по­чав роз­мов­лять з Даш­ко­ви­чем, i всi сту­ден­ти за­мовк­ли й слу­ха­ли їх роз­мо­ву. Вид­но бу­ло, що во­ни звик­ли слу­хать Ра­дю­ка. йо­го го­лос був го­лос­ний, ви­раз­ний; вiн го­во­рив га­ря­че, з ог­нем; йо­го сло­ва ли­ли­ся з уст од­но за од­ним плав­ко, не­на­че со­та­лись низ­кою. Во­ни го­во­ри­лись од щи­ро­го сер­ця, не бу­ли по­зи­че­нi й ви­чи­та­нi з кни­жок. Ольга не зво­ди­ла з йо­го очей. Во­на ди­ви­лась, як Ра­дю­ко­вi очi ча­сом бли­ща­ли, ча­сом свi­ти­ли­ся ти­хi­ше, а ча­сом зак­ри­ва­лись вi­ка­ми й дов­ги­ми вi­ями, кот­рi ля­га­ли тем­ни­ми круж­ка­ми на йо­го рум'янi що­ки.

    Радюкова роз­мо­ва з Даш­ко­ви­чем бу­ла для їх ду­же цi­ка­ва, бо сто­су­ва­ла­ся до дi­ла, ду­же цi­ка­во­го зад­ля їх обох.

    То був ук­раїнський на­род, ук­раїнська на­цi­ональнiсть, на­род­на лi­те­ра­ту­ра й на­род­на мо­ва. Обид­ва во­ни нi­би знай­шли Аме­ри­ку й не мог­ли на­тi­шиться тiєю но­ви­ною.

Пошук на сайті: