Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    I мовч­ки во­ни йшли, мов тi­нi. Даш­ко­вич си­дiв на тiй са­мiй лав­цi, де во­ни йо­го по­ки­ну­ли. Во­ни прий­шли й сi­ли по­руч з ним, а вiн i не по­ди­вив­ся на їх та все щось ду­мав. Ко­ло йо­го так ба­га­то лю­дей i сi­да­ло, i вста­ва­ло, що вiн мав їх за якихсь сто­рон­нiх лю­дей.

    - Чи не час нам, та­ту, до­до­му? - спи­та­ла Ольга в батька.

    - О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду.

    - Ми вже дав­ненько тут! Час нам до­до­му. Ма­ма нас, ма­буть, дав­но жде.

    I всi во­ни вста­ли й пiш­ли че­рез Ша­то.

    Публiки в Ша­то бу­ло пов­нi­сiнько. Здається, весь Київ ха­пав­ся вдих­нуть с се­бе ос­тан­нiй раз теп­ле по­вiт­ря вми­ра­ючо­го лi­та. На згiр'ї бу­ли на­го­тов­ле­нi фей­ер­вер­ки. Але Ольга й Ра­дюк i не ду­ма­ли зос­та­ваться. Во­ни пе­рей­шли че­рез Ша­то й поп­рос­ту­ва­ли до бра­ми. Нi Ольга, нi Ра­дюк, нi Даш­ко­вич не чу­ли на­вiть тiєї му­зи­ки, що гри­мi­ла на весь са­док, не ба­чи­ли тих ог­нiв, що го­рi­ли на при­гор­ках. За бра­мою Ольга по­ча­ла про­щаться з Ра­дю­ком.

    - Одвiдуйте ж нас як­най­час­тi­ше! Не за­бу­вай­те нас! При­носьте ме­нi кни­жок, ко­ли лас­ка ва­ша, - про­си­ла Ольга Ра­дю­ка, не ви­пус­ка­ючи йо­го ру­ки з своєї.

    - Буду при­хо­дить, ко­ли ви доз­во­ли­те, - про­мо­вив Ра­дюк i пi­шов на Хре­ща­тик для­вою, ти­хою хо­дою.

    Ольга пiш­ла з батьком на По­дiл i цi­лу до­ро­гу ко­ли б сло­во про­мо­ви­ла до батька. Во­на все ду­ма­ла за Ра­дю­ка.

    - Де це ви для­лись? Пiш­ли на Хре­ща­тик, а до­си­дi­ли тро­хи не до пiв­но­чi! - та­ки­ми сло­ва­ми стрi­ла їх Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    - Ми бу­ли в Царсько­му сад­ку, - про­мо­ви­ла доч­ка.

    - То це й ти во­ло­чив­ся в Ша­то! - смi­ялась жiн­ка з Даш­ко­ви­ча.

    - Та то нас за­тяг ту­ди Ра­дюк, i не так ме­не, як Ольгу.

    - Радюк? А вiн був тут не­дав­но й при­нiс то­бi, Ольго, якiсь книж­ки. То вiн та­ки знай­шов вас? - спи­та­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    - Як пiш­ла Ольга з Ра­дю­ком, то я си­дiв, си­дiв, все пе­ре­ду­мав, та й то об­рид­ло си­дя­чи, - ска­зав Даш­ко­вич.

    - Чи не про­сив вiн ча­сом твоєї ру­ки? - спи­та­ла Сте­па­ни­да. Ольга вся по­чер­во­нi­ла й за­ша­мо­та­лась. Во­на нi­чо­го не ска­за­ла ма­те­рi.

    - Радюк дав­но до нас хо­дить; вiн, пев­но, хо­че сва­таться. Як то­бi здається, доч­ко? - пи­та­ла ма­ти.

    - Не знаю, ма­мо, як ме­нi здасться. Я Ра­дю­ка так ма­ло знаю. Не знаю, яко­го вiн ро­ду, якi йо­го батьки; не знаю, що вiн має, як вiн слу­жить i де вiн слу­жить.

    - Коли ти не знаєш, то я все до­чис­та знаю! Вiн має батька й ма­тiр, має двi мен­шi сест­ри. Во­ни лю­ди не з ве­ли­ких па­нiв, але до­во­лi за­мож­нi, ма­ють се­ло Жур­ба­нi…

    - Чи ба­гацько ж тих Жур­ба­нiв? - пе­ре­би­ла її Ольга.

    - То та­ке се­ло.

    - А я ду­ма­ла, що то кiлька сiл… а во­но тiльки од­но! Чи ба­га­то ж вiн має до­хо­ду?

    - Не ба­гацько й не ма­ло, а так са­ме доб­ре для мо­ло­до­го уря­дов­ця на пер­ший раз. Але вiн стоїть на доб­рiй до­ро­зi, - ка­за­ла ма­ти.

    - Авжеж, вiн стоїть на доб­рiй до­ро­зi! - обiз­вав­ся батько. - Ро­зум­нi­шої за йо­го й пильнi­шої лю­ди­ни труд­но й знай­ти. Вiн не ки­дає на­уки, i я знаю, що вiн бу­де ко­лись моїм то­ва­ри­шем на унi­вер­си­тетськiй ка­фед­рi.

    - То унi­вер­си­тетська ка­фед­ра, цеб­то, най­ви­ща для йо­го кар'єра? - спи­та­ла Ольга, при­див­ля­ючись до батька.

    - Якi ви, жiн­ки, чуд­нi! Чо­го ж вам бiльше тре­ба? Лю­ди­на ро­зум­на, не без пут­тя, лю­бить на­уку, не гу­ляє, все чи­тає, ще й то­бi книж­ки при­но­сить, лю­бить свiй на­род. Вiн на­цi­онал, не го­во­рун, не прой­дис­вiт який­сь…

    Ольга вит­рi­щи­ла очi на батька, її iнс­ти­тутськi пог­ля­ди бу­ли та­кi не схо­жi з батькiвськи­ми, що во­на аж зди­ву­ва­лась. Всi тi, по-батькiвсько­му, ви­со­кi, прик­ме­ти бу­ли для неї доб­ро­го сло­ва не вар­тi. Во­на ди­ви­лась на жов­те, за­ни­дi­ле батько­ве ли­це, на йо­го за­па­лi що­ки, на гост­рий нiс i си­ве во­лос­ся i зля­ка­лась, ду­ма­ючи, що ко­лись та­кий дос­то­ту бу­де й її чо­ло­вiк, що вiн на цi­лий вiк за­ко­пається в ка­бi­не­тi в книж­ки, як у до­мо­ви­ну, й за­бу­ва­ти­ме на цi­лi днi за неї, мо­ло­ду. Як батька, во­на та­ко­го чо­ло­вi­ка ша­ну­ва­ла й чти­ла, але як сво­го та­ко­го чо­ло­вi­ка - во­на заз­да­ле­гiдь вже бо­ялась.

    - Чи мож­на ж йо­го за­со­бом дер­жать по-людськiй жiн­ку? - спи­та­ла в ма­те­рi Ольга.

    - А чо­му ж не мож­на? Са­мо по со­бi, не мож­на роз­ко­шу­вать, а по-людськiй мож­на жить, i жи­ти доб­ре. Але вiн не си­дi­ти­ме ж на од­но­му мiс­цi!

    Ольга при­га­да­ла со­бi уряд­ницьких жi­нок, їх ску­пеньку оде­жу, їх не­ба­га­ту обс­та­ву, їх чо­ло­вi­кiв над па­пе­ра­ми в кан­це­ля­рiї й за кар­та­ми вве­че­рi. Все те зов­сiм не при­па­да­ло їй до сма­ку.

    А ма­ти все хва­ли­ла Ра­дю­ка, все го­во­ри­ла про йо­го Жур­ба­нi, не зга­ду­ючи про те, що на тi Жур­ба­нi ма­ли пра­во ще двi Ра­дю­кiв­ни. Їй хо­тi­лось мер­щiй ви­дать доч­ку за­мiж, по­ки не пiд­рос­ли мен­шi доч­ки.

    - Люди жи­вуть i бiд­нi­ше, i жи­вуть же якось! - за­кiн­чи­ла ма­ти ти­ми сло­ва­ми свою роз­мо­ву.

    - Люди жи­вуть якось, а ме­нi не хо­тi­лось би так жи­ти! - ти­хо про­мо­ви­ла Ольга й по­ча­ла хо­дить по за­лi, згор­нув­ши ру­ки.

    "Тiльки й по­до­бається ме­нi в Ра­дю­ко­вi, що йо­го гар­на вро­да: чу­до­вi очi та бро­ви, свi­же ли­це та йо­го лi­та мо­ло­дi, - ду­ма­ла Ольга, - яка йо­го лю­бов теп­ла, мо­ло­да, па­ху­ча! Як би я ко­ха­лась з ним!"

    I во­на уяв­ля­ла се­бе з Ра­дю­ком, нi­би па­ру го­лу­бiв, нi­би па­ру ти­хих гор­ли­чок, для кот­рих весь свiт тiльки в їх ми­лу­ван­нi та цi­лу­ван­нi. Во­на по­ча­ла ду­мать про се­бе, як про та­ку гор­лич­ку, i са­ма з се­бе зас­мi­ялась. Во­на за­ки­ну­ла го­ло­ву на пле­чi й швид­ше по­ча­ла хо­дить по за­лi. Чор­нi роз­пу­ще­нi ко­си впа­ли на пле­чi й ук­ри­ли їх зов­сiм. Ольга ба­чи­ла се­бе всю в дзер­ка­лi, що ви­сi­ло як­раз про­ти неї, i по­ду­ма­ла: "Нi! я не го­луб­ка, не гор­лич­ка. Ме­нi не до впо­до­би жит­тя ти­хої гор­лич­ки! Та­ке жит­тя не вдо­во­лить ме­не; та­ко­го щас­тя бу­де ме­нi ма­ло".

    I во­на при­га­да­ла со­бi, як сто­яла не­дав­но з Ра­дю­ком над го­рою, при­га­да­ла йо­го вид. Во­на нi­би ба­чи­ла йо­го всього в чор­но­му, на­вiть в чор­них ру­ка­вич­ках. Вiн зда­вавсь їй та­ким не блис­ку­чим, та­ким тем­ним, та­ким вче­ним, прос­тим в сло­вах! Йо­го ста­но­ви­ще в сус­пiльствi зда­ва­лось для неї та­ким нiк­чем­ним, нез­нач­ним, що во­на за­со­ро­ми­лась i по­чер­во­нi­ла, пос­та­вив­ши се­бе ря­дом з ним як йо­го жiн­ку! Во­на ще ви­ще пiд­ня­ла го­ло­ву й ди­ви­лась на сте­лю. Чор­нi ко­си од­хи­ли­лись од пле­чей i гой­да­лись на по­вiт­рi, як гус­те ру­но.

    - Що ти, Ольго, все ду­маєш? - спи­та­ла ма­ти, си­дя­чи на со­фi й див­ля­чись на неї.

    - То се, то те ду­маю, а бiльше нi­чо­го, - од­ка­за­ла Ольга.

    - Ти щось ба­чи­ла в сад­ку? Щось та­ке чу­ла, та не хо­чеш ме­нi ска­за­ти? Еге, так?

    - I не чу­ла, й не ба­чи­ла нi­чо­го та­ко­гої - про­мо­ви­ла Ольга i знов за­ду­ма­лась.

    Не та­ко­го му­жа, як Ра­дюк, звик­ла Ольга ба­чить в своїх мрi­ях, її iнс­ти­тутськi мрiї про пос­лiв i гра­фiв дав­но тро­хи прос­тиг­ли в зви­чай­но­му жит­тi, але все-та­ки во­на хо­тi­ла буть жiн­кою чо­ло­вi­ка по­важ­но­го i своїми дос­тат­ка­ми, i чи­на­ми. Во­на со­бi уяв­ля­ла му­жа ве­ли­ким, здо­ро­вим, з блис­ку­чи­ми епо­ле­та­ми, в ор­де­нах, ще й до то­го ба­га­то­го. Та­ких лю­дей во­на не раз ба­чи­ла i в iнс­ти­ту­тi, i в жит­тi. Во­на пам'ята­ла ще, як ба­чи­ла у Тур­ман яко­гось ге­не­ра­ла з Пе­тер­бур­га, пов­но­ви­до­го, гар­но­го, ви­со­ко­го; на йо­го гру­дях бли­ща­ли хрес­ти, на пле­чах ся­ли епо­ле­ти. Во­на пам'ята­ла й йо­го ве­се­лу роз­мо­ву, арис­ток­ра­тич­не гор­де ли­це. Ольга зрiв­ня­ла з тим iде­алом Ра­дю­ка, i який вiн здав­ся ма­ленький, ни­зенький, вбо­гий i ду­же прос­то уб­ра­ний! Пал­ка фан­та­зiя так яс­но на­ма­лю­ва­ла їй той конт­раст, що во­на аж по­чер­во­нi­ла, уявив­ши се­бе жiн­кою Ра­дю­ка.

    - Скажи-бо, Ольго, що ти ду­маєш? - чiп­ля­лась до неї ма­ти, див­ля­чись, як її ли­це мi­ня­лось, то блiд­ло, то чер­во­нi­ло, то на­хи­ля­лось, то пi­дiй­ма­лось уго­ру.

    - Оце при­че­пи­лись! Не ска­жу! - ска­за­ла Ольга i ще швид­ше по­ча­ла ни­кать од кут­ка до кут­ка, ки­да­ючи очи­ма на дзер­ка­ло, де бу­ло вид­но її всю.

    "Не бу­ду я жiн­кою Ра­дю­ка!" - нi­би го­лос­но й яс­но пiд­ка­за­ла їй не­на­че над са­мим ву­хом дум­ка.

    Їй чо­гось ста­ло жаль Ра­дю­ка… Во­на лю­би­ла йо­го. Во­на од­ра­зу при­га­да­ла йо­го гар­ну вро­ду, йо­го ли­це в той час, як дер­жа­ла йо­го за ру­ку. Скiльки бу­ло лю­бо­вi в тих яс­них очах!

Пошук на сайті: