Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 67)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    Приїхавши пiз­ненько, Ра­дюк за­раз уб­рав­ся й пi­шов до Даш­ко­ви­чiв. До йо­го вий­шов Даш­ко­вич i ду­же лас­ка­во при­вi­гав­ся з ним.

    - А на­шi пiш­ли оце в клуб. Сьогод­нi ве­чiр з тан­ця­ми. Пiш­ла Ольга й Ка­те­ри­на, i Мар­та Си­до­рiв­на, i Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на. Ко­ли не хо­че­те спать, то йдiть i ви ту­ди ж та­ки. Як же здо­ров'я ва­шої ма­те­рi?

    - Спасибi вам! Ма­ти моя вже зов­сiм оду­жа­ла. А бу­ла во­на ду­же сла­ба. Всi ду­ма­ли, що вже не оду­жає.

    - Слава бо­гу, сла­ва бо­гу! Я ду­же ра­дий! А ми за ва­ми все ску­ча­ли та все вас зга­ду­ва­ли. I Ольга час­то зга­ду­ва­ла за вас.

    - Згадувала? - не втер­пiв Ра­дюк, щоб не спи­тать.

    - О, зга­ду­ва­ла! Ми всi вас зга­ду­ва­ли, ще й не раз.

    - Може, й справ­дi пi­ду я в клуб. I по­гу­ляю, i з знай­оми­ми по­ба­чусь, - ска­зав Ра­дюк i поп­ро­щав­ся з Даш­ко­ви­чем.

    Радюк поїхав до­до­му, в од­ну мить уб­рав­ся, при­че­пу­ривсь i вже пiз­но приїхав на ве­чiр. Вiн усе ду­мав за Ольгу, як то во­на йо­го стрi­не, як йо­го при­вi­тає.

    Радюк увiй­шов у за­лу, де бу­ли тан­цi, i пот­ра­пив са­ме на польку. Вiн став ко­ло две­рей, i пе­ред йо­го очи­ма, мов ви­хор, ми­го­тi­ли па­ри од­на за дру­гою, не­на­че пти­цi шу­га­ли, об­вi­ва­ючи йо­го ли­це вiт­ром. Вiн за­раз уг­ле­дiв Ольгу.

    Дожидаючи, по­ки скiн­читься та­нець, Ра­дюк при­ту­лив­ся за товс­тою ко­ло­ною, що ки­да­ла од се­бе ши­ро­ку тiнь. Йо­му бу­ло вид­но всю здо­ро­ву по­дов­жас­ту за­лу.

    Пiсля всього то­го, що до­ве­лось Ра­дю­ко­вi пе­ре­жить, пiс­ля тем­ної кiм­нат­ки, де ле­жа­ла йо­го не­ду­жа ма­ти, де тхну­ло ап­те­кою, пiс­ля дов­гої до­ро­ги пiд осiн­нiм не­бом i до­щем вiн прос­то пот­ра­пив на ве­се­лий i люд­ний ве­чiр. Го­лос­ний ор­кестр, ве­ли­ка й свiт­ла за­ла, пов­на пов­би­ра­них лю­дей, ве­се­лi праз­ни­ко­вi ли­ця, га­лас, шум - все те так вра­зи­ло йо­го од­ра­зу, так зас­лi­пи­ло, заг­лу­ши­ло, що вiн му­сив об­пер­тись об ко­ло­ну го­ло­вою й тро­хи од­дих­нуть.

    Перед йо­го очи­ма, на­че ме­те­ли­ки, про­лi­та­ли па­ри. Вiн ми­нав їх очи­ма й шу­кав Ольги. Ко­ли це й во­на про­ле­тi­ла в па­рi з Ко­ваньком i так швид­ко за­хо­ва­лась в гур­тi, як i з'яви­лась. Вiн по­ба­чив її чис­тий i рiв­ний про­фiль i зра­дiв, як ма­ла ди­ти­на. I знов Ольга про­ле­тi­ла пе­ред ним в па­рi з якимсь офi­це­ром, пос­тав­ним, ог­ряд­ним, чер­во­но­ви­дим, з гор­ди­ми, аж на­ду­ти­ми чер­во­ни­ми гу­ба­ми. Ра­дюк гля­нув на її вид i за­ува­жив, що ли­це бу­ло щас­ли­ве й ве­се­ле; пог­ляд її очей був нед­бай­ли­вий, ве­се­лий, бай­дуж­ний.

    Музики пе­рес­та­ли грать, па­ри пе­рес­та­ли тан­цю­вать, i всi ро­зiй­шлись по за­лi, вти­ра­ючи га­ря­чi ли­ця хус­точ­ка­ми.

    Радюк не зво­див очей з Ольги й кмi­тив за нею. Во­на по­ча­ла ти­хою хо­дою гу­лять по за­лi, а за нею цi­лою юр­бою йшли па­ни­чi. Де­якi за­хо­ди­ли з од­но­го бо­ку,де­якi - з дру­го­го, ха­па­ючись одiпх­нуть один од­но­го, щоб зай­ня­ти мiс­це по­руч з Ольгою. Ольга бу­ла чер­во­на i втом­ле­на; во­на все об­ма­ху­ва­ла своє ли­це. Нев­ва­жа­ючи на вто­му, на те, що її гру­ди ви­со­ко пiд­нi­ма­лись, во­на смi­ялась, роз­мов­ля­ла, не­на­че ки­да­ла сло­ва­ми й очи­ма на всi бо­ки, звiд­кiль тiльки чiп­ля­лись до неї хлоп­цi. Ра­дюк хо­тiв впiй­мать на її ли­цi хоч кра­пельку за­ду­ми, хоч кри­шеч­ку то­го смут­ку, що так да­вив йо­го в гру­дях, i не знай­шов йо­го й слi­ду! Вiн ба­чив її не та­кою за­ду­ма­ною, як во­на бу­ла не­дав­но в час йо­го ос­таннього вi­зи­ту. Ра­дюк ба­чив уяв­ки, що во­на за ним i не жу­ри­лась i, пев­но, й не ду­ма­ла про йо­го. Нi на хви­ли­ну тем­на ду­ма не на­бiг­ла на її ви­со­ке чо­ло, на ве­се­лi очi.

    "Ой, ко­ли б ти так за мною, як я за то­бою!" - на­вер­ну­лись йо­му на дум­ку сло­ва пiс­нi.

    До Ольги оче­ви­дяч­ки за­ли­ця­лись па­ни­чi. Во­на по­да­ла пок­лас­ти ру­ка­вич­ки, i три ду­шi ки­ну­лись до тiєї штуч­ки; во­на впус­ти­ла хус­точ­ку, i двi го­ло­вi ра­зом на­хи­ли­лись i стук­ну­лись од­на об дру­гу.

    - Як ме­нi душ­но! - про­мо­ви­ла Ольга, i па­ни­чi по­бiг­ли до бу­фе­ту. Хто нiс мо­ро­же­не, а хто ли­мо­над. Ольга взя­ла ста­кан ли­мо­на­ду од то­го ог­ряд­но­го офi­це­ра, кот­рий оче­ви­дяч­ки по­пе­ре­див iн­ших.

    Ольга озир­ну­лась, шу­ка­ла стiльця, i кiлька душ ки­ну­лись за стiльцем. Ольга сi­ла на тiм стiльцi, що по­дав їй офi­цер, тря­су­чи епо­ле­та­ми й бряз­ка­ючи ост­ро­га­ми. Вiн сiв по­руч з нею.

    - Дякую вам за стi­лець! - про­мо­ви­ла Ольга, i Ра­дюк по­чув те сло­во, бо гру­па по­сi­да­ла так не­да­леч­ке од йо­го, що бу­ло чуть роз­мо­ву.

    - Чи вар­то ж дя­ку­вать! Як­би я мiг, я б вам пос­та­вив отут трон, по­са­див би вас на тро­нi, бо ви й сьогод­нi, i кож­но­го ве­чо­ра, ви ца­ри­ця ба­лiв i ве­чо­рiв! - ка­зав ог­ряд­ний офi­цер, пог­ля­да­ючи на Ольгу ско­са й кру­тя­чи куд­ла­тiї ву­са.

    - Ви вмiєте-та­ки жар­ту­вать! Он­де ца­ри­ця ба­лiв i сьогод­нiшнього ве­чо­ра! - про­мо­ви­ла Ольга, по­ка­зу­ючи очи­ма на од­ну ду­же гар­ну й ба­га­то уб­ра­ну куп­чи­ху.

    - Ото в вас ца­ри­ця! А в нас ца­ри­ця по­вин­на буть не та­ка. При­ди­вiться ли­шень, ко­ли в тiєї ца­ри­цi не си­вi ко­си, тiльки по­чор­не­нi.

    Ольга зас­мi­ялась ду­же го­лос­но.

    - А ко­ли б ви зна­ли, яка та ца­ри­ця ро­зум­на! - обiз­вав­ся Ко­ванько. - Во­на й до­сi не ви­мо­вить сло­ва "ре­ко­мен­дую", а все ка­же "рi­кi­мiн­дую" - по-мi­щанськiй.

    Сам Ко­ванько ча­сом ви­мов­ляв те сло­во по-мi­щанськiй, як i та не­мо­ло­да київська бальна ца­ри­ця, од­на­че вiн на те не вва­жав, ще й смi­яв­ся з неї.

    - Зате та ца­ри­ця вся в зо­ло­тi! - ска­за­ла Ольга.

    - I справ­дi в зо­ло­тi! не­на­че об­ку­ва­ла се­бе зо­ло­том, де тiльки мож­на бу­ло об­ку­вать. Зов­сiм не­на­че царська ка­ре­та! - смi­яв­ся офi­цер.

    - А якi в неї бро­ви, якi рум'янцi! - го­во­ри­ла да­лi Ольга.

    - А ви ду­маєте, що то її бро­ви, її рум'янцi! Я на­вiть знаю той ма­га­зин, де во­на на сьогод­нi ку­пи­ла со­бi бро­ви й рум'янцi, - мо­лов Ко­ванько.

    Ольга по­ча­ла ре­го­таться, а за нею й па­ни­чi, кот­рi чу­ли той жарт.

    - От ва­шi бро­ви так не ку­пить нi за якi скар­би свi­ту! Ваш рум'янець - то рум'янець вра­нiшньої зо­рi! - го­во­рив комп­лi­мен­ти офi­цер.

    Радюк чув ту роз­мо­ву, i в йо­го сер­цi тьохну­ло. Вiн ба­чив, як па­ни­чi збав­ля­ють ду­шу мо­ло­дої дiв­чи­ни, - вер­зуть їй те, що не слiд бу­ло б го­во­рить.

    - Ой Ольго Ва­си­лiв­но! Ви бу­ли б ок­ра­сою на­ших пе­тер­бурзьких са­ло­нiв. Шко­да, що ви му­си­те тут си­дi­ти в про­вiн­цiї! I хто тут вас цi­ну­ва­ти­ме й мо­же цi­ну­вать? - мо­лов комп­лi­мен­ти об­лес­ли­вий офi­цер.

    - Я ра­да жить i на про­вiн­цiї… бо… бо що ж маю ро­би­ти? Хо­чеш не хо­чеш, а му­сиш.

    - З ва­шим ро­зу­мом, з ва­шою прос­вi­тою, з ва­шою кра­сою… Хто тут по вас? З ким тут вам дi­литься прос­вi­тою й роз­ва­жаться вольни­ми ча­са­ми? - так усе хва­лив її офi­цер.

    - Не все ж для ва­шої сто­ли­цi. Не мож­на ж i од нас од­би­рать все кра­ще, - обiз­вав­ся один го­ро­дянський "лев", всто­ю­ючи за честь про­вiн­цiї.

    - Не за­бу­вай­те, що й Київ сто­ли­ця, хоч i ду­же дав­ня, - обiз­вав­ся Ко­ванько, - i Київ має пра­во не все од­да­вать сто­ли­цi пiв­но­чi.

    Оркестр по­дав сиг­нал до кад­ри­ля. Ка­ва­ле­ри й да­ми за­во­ру­ши­лись, по­ча­ли па­ру­ваться. Офi­цер ухо­пив пiд ру­ку Ольгу. Ра­дюк одiй­шов од ко­ло­ни й пi­шов хо­дить кру­гом по­за ко­ло­на­ми. В од­нiм мiс­цi вiн уг­ле­дiв Ка­те­ри­ну Возд­ви­женську. Во­на си­дi­ла з ма­тiр'ю. Ра­дюк не ба­чив її в тан­цях, бо її нiх­то не зап­ро­шу­вав до тан­цiв. Ра­дю­ко­вi ста­ло її шко­да. Вiн сiв ко­ло неї й по­чав роз­мов­лять з нею.

    - Я про­чи­та­ла тi книж­ки, що ви при­нес­ли ку­зи­нi. Чу­до­вi книж­ки! Чи не­ма в вас ще та­ких? Я ду­же люб­лю на­ту­ральну iс­то­рiю, - го­во­ри­ла Ка­те­ри­на.

    Для Ка­те­ри­ни не­на­че сон­це зiй­шло, як Ра­дюк сiв ко­ло неї. Ще нi­ко­ли ко­ха­на лю­ди­на не си­дi­ла ко­ло неї так близько. Во­на по­чу­ва­ла всю си­лу кра­си й приємнос­тi й бу­ла вже й тим щас­ли­ва. Во­на по­ча­ла ро­зум­но го­во­рить про те, що про­чи­та­ла, i ба­чи­ла, що Ра­дюк її слу­хав вваж­ли­во, ди­вив­ся пря­мо їй в очi. Мож­на бу­ло ба­чить, що та по­важ­на роз­мо­ва бу­ла цi­ка­ва для неї. Сам Ра­дюк ба­чив, що Ка­те­ри­на бiльше од Ольги пiд­хо­ди­ла пiд йо­го iде­ал стат­ко­ви­тої й ро­зум­ної жiн­ки, що во­на пос­лу­ха­ла б йо­го по­ра­ди, не да­ла б своїй го­ло­вi за­рос­ти бур'яном, як бу­ває з жiн­ка­ми. Але як вiн по­ди­вив­ся на її не­гар­не ли­це, на її ду­же не­гар­нi по­морх­лi гу­би, то му­сив од­вес­ти свої очi од неї.

    Катерина го­во­ри­ла ще дов­го, але Ра­дюк її вже не слу­хав. Вiн усе ди­вив­ся ту­ди, де тан­цю­ва­ла Ольга. Во­на сто­яла про­ти йо­го ли­цем i наб­ли­жа­лась так, що вiн мiг при­ди­виться до ли­ця. Ра­дюк ба­чив по її ли­цi, що тан­цi й му­зи­ки бiльше од усього цi­кав­лять її. Во­на все смi­ялась i жар­ту­ва­ла з ка­ва­ле­ром.

Пошук на сайті: