Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Тимчасом, як Даш­ко­вич ба­ла­кав з сту­ден­та­ми, кот­рi вже слу­ха­ли йо­го роз­мо­ву бiльше якось офi­цi­ально, щоб не скрив­дить про­фе­со­ра, Ра­дюк пi­шов до Ольги й по­чав роз­мов­лять з нею за ту книж­ку. Ольга по­чер­во­нi­ла, як мак, i все од­бу­ва­лась за­гальни­ми фра­за­ми, хва­ли­ла гар­ний стиль, по­етич­нiсть пи­сан­ня, йо­го прав­ди­вiсть i го­во­ри­ла все те, що мо­же ска­зать кож­ний чо­ло­вiк, не чи­тав­ши книж­ки, але зна­ючи, за що там на­пи­са­но. Ра­дюк до­га­давсь, що во­на або зов­сiм не чи­та­ла книж­ки, або тiльки пе­рег­ля­дi­ла. Ольга так ну­ди­лась од тiєї роз­мо­ви, що Ра­дюк за­мовк i за­ду­мавсь. То­дi Ка­те­ри­на по­ча­ла вми­ку­ваться в їх роз­мо­ву й за­го­во­ри­ла ду­же ро­зум­но. Ра­дюк пiд­вiв на неї очi. Ка­те­ри­на по­ба­чи­ла, що йо­го очi заб­ли­ща­ли, ди­ви­лись на неї при­хильно, i ду­ша її взру­ши­лась, як пти­ця, пiд йо­го пог­ля­дом. Во­на так близько си­дi­ла ко­ло йо­го! Йо­го очi так близько свi­ти­лись ко­ло її очей! А Ра­дюк знов од­хи­ливсь од неї й по­чав без­пе­рес­та­ну верз­ти Ользi ту нi­се­нiт­ни­цю, в кот­рiй так ба­га­то тя­ми тiльки для то­го, хто її го­во­рить або слу­хає. Ра­дюк по­чув, що си­ла тiєї жи­во­тин­ної лю­бо­вi, кот­рої вiн так не по­ва­жав, те­пер зад­ля йо­го ста­ла ви­ще од уся­кої iде­альної, ду­хов­ної, ви­со­кої лю­бо­вi. Вiн по­чу­вав, що в той час для йо­го мо­ло­до­го сер­ця си­ла чор­них очей i свi­жих уст бу­ла дуж­ча од са­мої ви­щої прос­вi­че­ної лю­бо­вi, хоч би во­на бу­ла лю­бов'ю ян­го­лiв не­ба!

    Тим ча­сом мiж Даш­ко­ви­чем й од­ним пал­ким чор­ня­вим сер­бом по­ча­лась ду­же цi­ка­ва спо­тич­ка. Даш­ко­вич якось не­на­ро­ком за­че­пив на­цi­ональну честь сер­бiв: не пох­ва­лив Сер­бiї. Оп­риш­ку­ва­тий серб так i спа­лах­нув, як по­рох, i по­чав сли­ве ре­пе­ту­вать.

    - Ми не нiк­чем­нi! Ми не дур­нi, хоч ми й по­би­тi во­ро­га­ми! Ми не ос­ту­пи­мось од своєї на­цi­ональнос­тi нi­за­що в свi­тi! - ре­пе­ту­вав мо­ло­дий пал­кий серб i схо­пив­ся з мiс­ця.

    Його очi нi­би го­рi­ли; ру­ки скла­да­лись в ку­ла­ки. Вiн кри­чав та прис­ту­пав все ближ­че до сто­ла. Даш­ко­вич ус­тав i со­бi й не знав, що й по­чать, вик­ли­кав­ши та­ку ма­ру.

    - За честь свою, за честь сво­го на­ро­ду й на­цi­ональнос­тi ми лад­нi три­чi вмер­ти! Ми не по­пус­ти­мо, щоб з нас хтось кеп­ку­вав i глу­зу­вав! Ми не­на­ви­ди­мо на­ших во­ро­гiв тур­кiв за те, що во­ни гнi­ти­ли нас i по­топ­та­ли нас но­га­ми! - аж ве­ре­щав серб, i йо­го здо­ро­вi очи­ща страш­но блис­ка­ли. Ввесь вi­ко­вiч­ний гнiт, вся не­на­вис­нiсть ви­яви­лась в то­му ди­ко­му пог­ля­дi йо­го очей.

    - Ой, я бо­юсь! Який вiн став страш­ний! - про­мо­ви­ла Ольга до Ра­дю­ка.

    - Який вiн гар­ний! - ска­жiть луч­че; ди­вiться, яким ог­нем бли­щать йо­го очi; яка пал­ка йо­го роз­мо­ва! яке зав­зят­тя, яка свi­жа си­ла! Ота­кий не пiд­дасться во­ро­гам! - ска­зав Ра­дюк.

    В за­лi всi за­мовк­ли, тiльки дзве­нiв го­лос пал­ко­го, аж тро­хи ди­ко­го сер­ба. Про­фе­сор сто­яв нi в сих нi в тих.

    Тим ча­сом Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, по­ба­чив­ши, що крик­ли­вий сту­дент так при­сi­кав­ся до її чо­ло­вi­ка, про­жо­гом ки­ну­лась на по­мiч.

    - Коли ви так по­во­ди­тесь в моїм до­мi, то ви­ба­чай­те на цiм сло­вi!

    Степанида нас­ту­па­ла на сер­ба так су­во­ро, з та­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, що вiн вти­хо­ми­рив­ся й по­чав ос­ту­паться на­зад. До неї на по­мiч прий­шла i Мар­та Си­до­рiв­на.

    Обидвi сест­ри так при­сi­ка­лись до мо­ло­до­го сер­ба, що ку­па сту­ден­тiв кру­гом йо­го так i роз­си­па­лась по за­лi, не­на­че од куль з руш­ниць та гар­мат.

    Кованько торк­нув лiк­тем Ра­дю­ка й про­мо­вив: "От ко­ме­дiя! Ото є на що ди­виться! Ди­вись, ди­вись, як той серб роз'ярив­ся! А Даш­ко­вич! їй-бо­гу, в йо­го ду­ша те­пер аж тру­ситься. Слав­на ко­ме­дiя! Є чим на­тi­шиться. Iй-бо­гу, ча­сом за по­ган­шу пла­тять гро­шi".

    - Кованьку! пе­рес­тань-бо ду­рiть по-шко­лярськiй! - ска­зав йо­му Ра­дюк по­шеп­том.

    Радюк по­хо­пив­ся одiй­ти од Ко­ванька, бо йо­го брав ост­рах, щоб вiн ча­сом i справ­дi не вструг­нув якоїсь шко­лярської шту­ки.

    Тим ча­сом гос­тi по­ча­ли про­щаться й вий­шли з по­коїв. Ра­дюк зос­тав­ся й дов­го ще ба­ла­кав з Ольгою.

    - Чи при­нес­ти вам ще якихсь кни­жок? Те­пер вий­шли ду­же гар­нi книж­ки по при­род­них на­уках.

    Ользi ду­же хо­тi­лось ска­за­ти, щоб вiн бiльше не при­но­сив їх, та во­на то­го не ска­за­ла, i сам язик про­мо­вив, щоб вiн як­най­швид­ше при­хо­див i при­нiс тi книж­ки.

    Радюк поп­ро­щавсь i вий­шов на ву­ли­цю. Над­во­рi все ди­ха­ло нi­би маєм. Во­да в Днiп­рi лис­нi­ла про­ти зо­ря­но­го не­ба. Над­во­рi бу­ло по­но­чi. Але за Днiп­ром на бе­ре­гах го­рi­ло ба­гат­тя й ос­вi­чу­ва­ло щог­ли бай­да­кiв: то бi­ло­ру­си ва­ри­ли ве­че­рю. I на пло­тах по Днiп­рi скрiзь бли­ща­ли вог­нi й од­би­ва­ли­ся в ти­хiй во­дi. Ра­дюк вий­шов до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка, сiв на схiд­цях схо­дiв i за­ду­мавсь. По дру­гий бiк тих схо­дiв ма­ня­чи­ла чи­ясь тем­на пос­тать в пос­та­вi за­дум­ли­во­го чо­ло­вi­ка й гар­мо­нi­зу­ва­ла з ти­шею. Ти­ха тор­жест­вен­на кар­ти­на ве­ли­кої рiч­ки, ос­вi­че­ної вог­нем ба­гат­тя й зо­ря­ним, од­ки­ну­тим в во­дi не­бом, на­ве­ла на йо­го ба­га­то дум. Бу­ду­ще жит­тя з Ольгою так ма­ни­ло йо­го щас­тям! Зда­ва­лось йо­му тiєю, нi­би й мерт­вою, рiч­кою, де нi­би й за­мер­ла во­да з зо­ря­ми, але в тiй рiч­цi бу­ло стiльки жи­вот­тя пiд ти­хим пок­ри­ва­лом но­чi! Стiльки жи­вот­тя бу­ло за­хо­ва­но од людсько­го ока пiд тем­ним не­бом, де в ти­шi й тем­ря­вi сту­ко­тiв пульс не­ви­черп­ної си­ли при­ро­ди!

    Радюковi впер­ше прий­шла дум­ка об'явиться Ользi й за­по­вiс­тить її про свою лю­бов. Вiн тро­хи стра­хавсь Ко­ванька. Йо­му зда­ва­лось, що Ко­ванько не­дур­но топ­че стеж­ку до Ольги.

    Вiн i гад­ки й дум­ки не мав, що Ольга не зго­диться дать йо­му сло­во i що йо­го мрiї роз­ле­тяться мар­но, як ту­ман од вiт­ру.

    Забравши де­якi книж­ки з гар­ни­ми ма­люн­ка­ми, Ра­дюк по­бiг до Даш­ко­ви­чiв i зас­тав до­ма са­му ма­тiр. Батька й Ольги не бу­ло вдо­ма, во­ни пiш­ли на Хре­ща­тик, на про­гу­лян­ня. По­ки­нув­ши книж­ки, Ра­дюк по­бiг на Хре­ща­тик, пе­ре­бiг йо­го од кiн­ця до кiн­ця, тро­хи не зва­лив з нiг кiлька па­нiв i дам i не знай­шов Даш­ко­ви­ча з доч­кою. Вер­та­ючись на­зад, вiн по­ба­чив чиєсь жов­те ли­це. Мiж дру­ги­ми свi­жи­ми ли­ця­ми те ли­це жов­тi­ло, не­на­че стиг­ла ди­ня. Ра­дюк впiз­нав Даш­ко­ви­ча. Швид­ко вiн уг­ле­дiв i дру­ге ли­це, мо­ло­де й свi­же, як тро­ян­да: то бу­ла Ольга. Вiн при­вi­тав­ся до їх, i всi троє пiш­ли ря­дом. Ра­дюк пос­те­рiг, що ви­па­ла най­луч­ча го­ди­на об'явиться Ользi. Ста­рий фi­ло­соф не за­ва­жав нiт­рiш­ки.

    Вже наб­ли­жав­ся ве­чiр, i на­род цi­лою вал­кою пря­му­вав до Царсько­го сад­ка, де що­ве­чо­ра бу­ла гу­лян­ка. Осiнь бу­ла теп­ла й су­ха, i всi не­на­че хап­ко ха­па­лись на­гу­ляться пе­ред хо­ло­да­ми.

    - Ходiмо, та­ту, в Ша­то! - про­си­ла батька Ольга.

    - Куди там ме­нi, ста­ро­му, ди­бать! Що я бу­ду там ро­бить?

    - Будемо гу­лять. Хо­дiм-бо, та­точ­ку. Ви трош­ки про­вiт­ри­тесь i поз­до­ров­шаєте. Ми не­дов­го там гу­ля­ти­ме­мо. Я по­ки­ну й фей­ер­вер­ки зад­ля вас.

    Старий Даш­ко­вич му­сив йти в Ша­то на про­гу­лян­ня. Вже му­зи­ки гра­ли, а пуб­лi­ка во­ру­ши­лась по до­ли­нi, як ко­маш­ня. Те­ра­са рес­то­ра­ну бу­ла об­си­па­на людьми. Пе­ре­бiг­ши Ша­то, Ольга з Ра­дю­ком пiш­ла на го­ру на ве­ли­ку алею. Ста­рий про­фе­сор, слух­ня­ний, як ди­ти­на, му­сив на ста­рос­тi лiт лiз­ти за ни­ми на го­ру. Ольга не йшла, а бiг­цем бiг­ла пiд го­ру, так що батько слiд­ку­вав тiльки очи­ма за її ро­же­вою сук­нею й лед­ве всти­гав йти пiд­тюп­цем. Во­ни вий­шли на ве­ли­ку алею; Даш­ко­вич так i впав на лав­ку, за­са­пав­шись.

    - Ви сi­ли, а нам хо­четься бi­гать! - ска­за­ла Ольга, смi­ючись.

    - Про ме­не, сер­це, й бi­гай, тiльки дай по­кiй ме­нi, ста­ро­му, - ска­зав вiн, од­ма­ху­ючись ру­кою.

    Радюк пi­шов з Ольгою по алеї. Йо­го ду­ша бу­ла пов­на щас­тя, але не­пев­нiсть все-та­ки ду­же три­во­жи­ла йо­го. Ви­па­док був та­кий доб­рий, що луч­чо­го труд­но бу­ло дiж­даться й спо­дi­ва­тись.

    Вони пе­рей­шли алею, звер­ну­ли на­бiк i пiш­ли до­рiж­кою по­над са­ми­ми го­ра­ми. Лю­дей бу­ло все мен­ше та мен­ше. Якось зне­хо­тя во­ни обоє звер­ну­ли з до­рiж­ки й ста­ли над са­мою го­рою, кот­ра бу­ла пе­ре­рi­за­на вузькою та гли­бо­кою до­ли­ною. По го­рi рос­ли ви­со­кi осо­ко­ри та вер­би, а че­рез ву­зеньку й гли­бо­ку до­ли­ну бу­ло вид­ко аж над са­мим Днiп­ром кла­поть шо­се, де ма­ня­чи­ли проїжджi й про­хо­жi. Ольга не ди­ви­лась на Днiп­ро, на пиш­ну зад­нiп­рянську кар­ти­ну, та все ди­ви­лась в той гли­бо­кий яр, де по шо­сi ми­го­тi­ли лю­ди, ма­ленькi, мов ляльки, де ко­ти­лись во­зи й сту­ко­тiн­ня од ко­лiс од­би­ва­лось лу­ною в обид­ва бо­ки то­го вузько­го яру.

Пошук на сайті: