Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 64)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    "Навiщо я йо­го стрi­ла, на­вi­що я йо­го по­лю­би­ла? На­що вiн спов­нив моє сер­це ко­хан­ням? Хоч би бу­ла я впа­ла йо­му на гру­ди, ви­тяг­ла з йо­го уст пер­ший бу­кет мо­ло­дої лю­бо­вi. Ко­ли б не та ка­пос­на па­нiя, що десь узя­ла­ся на до­рiж­цi!"

    Ольга вхо­пи­лась ру­кою за сер­це й по­чу­ва­ла лю­бов свi­жу, як не­зiр­ва­на квiт­ка, па­ху­чу, як тро­ян­да, со­лод­ку, як па­хо­щi бi­лої ле­лiї, i лед­ве вдер­жа­ла сльози. Во­на по­чу­ла, що в її ду­шi йде бо­ротьба, що в неї не стає си­ли, що їй тре­ба чиєїсь по­ра­ди, i по­ра­ди доб­рої, при­хильної ду­шi. I ма­ти тут си­дi­ла не­да­леч­ке, але Ольга не ска­за­ла й сло­ва ма­те­рi й нi­би впа­ла на ка­на­пу ко­ло дзер­ка­ла.

    - Ольго! та ска­жи-бо, що з то­бою дiється? I, гос­по­ди, яка ти по­тай­на! Мо­же, ти сла­ба, мо­же, ти зас­ту­ди­лась, - чiп­ля­лась до неї ма­ти.

    - Дайте, ма­мо, ме­нi спо­кiй! Я здо­ро­вi­сiнька, як ба­чи­те! - ска­за­ла Ольга й по­чу­ва­ла, що сльози от-от пол­лються з очей. Та во­на здер­жа­ла їх i не пус­ти­ла й сльозин­ки!

    - Ти та­ка чер­во­на. Що з то­бою? Та ка­жи-бо! Гос­по­ди ми­ло­серд­ний, що ти за лю­ди­на!

    I ма­ти прик­ла­ла до­ло­ню до ло­ба, по­тiм по­бiг­ла шви­денько, при­нес­ла зiб­га­ну хус­ти­ну, об­мо­че­ну в оде­ко­лон, i хо­тi­ла вже обв'язать їй го­ло­ву.

    - Що це ви, ма­мо! Хо­че­те лi­чить зов­сiм здо­ро­вих лю­дей? Я зов­сiм здо­ро­ва, - ска­за­ла Ольга вже сер­ди­то i при тих сло­вах вста­ла й по­ча­ла знов хо­дить по за­лi.

    "Зовсiм, ба­чу, во­на та­ка, яка бу­ла ко­лись i я!" - по­ду­ма­ла ма­ти й вий­шла з за­ли.

    Ользi ста­ло лег­ше. Во­на од­чи­ни­ла вiк­но й спер­лась на лiк­тi, пок­лав­ши ли­це на до­ло­нi.

    Надворi бу­ло тем­но, аж чор­но. Тiльки все не­бо бу­ло за­сi­яне зо­ря­ми, гус­то-пре­гус­то. На ву­ли­цi бу­ло ти­хо й мерт­во. Ве­чiр­ня вог­кiсть про­хо­ло­ди­ла її га­ря­че ли­це, але не зiг­на­ла важ­кої ду­ми за свiй дав­нiй iде­ал нас­ту­па­ючо­го жит­тя. Во­на по­чу­ва­ла, що не мо­же пi­ти слiд­ком за своїм сер­цем так слух­ня­но, як ма­ла ди­ти­на.

    "Пiдожду, по­див­люсь! Час мiй не ми­нув. Я ще цвi­ту й дов­го цвiс­ти­му. А тим ча­сом по­ду­маю, по­мiр­кую!" - I Ольга пiш­ла до дзер­ка­ла й гля­ну­ла на се­бе. Во­на по­ба­чи­ла, що її кра­са са­ме роз­ви­лась, як пиш­на квiт­ка; по­ди­ви­лась во­на на своє гар­неньке ли­це, чер­во­не од дум i три­во­ги, гля­ну­ла на свої очi, в кот­рих бли­ща­ло стiльки вог­ню; i во­на зас­по­коїлась та й вий­шла до кiм­на­ти, гор­до й ви­со­ко пiд­няв­ши го­ло­ву.

    Ступаючи че­рез по­рiг, во­на зга­да­ла про Ра­дю­ка. "Якi те­пер ду­ми му­чать йо­го? - по­ду­ма­ла во­на. - Ма­буть, я зро­би­ла для йо­го цю нiч ду­же смут­ною. Ма­буть, ця нiч бу­де для йо­го ще тем­нi­ша, нiж для ме­не".

    Ользi ста­ло жаль Ра­дю­ка, В її сер­цi знай­шов­ся доб­рий, теп­лий за­ку­то­чок для ми­ло­го.

    Ольга вга­да­ла. Для Ра­дю­ка та нiч бу­ла тем­нi­ша од са­мо­го пек­ла й смут­нi­ша од са­мо­го го­ря. Як прий­шов вiн до­до­му, як сiв, як ухо­пив го­ло­ву в ру­ки, то так i про­си­дiв всю нi­ченьку до са­мо­го свi­ту. Вiн тiльки не дiй­шов до од­чаю че­рез те, що знав, як Ольга йо­го лю­бить, вiн пам'ятав, як во­на взя­ла йо­го за ру­ку i з яким ко­хан­ням по­ди­ви­лась йо­му в очi! Всю її та­кою, в та­кiй пос­та­вi, вiн ба­чив нi­би пе­ред со­бою до са­мо­го свi­ту! Вiн ще не втра­тив на­дiї.

    

XI

    

    Дашкович на ста­рiсть став зов­сiм не та­кий, як був ко­лись пе­ред­нi­ше. Вже Се­ге­дин­цi не з'явля­лись йо­му в усiй кра­сi при­ро­ди й на­цi­ональнос­тi. Вiн зов­сiм зап­лу­тав­ся то в на­уцi, то в слов'янсько­му пи­тан­нi. Вiн усе си­дiв i чи­тав, на­вiть пи­сав пи­сан­ня в ве­ли­ко­руськi жур­на­ли за цi спра­ви. Але на пиш­нi Се­ге­дин­цi не впа­ла й крап­ля з тiєї пра­цi вче­ної лю­ди­ни. Вiн на­вi­щось роз­но­сив по чу­жих ого­ро­дах, по чу­жих ни­вах роз­сi­вав те сiм'я на­уки, кот­ре вiн був по­ви­нен по­сi­яти на своїй убо­гiй ни­вi, тiльки що зо­ра­нiй й не по­ли­тiй… Даш­ко­вич вже став ско­са пог­ля­дать на мо­ло­дих лю­дей.

    Радюк знав про та­ку змi­ну з Даш­ко­ви­чем i ду­же жал­ку­вав, що так мар­но за­ги­нув та­лант i прос­вi­та вче­но­го чо­ло­вi­ка, зги­нув на­да­рем­но для Ук­раїни й на­ро­ду. Вiн хо­див до Даш­ко­ви­ча зад­ля Ольги й ду­же бо­яв­ся пот­ра­пить на тi ве­чо­ри, де вже з'явля­лись зов­сiм iн­шi гос­тi, бiльше ста­рi, нiж мо­ло­дi, як бу­ло дав­нi­ше…

    Радюк не був у Даш­ко­ви­чiв дов­генько. Вiн кiлька раз вже зби­рав­ся, зов­сiм на­ла­год­жу­вавсь, та в йо­го не ста­ва­ло смi­ли­вос­тi, йо­му хо­тi­лось, щоб Ольга доб­ре за все пе­ре­ду­ма­ла, пе­ре­га­да­ла; хо­тi­лось да­ти їй до­во­лi ча­су. Вiн за­був на­вiть про книж­ки. Ольга те­пер зда­ва­лась йо­му та­ким бо­жест­вом, та­ким щас­тям, для кот­ро­го вiн був ла­ден од­дать своє жи­вот­тя. Нi­ко­ли во­на ще не зда­ва­лась йо­му та­кою гар­ною, як у той ве­чiр в Царсько­му сад­ку. Як­би во­на бу­ла бiд­на, як­би во­на бу­ла прос­тою се­лян­кою, як­би во­на бу­ла без прос­вi­ти, - вiн взяв би її не ду­ма­ючи, не га­да­ючи.

    Нарештi Ра­дюк нас­мi­лив­ся пi­ти до Даш­ко­ви­чiв. Вiн був та­кий блi­дий; йо­го очi так по­за­па­да­ли, що Даш­ко­вич­ка спи­та­ла, чи не був вiн сла­бий? В за­лу вий­шла Ольга. Ра­дюк по­чув її хо­ду ще в дру­гiй кiм­на­тi i так стри­во­жив­ся, що в йо­го го­ло­вi по­ча­ло все хо­дить хо­до­ром.

    "Яку звiст­ку при­не­се ме­нi во­на?" - бу­ла пер­ша дум­ка в йо­го, як тiльки вiн по­чув Ольжи­ну ти­ху хо­ду за две­ри­ма.

    Ольга з'яви­лась в две­рях, i як­би в той час не бу­ло в за­лi Сте­па­ни­ди Си­до­рiв­ни, вiн, мо­же б, за­раз спи­тав би її, яка в неї дум­ка.

    Ольга вий­шла й при­вi­та­лась. В її очах бу­ло знать за­ду­му й жур­бу, що­ки тро­хи зблiд­ли. Ра­дю­ко­вi зда­лось, що во­на жу­ри­лась, i йо­му ста­ло ду­же-ду­же її жаль!

    Всi по­ча­ли роз­мов­лять, але роз­мо­ва якось не йшла. Ма­ти пос­те­рi­га­ла, що мiж мо­ло­ди­ми щось та­ке бу­ло, що Ра­дюк, ма­буть, хо­че сва­таться, i во­на слiд­ку­ва­ла за кож­ним йо­го сло­вом, не спус­ка­ла з йо­го очей.

    I Ра­дюк, i Ольга, мо­же б, i ду­же роз­го­во­ри­лись, як­би во­ни бу­ли са­мi, але при Сте­па­ни­дi Си­до­рiв­нi во­ни бiльш мов­ча­ли й ду­ма­ли.

    - Ви на цей раз ви­бач­те ме­нi, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! Я ва­ших кни­жок i до­сi не чи­та­ла. Все не ви­па­да­ло якось. Моя сест­ра Ка­те­ри­на охiт­нi­ша за ме­не до чи­тан­ня кни­жок i заб­ра­ла їх у ме­не.

    - Ще бу­де для вас до­во­лi ча­су на вi­ку! Ще встиг­не­те на­чи­та­тись i нас­пi­ваться, - про­мо­вив Ра­дюк та й за­мовк.

    - Я й не граю i не спi­ваю вже дав­ненько, - знов лед­ве про­мо­ви­ла Ольга та й за­мовк­ла.

    - То, ма­буть, те­пер час та­кий. I я за що не вiзьмусь, то все в ме­не так i ви­па­дає з рук, - ска­зав Ра­дюк.

    Степанида Си­до­рiв­на нас­то­ро­чи­ла ву­ха, по­чув­ши та­ку урив­час­ту й чуд­ну роз­мо­ву, їй зда­лось, що Ра­дюк от-от бу­де сва­таться! Во­на ста­ла до йо­го ду­же лас­ка­ва.

    - Чи ви нез­ду­жа­ли, що так зблiд­ли? - спи­та­ла в йо­го Сте­па­ни­да. - Ви б не ду­же так за­сид­жу­ва­лись над ти­ми книж­ка­ми. Чи вже ж не до­во­лi з вас i сво­го дi­ла?

    - Так чо­гось нез­до­ро­во, та й го­дi! - на­си­лу обiз­вав­ся Ра­дюк та й за­мовк.

    Всi троє знов за­мовк­ли. Всi зна­ли, що так ро­бить не го­диться, та все-та­ки всi дов­генько мов­ча­ли.

    "Та сва­тав­ся б вже, та й го­дi! I чо­го вiн мов­чить! Чи не смiє, чи що?" - ду­ма­ла про се­бе Сте­па­ни­да, i її вже бра­ла злiсть, що Ра­дюк i Ольга кри­ються од неї, од ма­те­рi!

    А Рад­то­ко­вi так хо­тi­лось спи­тать в Ольги, як во­на пос­та­но­ви­ла, як во­на на­ду­ма­лась i на чо­му ста­ла? Але по­руч з ним си­дi­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    Ольга си­дi­ла, спус­тив­ши очi до­до­лу. Во­на все ду­ма­ла, що Ра­дюк для неї не пар­тiя, що вiн не пiд­хо­дить пiд її iде­ал, кот­рий дав­ненько склав­ся в її го­ло­вi. Але во­на лю­би­ла Ра­дю­ка й хо­тi­ла про­тяг­ти час, i як мож­на да­лi. Їй хо­тi­лось, щоб сам час розв'язав те труд­не пи­тан­ня, бо сам час не раз розв'язує нес­по­дi­ва­но для лю­дей ча­сом i труд­нi­шi пи­тан­ня.

    Якби не вий­шов ста­рий Даш­ко­вич, як­би не по­да­ли за­раз чаю, то, мо­же б, во­ни про­си­дi­ли мовч­ки ще дов­го. Ста­рий батько по­бiльшив ком­па­нiю. Ольга й Ра­дюк по­чу­ти­ли, що їм ста­ло лег­ше на ду­шi. Батько й ма­ти бу­ли ду­же лас­ка­вi до Ра­дю­ка. Ма­ти панька­лась ко­ло йо­го, туп­ця­ла, про­си­ла зос­таться ще дов­ше. Ра­дюк ба­чив, що ста­рi дер­жать за ним ру­ку, та йо­му ду­же хо­тi­лось, щоб i мо­ло­да дер­жа­ла ру­ку за ним.

    Радюк розп­ро­щав­ся з усi­ма ду­же лас­ка­во. Бу­ло знать по всьому, що ста­рi вже або зна­ли, або до­га­ду­ва­лись, що Ра­дюк сва­тав­ся. I Ольга вип­ро­ва­ди­ла йо­го ве­се­лi­ше й лас­ка­вi­ше, нiж зуст­рi­ла. Во­на про­си­ла йо­го хо­дить в клуб, де їм мож­на бу­ло ба­читься й роз­мов­лять. Ра­дюк пi­шов до­до­му вже спо­кiй­нi­ший, з бiльшою на­дiєю на своє щас­тя.

Пошук на сайті: