Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 66)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    - Оце! Дасть бог, оду­жаєте й поз­до­ров­шаєте i дов­го-дов­го ще бу­де­те жи­ти, - ска­зав син.

    - Коли б пак бу­ла твоя прав­да,-одка­за­ла во­на, пок­лав­ши свою жов­ту су­ху ру­ку на си­но­ву го­ло­ву. - Ме­нi тро­хи вже й лег­ше ста­ло. А то вже ду­ма­ла, що не по­ба­чу те­бе.

    Покликавши мо­ло­до­го Ра­дю­ка в кiм­на­ту, па­нiя Ви­со­ка ска­за­ла йо­му:

    - А бач­те, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! Чи пам'ятаєте, як ми їха­ли од Ма­сю­кiв, де ви по­ко­ха­ли Га­лю впер­ше, як нас на­ля­ка­ла вно­чi та не­ду­жа мо­ло­ди­ця? Чи не ка­за­ла ж я вам то­дi, що бу­де вам якась при­ти­чи­на на ва­шiй до­ро­зi? Чи не прав­да ж моя? Чи вий­шло що з то­го ко­хан­ня? Бiд­на моя Га­ля! Як ме­нi шко­да її! - про­мо­ви­ла Ви­со­ка.

    - Чи я ж то­му ви­нен, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но? Ви до­во­лi по­жи­ли на свi­тi…

    - От-таки й по­жи­ла до­во­лi! Бог зна що ви­га­дуєте! - про­мо­ви­ла Ви­со­ка.

    - Але ска­жiть ме­нi, хто мо­же ру­читься за своє сер­це, ко­ли во­но лю­бить i не­на­ви­дить ко­го схо­че i ко­ли схо­че. Ви ду­маєте, що ме­нi не шко­да Га­лi?

    Ликерiя Пет­рiв­на тiльки го­ло­вою по­хи­та­ла й пiш­ла до дру­гої кiм­на­ти.

    Того ж та­ки дня па­нiя Ви­со­ка од Ра­дю­кiв поїха­ла прос­то в Ма­сю­кiв ху­тiр. Над­во­рi ве­чо­рi­ло. На не­бi ви­сi­ли важ­кi осiн­нi хма­ри. Бу­ло сум­но над­во­рi, бу­ло сум­но i в Ма­сю­ко­вiй ха­тi. Ста­рi десь веш­та­лись ко­ло ха­зяй­ст­ва. Ви­со­ка зас­та­ла в кiм­на­тi Га­лю са­му. Во­на си­дi­ла ко­ло вiк­на й чи­та­ла "Коб­за­ря".

    - Галю, сер­це моє, го­луб­ко моя! - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, об­нi­ма­ючи й цi­лу­ючи її.

    Галя ду­же стри­во­жи­лась i не нас­мi­ли­лась пи­тать в Ви­со­кої.

    - Галю, моя до­ро­га, моя без­щас­на! Не ля­кай­тесь, бо, знать, та­ка вже ва­ша до­ля! - знов про­мо­ви­ла Ви­со­ка i сi­ла ко­ло Га­лi й об­ня­ла її обо­ма ру­ка­ми за пле­чi. - На­деж­да Сте­па­нiв­на Ра­дюч­ка бу­де жи­ва, але…

    Галине сер­це вже пiд­ка­за­ло, яке не­щас­тя жде її. Во­на чу­ла, що Ра­дюк не­дав­но приїжджав в Жур­ба­нi, скiн­чив­ши курс, i… пев­но, не мав ча­су заїха­ти до неї… Во­на ви­пус­ти­ла до­ро­гу книж­ку з рук.

    - Я оце прос­то до вас з Жур­ба­нiв. З Києва приїхав Пав­ло Ан­то­но­вич i при­вiз фо­тог­ра­фiч­ну кар­точ­ку своєї на­ре­че­ної. Во­на зветься Ольга Даш­ко­ви­чiв­на. Во­на доч­ка яко­гось вчи­те­ля чи про­фе­со­ра. Я са­ма ба­чи­ла ту кар­точ­ку. Та Ольга ду­же гар­на з ли­ця, з тон­ким но­си­ком, з пов­ни­ми губ­ка­ми, з цi­лою ку­пою ку­че­рiв на го­ло­вi. Не­ма що й ка­зать: го­ро­дян­ка як слiд! А пог­ляд у неї який­сь гост­рий та гор­дий!

    Ликерiя Пет­рiв­на роз­ка­зу­ва­ла, а Га­ля на­че зом­лi­ва­ла в її ру­ках, як зiр­ва­на квiт­ка, схи­ли­ла го­ло­ву й зблiд­ла.

    - Правда, Пав­ло Ан­то­но­вич ще не за­ру­чив­ся з нею, але, пев­но, її лю­бить, бо на­вi­що б вiн при­во­зив ма­те­рi ту кар­точ­ку?

    Галя зом­лi­ла в ру­ках Ви­со­кої й зап­лю­щи­ла очi.

    - Боже мiй ми­лос­ти­вий! Що ж ме­нi дi­яти! - крик­ну­ла Ви­со­ка й за­раз вхо­пи­ла ста­кан з во­дою та й прис­ну­ла во­дою на Га­ли­не ли­це. Га­ля опам'ята­лась.

    - Нехай йо­го бог су­дить! - ти­хо про­мо­ви­ла во­на. - А вiн же бо­жив­ся, а вiн же при­ся­гавсь, що ме­не лю­бить!

    I сльози так i за­ли­ли її очi, її що­ки. Всю хус­точ­ку во­на змо­чи­ла своїми слiзьми. Па­нiя Ви­со­ка й са­ма зап­ла­ка­ла, див­ля­чись на Га­ли­нi сльози.

    - Не плач­те, Га­лю, сер­це моє, моя до­ро­га! Я го­во­ри­ла з ним. Вiн хло­пець ду­же мо­ло­дий. А мо­ло­де сер­це лю­бить, ко­го схо­че i ко­ли са­мо схо­че. Поїхав да­ле­ко, не ба­чив вас i за­був за вас. А там тра­пи­лись iн­шi ка­рi очi, та й про­щай, дiв­чи­но чор­ноб­ри­ва, бо я не твiй, а ти не моя! як спi­ва­ють в пiс­нi.

    - Ох, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но! чи я ж йо­го не лю­би­ла, чи я ж не бу­ла йо­му вiр­на. Я день i нiч пам'ята­ла за йо­го, зга­ду­ва­ла йо­го ра­но й ве­чiр, зга­ду­ва­ла, як по сад­ку гу­ля­ла, як квiт­ки по­ли­ва­ла, зга­ду­ва­ла, як оту по­да­ро­ва­ну книж­ку чи­та­ла.

    - Ой бiд­на моя дiв­чи­но! Та­ка вже, ма­буть, на­ша жi­ноцька до­ля, щоб на­ше бiд­не сер­це бо­лi­ло од го­ря. Ви ду­маєте, зо мною не бу­ло та­ке са­ме на вi­ку? Ет!

    Ликерiя Пет­рiв­на хит­ну­ла го­ло­вою й мах­ну­ла ру­кою, вти­ра­ючи сльози.

    - Ой бо­же мiй, яка ж я без­щас­на! - го­во­ри­ла Га­ля, не­на­че та гор­ли­ця сум­но тур­ко­та­ла в зе­ле­но­му гаю. - Бу­ло вий­ду вве­че­рi в са­до­чок, гля­ну на яс­нi зо­рi i за­раз зга­даю йо­го яс­нi очi; чи гля­ну на пов­ний мi­сяць, то й зга­даю йо­го чу­до­вий вид; гля­ну на зе­ле­ний лист i чо­гось зга­даю йо­го ку­че­рi. Я ба­чи­ла йо­го i в синьому не­бi, й на зе­ле­нiй зем­лi, i в моїх квiт­ках; чу­ла йо­го дух в по­вiт­рi, де тiльки хо­ди­ла з ним по са­доч­ку, де роз­мов­ля­ла з ним. А те­пер вiн вже не мiй! А як зга­даю йо­го го­лос, йо­го ми­лу роз­мо­ву, йо­го блис­ку­чi очi, то й те­пер сер­це моє лю­бить йо­го i, ма­буть, лю­би­ти­ме й по­вiк. Бо де я стрi­ну та­ко­го дру­го­го в на­ших ху­то­рах! Ой бо­же мiй, бо­же мiй! за що ти по­ка­рав моє бiд­не сер­це?

    I Га­ля знов за­ла­ма­ла ру­ки й зап­ла­ка­ла.

    - Галю моя до­ро­га! Що ж маємо ро­бить, ко­ли на­ша до­ля та­ка?

    - Я або стра­чу ро­зум, або сер­це моє ро­зiр­веться од го­ря, - про­мо­ви­ла Га­ля i якось ра­зом вга­му­ва­лась i пе­рес­та­ла пла­кать, аж Ви­со­кiй ста­ло страш­но. Щось не­без­печ­не зас­вi­ти­лось в її очах.

    - Я ту книж­ку, я тi йо­го лис­ти вки­ну в огонь або по­де­ру на шма­точ­ки,- про­мо­ви­ла во­на,- але чим я втi­шу своє бiд­не сер­це? Не­хай же все те зос­та­неться й на­га­дує ме­нi про мою лю­бов, про йо­го зра­ду. Я бу­ла та­ка щас­ли­ва тим ко­хан­ням хоч раз на своєму вi­ку.

    Ликерiя Пет­рiв­на си­дi­ла й мов­ча­ла, їй приємно бу­ло слу­хать про та­ку щи­ру, га­ря­чу мо­ло­ду лю­бов.

    - От ви й за­мовк­ли. Го­во­рiть же ме­нi про йо­го: який вiн те­пер, чи змi­нив­ся на ви­ду, чи все од­на­ко­вий, як од­на­ко­ве по­вiк пиш­не сон­це на не­бi?

    I па­нiя Ви­со­ка му­си­ла роз­ка­зу­вать їй за Ра­дю­ка все-все: як ба­чи­ла йо­го, ко­ли приїхав, як зас­му­тив­ся, по­ба­чив­ши сла­бу ма­тiр, як пла­кав, як вiн на­вiть жал­ку­вав за Га­лею.

    Галя слу­ха­ла, пла­ка­ла i втi­ша­ла своє сер­це тiєю роз­мо­вою.

    Прийшов Ма­сюк i Ма­сюч­ка. Ви­со­ка й їм роз­ка­за­ла за Ра­дю­ка, за Га­ли­не не­щас­тя. Ма­сюч­ка по­ча­ла й со­бi пла­кать, а Ма­сюк ду­же-ду­же зас­му­тив­ся й не про­мо­вив i сло­ва.

    - То не вiн ви­нен, то йо­го гор­да ма­ти вин­на. Во­на до нас тiльки раз i приїзди­ла. Не та­кої тре­ба їй не­вiст­ки, як на­ша Га­ля, - го­во­ри­ла Ма­сюч­ка, вти­ра­ючи сльози.

    Поїхала Ви­со­ка й зос­та­ви­ла смут­ну сiм'ю в сльозах, в смут­нiй ха­тi, в смут­ний, до­що­вий, осiн­нiй ве­чiр.

    Минула зи­ма. Нас­та­ла пиш­на зе­ле­на вес­на. Роз­вивсь са­до­чок, зiй­шли квi­точ­ки в Га­ли­но­му квiт­ни­ку, зiй­шли й зац­вi­ли чер­во­нi гвоз­дич­ки. Га­ля по­ли­ва­ла їх та все зга­ду­ва­ла зрад­ли­во­го, але ми­ло­го для її сер­ця. Во­на лю­би­ла хо­дить у сад­ку до тiєї виш­нi, де так по­етич­но й нес­по­дi­ва­но стрi­ла йо­го й по­чу­ла впер­ше йо­го сло­во за ко­хан­ня. Во­на все спi­ва­ла ту пiс­ню, що то­дi спi­ва­ла:

    Ой са­ма ж бо я, са­ма,

    Як би­ли­нонька в по­лi;

    Не дав ме­нi гос­подь

    Нi щас­тя, нi до­лi.

    Єсть у ме­не ми­ленький,

    Та да­ле­ко од ме­не;

    Перечула че­рез лю­ди,

    Що цу­рається ме­не.

    Радючцi ста­ло луч­че. Во­на оду­жу­ва­ла, тiльки не швид­ко. Вже во­на мог­ла си­дi­ти, вже мог­ла роз­мов­лять не втом­лю­ючись. Пав­ло Ра­дюк зос­тав­ся в Жур­ба­нях, до­ки ма­ти зов­сiм оду­жа­ла. В ти­шi, на се­лi, хо­дя­чи по ха­тах, гу­ля­ючи по сад­ку, по сте­пу, вiн усе ду­мав про Ольгу. Не раз i не два вiн зга­ду­вав i Га­лю Ма­сю­кiв­ну, зга­ду­вав лю­бов свою до неї. Але вiн час­то за­бу­вав на­вiть за ма­тiр: йо­го дум­ка все лi­та­ла над Києвом, на знай­омих мiс­цях, над ти­ми го­ра­ми, де вiн гу­ляв з Ольгою, на тих але­ях, де вiн хо­див i роз­мов­ляв з нею.

    Вертаючись на­зад до Києва по страш­нiй гря­зю­цi, пiд осiн­нiм хо­лод­ним до­щем, чо­го вiн не пе­ре­ду­мав, си­дя­чи в зак­ри­то­му во­зi! Смут­не не­бо по­ро­ши­ло дрiб­ним до­щем. Степ зда­вав­ся безк­раїм мо­рем пiд гус­тим, як ту­ман, до­щем та хма­ра­ми. Вiн пе­ре­ду­мав усе своє бу­ду­ще жит­тя з Ольгою в па­рi, до са­мої ста­рос­тi, на­че ба­чив своїх дi­ток, що рос­ли, ви­ли­ся на ко­лi­нах в Ольги, ба­чив Ольгу, щас­ли­ву й ве­се­лу, ба­чив свою ти­ху ста­рiсть се­ред щас­ли­вої сiм'ї. Все те вiн нi­би ба­чив у своїй дум­цi, до­ки пе­ред ве­чо­ром од­но­го дня не по­ба­чив на ви­со­ких го­рах Києва. Як за­би­лось йо­го сер­це, як вiн уг­ле­дiв ви­со­ку лаврську дзвi­ни­цю з-за чор­но­го бо­ру!

Пошук на сайті: