Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - Ой нi, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! - обiз­ва­лась Ольга. - Хоч нас не пус­ка­ють в унi­вер­си­те­ти, так нам не ду­же й тре­ба то­го! В нас є iнс­ти­ту­ти. Ми й не хо­че­мо ва­ших унi­вер­си­те­тiв, бо iнс­ти­тут все од­но, що жi­но­чий унi­вер­си­тет.

    - Як так, то нi­чо­го й кло­по­таться, - од­ру­бав Ра­дюк.

    - Таки справ­дi! - ка­за­ла да­лi Ольга, обо­ро­ня­ючи честь сво­го iнс­ти­ту­ту. - Хоч ваш унi­вер­си­тет i ви­щий, я те знаю, але i в нас на­ука не­аби­як стоїть! В нас чи­та­ють лек­цiї ва­шi ж унi­вер­си­тетськi про­фе­со­ри…

    - Та во­но так! чи­та­ють, але тро­хи iнак­ше.

    - Хоч i тро­хи iнак­ше, а все не да­ле­ко од унi­вер­си­тетсько­го. Нам й Тур­ман ка­за­ла, що ми в iнс­ти­ту­тi все од­но, що в унi­вер­си­те­тi. В нас тiльки не дос­та­чає ме­ди­ци­ни та юрисп­ру­ден­цiї, а реш­та зов­сiм, як у вас!

    - А то хi­ба ж не знач­на рiч, ме­ди­ци­на та пра­во? Чом би пак жiн­кам не бу­ти ме­ди­ка­ми й юрис­та­ми?

    - Навiщо? - спи­та­ла Ольга, кот­рiй в iнс­ти­ту­тi й на дум­ку не спа­да­ло, що є на свi­тi ба­га­то си­рот i бiд­них дiв­чат, кот­рi бу­ли б ра­дi шмат­ко­вi хлi­ба.

    - Сказати прав­ду, я впер­ше оце чую, що iнс­ти­тут все од­но, що й унi­вер­си­тет, - ска­зав Ра­дюк.

    - Атож! Ви так i ду­май­те! Ми всi та­кої дум­ки. Всi на­шi iнс­ти­тут­ки так ду­ма­ли, - ска­за­ла Ольга, - нам i Тур­ман так ка­за­ла.

    Радюка ду­же вра­зи­ла та­ка ви­со­ка дум­ка в iнс­ти­ту­ток про свiй iнс­ти­тут, що вва­жа­ли це пи­тан­ня за не­пот­рiб­не, бо розв'язу­ва­ли йо­го аж геть-то прос­то й не­муд­ро!

    - Як на ме­не, то я зро­ду не схо­тi­ла б слу­жить нi в кан­це­ля­рiї, нi в шко­лi! - про­мо­ви­ла Ольга, при­га­ду­ючи на­уку Тур­ман­шi. Ользi зда­ва­лось, що кож­на по­ряд­на пан­на по­вин­на скiн­чить iнс­ти­тут, а по­тiм вий­ти за­мiж за гар­но­го й ба­га­то­го же­ни­ха, а по­тiм згор­нуть ру­ки й нi за що не ду­мать.

    Радюк по­чав про­щаться й про­сив Ольгу шви­денько про­чи­тать но­вий жур­нал, бо ще ба­га­то чи­тальни­кiв до­жи­дає тiєї книж­ки.

    - Я ду­же люб­лю цi книж­ки, але фран­цузькi ро­ма­ни ба­га­то цi­ка­вi­шi й кра­щi од цих. У на­шої Тур­ман бу­ла пов­нi­сiнька ша­фа ро­ма­нiв, та все зо­ло­то­об­рiз­них! Хоч во­на нам i за­бо­ро­ня­ла чи­тать їх, але ми вмi­ли дос­та­вать з її шаф­ки! - ка­за­ла Ольга чванько­ви­то. Ра­дюк за­мовк i за­ду­мавсь.

    - От як­би ви дос­та­ли нам фран­цузьких ро­ма­нiв! - про­мо­ви­ла Ольга до Ра­дю­ка тро­хи зго­дом.

    - Добре, дос­та­ну.

    - А я вас дав­но ба­чи­ла! - про­мо­ви­ла Ольга. - Тiльки не зна­ла, хто ви та­кий. Чи пам'ятаєте, як ко­лись у Ша­то впав шар на пуб­лi­ку? Я то­дi са­ме тi­ка­ла по стiльцях i як­раз ско­чи­ла про­ти вас. Чи не за­че­пи­ла я то­дi вас або чи не нас­топ­та­ла вам на но­ги?

    Ольга смi­ялась, i Ра­дюк смi­яв­ся, зга­ду­ючи той ви­па­док. Вiн був не­ви­мов­не ра­дий, що Ольга йо­го при­мi­ти­ла то­дi й пам'ята­ла про йо­го. Вiн до­га­ду­вавсь, що Ольга впо­до­ба­ла йо­го, i сер­це йо­го ду­же за­ки­да­лось в мо­ло­дих гру­дях.

    I батько, i ма­ти, i доч­ка - всi ду­же лас­ка­во розп­ро­ща­лись з Ра­дю­ком i про­си­ли не за­бу­ва­ти їх i час­тi­ше од­вi­ду­вать.

    "Дуже мо­ло­да й тро­хи чванько­ви­та Ольга, - ду­мав Ра­дюк, вер­та­ючись до­до­му, - бу­ду я при­но­сить для неї на­уко­вi книж­ки, то, мо­же, тро­хи ро­зiв'ю її. Во­на має доб­рий при­род­ний ро­зум, тiльки ма­ло має на­уко­вої прос­вi­ти i вже аж над­то но­ситься з своїм iнс­ти­ту­том, мов ста­рець з мальова­ною тор­бою".

    I Ра­дюк ду­мав, си­дя­чи в своїй ха­тi, що бу­ло б ду­же доб­ре, як­би йо­го жiн­ка бу­ла й гар­на, до то­го ще й ро­зум­на i не цу­ра­лась на­уко­вої книж­ки, щоб з нею мож­на бу­ло по­го­во­ри­ти про щось ви­ще, нiж ба­ли, тан­цi та мо­ди. Йо­му те­пер зда­ва­лась бу­ду­ща жiн­ка якимсь то­ва­ри­шем сту­ден­том, ро­зум­ним i прос­вi­че­ним, кот­ра сто­яла б з ним на­рiв­нi ро­зу­мом, прос­вi­тою, а най­бiльше - пог­ля­да­ми й пе­рес­вiд­чен­ня­ми.

    "Вона бу­де та­кою! Во­на має до­во­лi ро­зу­му! А я її ро­зiв'ю, на­ве­ду її на ро­зум! - так ма­рив мо­ло­дий хло­пець в своїй ти­хiй ха­ти­нi. - Те­пер пi­дуть ек­за­ме­ни; ме­нi бу­де нi­ко­ли. Я бу­ду її за­бав­лять тим ча­сом фран­цузьки­ми ро­ма­на­ми, ко­ли вже во­на має до їх ве­ли­кий по­тяг. А пiс­ля ек­за­ме­нiв я бу­ду да­вать їй лег­шi кри­тич­нi книж­ки на сього­час­нi руськi й заг­ра­нич­нi по­вiс­тi, по­тiм при­не­су їй де­що на­уко­ве, по­важ­нi­ше. Я зго­дом ко­лись до­ве­ду її своєю роз­мо­вою до пут­тя. Во­на ста­не моїм то­ва­ри­шем i дру­гом, рiв­ним зо мною прос­вi­тою й лю­бов'ю до рiд­но­го краю, до рiд­ної мо­ви".

    Так ду­мав Ра­дюк, ни­ка­ючи по своїй ха­ти­нi од кут­ка до кут­ка, i пе­ред йо­го дум­кою пи­ша­лась, як вес­ня­на ро­жа, мо­ло­да дiв­чи­на. Вiн i до­сi нi­би чув її го­лос. Тi рiд­нi, смут­нi й гли­бо­кi ме­ло­дiї й те­пер ще ли­ну­ли в йо­го сер­цi, бо їх спi­ва­ли чу­до­вi ус­та, за кот­рi вiн був би ла­ден од­да­ти своє жи­вот­тя.

    Другого дня вiн по­бiг до ма­га­зи­ну, дос­тав один фран­цузький ро­ман, лед­ве дiж­дав­ся ве­чо­ра, вхо­пив той ро­ман, узяв кiлька ук­раїнських пi­сень, за­ве­де­них у но­ти йо­го ж ру­кою, i по­бiг до Даш­ко­ви­чiв. Пе­рес­ту­пив­ши по­рiг, вiн по­чув у дру­гiй кiм­на­тi знай­омий хлоп­ча­чий го­лос й од­ра­зу впiз­нав го­лос Ко­ванька, сво­го то­ва­ри­ша. Ко­ванько щось роз­ка­зу­вав го­лос­но й ве­се­ло, мi­ша­ючи сло­ва по­по­ло­ви­нi-з смi­хом. В Ра­дю­ка очi ста­ли смут­нi. Вiн сли­ве вбiг у ту кiм­на­ту й по­ба­чив Ко­ванька на со­фi по­руч з Ольгою. Ко­ло їх си­дi­ла ма­ти.

    Радюк при­вi­тав­ся до всiх i по­дав ру­ку Ользi. Во­на по­чер­во­нi­ла.

    - Я при­нiс вам ро­ман, кот­ро­го ви, ма­буть, ще не чи­та­ли. А то i ук­раїнськi пiс­нi! - про­мо­вив вiн i по­дав Ользi й ро­ман, i пiс­нi.

    Радюкове око впа­ло на стiл. На сто­лi пе­ред Ольгою ле­жа­ла книж­ка як­раз та­ка зав­бiльшки, як при­не­се­ний ро­ман. Вiн уга­дав, хто при­нiс той ро­ман, i, по якимсь не­га­да­ним при­чи­нам, як­раз той са­мий, що вiн тiльки що по­дав Ользi!

    - Трошки опiз­нив­ся, бра! - про­мо­вив до йо­го Ко­ванько й по­ка­зав свої ло­пат­нi з-пiд гу­бiв, смi­ючись якось нi­би зу­ба­ми. Ра­дюк по­чер­во­нiв, по­тiм зблiд, по­тiм знов по­чер­во­нiв. Ма­ти все те ба­чи­ла й по­ча­ла роз­мо­ву, щоб за­ба­вить мо­ло­дих лю­дей i од­вес­ти їх дум­ки од тiєї книж­ки. Але во­на нi­чо­го не вдi­яла: Ра­дюк си­дiв мовч­ки, а Ко­ванько все по­ка­зу­вав свої ши­ро­кi зу­би, тро­хи жов­тi ко­ло ясен.

    В Ра­дю­ко­во­му круж­ку то­ва­ри­шiв один Ко­ванько не згод­жу­вав­ся з гад­ка­ми й мрi­ями iн­ших. Вiн мав зви­чай тро­хи смi­яться над усiм, за що роз­мов­ля­ли мо­ло­дi сту­ден­ти, зво­див все по­важ­не на лег­кий жарт, був зу­гар­ний у всьому за­раз знай­ти ко­мiч­не, смiш­не, по­вер­нув­ши йо­го на який­сь смiш­ний бiк. Вiн був ро­дом з са­мо­го Києва. Йо­го батько був прос­тий не­об­те­са­ний ку­пець, не ду­же ба­га­тий; вiн мав свiй за­вод ми­ла й лой­овий свi­чок, мав свою крам­ни­цю.

    Кованько з усiх сього­час­них iдей вхо­пив­ся до са­мих прак­тич­них i ма­те­рi­альних. Все, що бу­ло ви­ще од прак­ти­ки, од ко­рис­тi, всi ви­щi iдеї вiн вва­жав за не­пот­рiб­нi, за пус­тi. Вiн зрiс мiж се­ред­нiм київським мi­щанст­вом, де ще не втра­ти­лась на­род­на мо­ва й на­цi­ональнiсть, але де не бу­ло тiєї на­род­ної по­езiї, то­го пиш­но­го й сим­па­тич­но­го ду­ху щи­ро на­род­но­го, пiс­нi й ду­ми ук­раїнсько­го се­ла. Ко­ванько не прис­тав щи­рим сер­цем до на­род­нос­тi й усе тро­хи глу­зу­вав над тен­ден­цi­ями Ра­дю­ка й iн­ших то­ва­ри­шiв, бо не втя­мив їх.

    Вся цi­ка­вiсть Сте­па­ни­ди­но­го язи­ка нi­чо­го не вдi­яла.

    Радюк си­дiв мовч­ки. Ко­ванько сил­ку­вав­ся йо­го за­че­пить i все го­во­рив нi­би сер­ди­то, на­вiть з злiс­тю.

    - Чи не про­по­вi­ду­вав пак вам Ра­дюк яких-не­будь ду­же ви­со­ких сього­час­них iдей? - спи­тав Ко­ванько в Ольги, за­чi­па­ючи Ра­дю­ка.

    - Нi, я не чу­ла нi­яко­го про­по­вi­ду­ван­ня, - од­ка­за­ла Ольга й зас­мi­ялась.

    - Коли вiн вам не про­по­вi­ду­вав, то, пев­но, швид­ко поч­не про­по­вi­ду­вать, щоб на­пу­тить вас. Я й знаю i вга­дую, про що вiн бу­де про­по­вi­ду­вать! А хо­че­те, щоб я ска­зав?

    - Про ме­не! хоч i ска­жiть, - про­мо­ви­ла Ольга.

    - Менi здається, луч­че буд­лi-що про­по­вi­ду­вать, нiж пi­дiй­мать на смiх те, чо­го й сам доб­ре не вто­ро­пав, - ска­зав Ра­дюк нi­би до стi­ни або до две­рей.

    - Ну-бо! вста­вай i про­по­вi­дуй! Ольга Ва­си­лiв­на, ма­буть, нi­ко­ли не чу­ла в iнс­ти­ту­тi та­ких апос­то­лiв.

    - В нас, в iнс­ти­ту­тi, нi­яких апос­то­лiв не бу­ло! - од­ка­за­ла Ольга, смi­ючись.

    Радюк лед­ве вси­дiв. Вiн був сам не свiй. йо­му чо­гось зда­ло­ся, що Ко­ванько вже же­них Ольжин i без со­ро­му глу­зує над ним. Тим ча­сом Ольга прос­тяг­ла ру­ку до двох ро­ма­нiв, що ле­жа­ли ряд­ком на сто­лi, i взя­ла в ру­ки той, що при­нiс Ра­дюк. В Ра­дю­ка ввесь сму­ток одiй­шов од сер­ця, i на­дiя знов зас­вi­ти­лась в йо­го ду­шi.

Пошук на сайті: