Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 60)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    Ольга ще тро­хи по­фан­та­зi­ро­ва­ла i вста­ла. Ка­те­ри­ни нiх­то не про­сив, i кiлька хви­ли­нок бу­ло в ха­тi зов­сiм ти­хо. Її ма­ти тро­хи вже са­ма не поп­ро­си­ла її сiс­ти за ро­яль, як Ко­ванько обер­нув­ся до Ка­те­ри­ни й поп­ро­сив її заг­рать.

    Катерина вста­ла й якось без енер­гiї пе­рей­шла за­лу до ро­яля. В її ти­хiй, для­вiй хо­дi ви­яв­ля­лась й оби­да, i сму­ток. Во­на сi­ла за ро­яль; смут­ний мi­нор­ний акорд сам пiд­бiг пiд ру­ки, i з-пiд її пальцiв по­ли­лась смут­на ме­ло­дiя, ду­же не при­па­да­юча до мо­ло­до­го вi­ку. В тих ме­ло­дi­ях не чу­ти бу­ло нi на­дiї, нi лю­бо­вi, нi ве­се­лос­тi.

    - Яка гар­на й смут­на п'єса! - про­мо­вив Ра­дюк, але не по­ди­вив­ся на Ка­те­ри­ну, та на Ольгу. То бу­ли пер­шi сло­ва Ра­дю­ко­вi, що сто­су­ва­лись до Ка­те­ри­ни. Во­на по­чу­ла, що тi сло­ва вра­зи­ли її в сер­це, але не щас­тям i на­дiєю, а нi­би втра­тою на­дiї. Ка­те­ри­на тро­хи не зап­ла­ка­ла й по­ча­ла ще ви­раз­нi­ше ви­яв­лять в ме­ло­дi­ях своє не­ве­се­ле по­чу­ван­ня. Її ду­ма вся пе­ре­ли­лась в ме­ло­дiї. Во­на, не спи­ня­ючись, пе­рей­шла на ук­раїнську дум­ку й по­ча­ла гра­ти з ду­шею. Ка­те­ри­на по­чу­ла, що во­на пла­че в ме­ло­дi­ях, хоч не пла­че слiзьми, i да­ла во­лю тим не­ви­ди­мим сльозам. Ме­ло­дiї ли­ли­ся, не­на­че сльози, то iихо, то ра­зом за­ли­ва­ли всю за­лу й спов­ня­ли її. В тре­лях, зда­ва­лось, нi­би трем­тi­ло її сер­це, в ти­хих мiс­цях во­на нi­би за­ми­ра­ла, i знов ви­яв­ля­лись го­ло­си пла­ку­чi то на ви­щих но­тах, то на низьких, кот­рi гу­ли i все сти­ха­ли та сти­ха­ли. Ка­те­ри­на зна­ла, що впер­ше на вi­ку так гра­ла, бо впер­ше на вi­ку пос­те­рег­ла, що не да­но їй щас­тя-до­лi на зем­лi без­не­вин­но, що її об­ми­ну­ла до­ля. Впер­ше на вi­ку во­на пла­ка­ла мо­ло­дою ду­шею за втра­тою на­дiї на ви­ще щас­тя на зем­лi - на лю­бов.

    Всi зас­лу­ха­лись i нi­би очам­рi­ли од му­зи­ки, всi мов­ча­ли. На­вiть Даш­ко­вич пе­рес­тав фi­ло­софст­ву­вать про слов'ян i про­мо­вив: "Як же гар­но ти, Ка­те­ри­но, гра­ла!" Ка­те­ри­на вста­ла од ро­яля, ти­хою хо­дою одiй­шла й сi­ла ко­ло ма­те­рi. Во­на са­ма зас­му­ти­лась i всiх зас­му­ти­ла. Всi не­на­че щось ду­ма­ли й мов­ча­ли, бо не мог­ли опам'ятаться од впли­ву тiєї му­зич­ної дум­ки, то­го пла­чу без­та­лан­ної дiв­чи­ни.

    - Як ти зас­му­ти­ла нас своєю "Дум­кою"! - ска­за­ла Ольга, мо­же, й не ра­да, що на її щас­ли­ве сер­це не­ве­се­ла ме­ло­дiя на­ве­ла сму­ток i ска­ла­му­ти­ла по­чу­ван­ня пер­шо­го щас­ли­во­го ко­хан­ня.

    Вже бу­ло пiз­но. Ра­дюк по­чав про­щаться, а за ним i Ко­ванько. Мар­та Си­до­рiв­на з доч­кою пiш­ла до­до­му слiд­ком за ни­ми. Ольга зос­та­лась з ма­тiр'ю й дов­го ди­ви­лась на обид­вi книж­ки ро­ма­ну, що ле­жа­ли ря­доч­ком на сто­лi.

    - Котру книж­ку бу­деш чи­та­ти? - спи­та­ла ма­ти доч­ку.

    - Оцю! - ска­за­ла Ольга, ос­мi­ха­ючись, i прик­ри­ла ру­кою Ра­дю­ко­ву книж­ку.

    - I я так ду­ма­ла! Не знаю, як твiй батько ду­має?

    - Для батька, здається, за все це - бай­ду­же! - ска­за­ла Ольга, смi­ючись.

    Тимчасом, як Ольга смi­ялась, Ка­те­ри­нi бу­ло зов­сiм не до смi­ху. Во­на вер­ну­лась до­до­му й дов­го ду­ма­ла, си­дя­чи за своїм ро­ялем, її пальцi са­мi по­ча­ли ту "Дум­ку", кот­ру во­на не­дав­но гра­ла. Тi са­мi ме­ло­дiї вик­ли­ка­ли в її сер­цi те ж са­ме по­чу­ван­ня, тi са­мi ду­ми, тiльки що пе­ре­ду­ма­нi. Во­на лю­би­ла щи­ро i зна­ла, що лю­бить без на­дiї, що для неї тре­ба на­вiк за­буть то­го, ко­го во­на так ду­же й щи­ро по­ко­ха­ла, на­вi­ки за­да­ви­ти в сер­цi та­ке ви­со­ке, та­ке ми­ле щас­тя!

    Довго гра­ла Ка­те­ри­на, си­дя­чи за ро­ялем, i да­ла во­лю своїм сльозам. Батько її вже спав, ма­ти веш­та­лась у дру­гiй кiм­на­тi. Во­на од­на на са­мо­тi наг­ра­лась i нап­ла­ка­лась, бо не зна­ла, чим во­на вин­на, що до­ля не да­ла їй та­ких чор­них брiв, та­ких блис­ку­чих очей, якi ма­ла щас­ли­ва Ольга.

    Тим ча­сом по­ча­ли­ся ек­за­ме­ни. Ра­дюк ду­мав, що йо­го ко­хан­ня бу­де за­ва­жать, i бо­яв­ся, що не бу­де на ек­за­ме­нах ма­ти пос­пi­ху. Але вiн по­ми­ливсь. Нi­ко­ли вiн не по­чу­вав в се­бе стiльки зав­зят­тя, стiльки охо­ти до на­уки!

    Здавши ду­же доб­ре ек­за­ме­ни, Ра­дюк ду­мав зос­таться в Києвi при унi­вер­си­те­тi. Але та­ко­го мiс­ця то­дi не бу­ло. Ра­дюк му­сив на­пи­ту­вать со­бi мiс­ця в гу­бернськiй кан­це­ля­рiї. йо­му тра­пи­лось на­вiть доб­ре мiс­це; i в тiй сфе­рi йо­го жда­ла не­по­га­на кар'єра.

    Напитавши мiс­це, Ра­дюк за­раз-та­ки на­пи­сав до батька. Вiн пи­сав, що до­ро­га ска­тер­тю сте­литься пе­ред ним, що до­ля йо­го зби­рає ко­лос­ки на ба­га­тiй ни­вi. Вiн зга­ду­вав в лис­тi й про Ольгу, хва­лив її, не зна­хо­див слiв, щоб пох­ва­ли­ти її. Лист ди­хав та­ким щас­тям i та­кою лю­бов'ю, то батько сам нi­би вдру­ге по­чав жи­ти ми­нув­шим, а ма­ти аж зап­ла­ка­ла на ра­до­щах.

    "Сподiваюся, та­ту, що моя Ольга ви­шиє ме­нi на­вiть та­ку ме­ре­жа­ну со­роч­ку, яку ви ба­чи­ли ко­лись на ме­нi", - пи­сав син до батька.

    Маючи Ольгу за свою на­ре­че­ну, Ра­дюк по­чав ма­рить про те, щоб по­дi­литься з нею до­бу­тим знан­ням. Пер­ший час га­ря­чо­го ко­хан­ня вже ми­нув. Йо­му зда­ва­лось, що лю­бов, не слi­па, не жи­во­тин­на, а людська й ро­зум­на, по­вин­на змiц­ниться чимсь тро­хи ви­щим, по­вин­на оду­хов­ни­тись од­на­ко­вiс­тю пог­ля­дiв, пе­рес­вiд­чен­нiв, рiв­нiс­тю обох в на­уцi й роз­вит­ко­вi. Скiн­чив­ши свої спра­ви, Ра­дюк зай­шов до Ольги, щоб одiб­рать од неї де­якi свої книж­ки. Йо­му зда­ва­лось, що нас­тав час од­нес­ти для неї де­що кра­ще од ро­ма­нiв. Вiн од­нiс Ользi на­уко­ву книж­ку. Ра­дюк про­сив пе­ре­чи­тать її до то­го дня, в кот­рий ма­ли зби­раться до Даш­ко­ви­ча сту­ден­ти на ве­чiр.

    Ольга роз­гор­ну­ла книж­ку й по­ча­ла чи­та­ти. Во­на ду­ма­ла знай­ти там щось та­ке, що сто­су­ва­ло­ся б до її лю­бо­вi. Чи­та­ючи ро­ма­ни й по­вiс­тi, во­на все ста­ви­ла се­бе на мiс­це мо­ло­дої ге­роїнi, а Ра­дюк до­ко­неч­не зай­мав мiс­це мо­ло­до­го щас­ли­во­го ге­роя в її дум­ках. Во­на ду­ма­ла знай­ти щось та­ке й в тiй книж­цi. Ду­же лег­ка мо­ва й по­етич­ний ко­ло­рит тро­хи втя­гу­вав її в чи­тан­ня. Пе­ре­гор­нув­ши кiлька лисг­кiв, во­на по­ча­ла ну­диться й згор­ну­ла книж­ку, по­зiх­нув­ши двi­чi ра­зом.

    Настав ве­чiр. Ольга знов роз­гор­ну­ла книж­ку й по­ча­ла чи­таїи, але, не звик­ши до на­уко­вих кни­жок, во­на швид­ко вто­ми­лась од нап­ру­жу­ван­ня своєї го­ло­ви. Та книж­ка при­га­ду­ва­ла їй лек­цiї, кот­рi огид­ли їй ще в iнс­ти­ту­тi. Ольга по­зi­ха­ла, плю­щи­ла очi так, що аж сльози вис­ту­пи­ли на її очах, i пе­рес­та­ла ро­зу­мiть, до чо­го все те сто­су­ва­лось. А тим ча­сом во­на зна­ла, що Ра­дюк вже безп­ре­мiн­но за­го­во­рить з нею про те ка­пос­не пи­сан­ня. При­га­ду­ючи те, що про­чи­та­ла, во­на лед­ве зга­ду­ва­ла п'яте че­рез де­ся­те й ки­ну­ла книж­ку на стiл.

    - Що бу­де, то бу­де, а вдру­ге чи­тать не бу­ду! - про­мо­ви­ла го­лос­но Ольга, по­зiх­нув­ши. Ко­ли це в кiм­на­ту вбiг­ла Ка­те­ри­на i вхо­пи­ла ту книж­ку, що ле­жа­ла на­пох­ва­тi.

    - Що це ти чи­таєш? - спи­та­ла Ка­те­ри­на.

    - И са­ма не знаю, що чи­таю! Це ме­нi на­ки­нув Ра­дюк.

    - Дай ме­нi! i я про­чи­таю.

    - Бери, го­луб­ко, чи­тай, та й ме­нi роз­ка­жеш i роз­тов­ма­чиш, бо я ста­ла та­ка лi­ни­ва, що аж са­ма со­бi ди­ву­юсь, - ска­за­ла Ольга.

    Катерина вхо­пи­ла книж­ку й по­бiг­ла до­до­му. Во­на за­раз сi­ла й про­чи­та­ла всю "од дош­ки до дош­ки".

    Швидко нас­тав i ве­чiр у Даш­ко­ви­ча. Сту­ден­тiв зiб­ра­ло­ся ма­ло, що аж Ольгу ду­же вра­зи­ло те, що на той ве­чiр зiб­ра­лось ду­же ма­ло сту­ден­тiв, ба­га­то мен­ше, нiж зби­ра­лось ко­лись пе­ред­нi­ше. Даш­ко­вич те­пер пос­та­рiв­ся й ду­же змi­нивсь. Вiн те­пер зов­сiм звер­нув на iн­шу стеж­ку й по­чав за­бу­вать свої Се­ге­дин­цi, свiй на­род, свою лi­те­ра­ту­ру й чо­гось вче­пив­ся до чис­тої на­уки та до слов'ян, не­на­че в їх бу­ло все щас­тя Ук­раїни, все щас­тя ук­раїнсько­го на­ро­ду.

Пошук на сайті: