Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 68)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    - Яка то да­ма тан­цює про­ти ва­шої ку­зи­ни? - спи­тав Ра­дюк у Ка­те­ри­ни.

    - То не да­ма, а пан­на, то клас­на iнс­ти­тутська да­ма, рiд­на сест­ра на­чальни­цi Тур­ман.

    "Не мо­ло­да ж пан­на!" - по­ду­мав со­бi Ра­дюк. Тим ча­сом Мар­та Си­до­рiв­на, по­ба­чив­ши, що Ра­дюк при­сiв ко­ло її доч­ки, i со­бi при­мос­ти­лась ко­ло йо­го й нi­би при­лип­ла до йо­го! Во­на доб­ре зна­ла Ольгу, до­га­ду­ва­лась, що Ольга не пi­де за йо­го, i ду­ма­ла за­лу­чить йо­го до своєї гос­по­ди.

    - Чи дав­но вер­ну­лись до Києва? Чи жи­ва, чи здо­ро­ва ва­ша ма­ти? Ой, яка шко­да, що ва­ша ма­ти так нес­по­дi­ва­но за­не­ду­жа­ла! Ми вже бог зна що тут пе­ре­ду­ма­ли, до­жи­да­ючи вас.

    - Моя ма­ма, сла­ва бо­гу, оду­жує, - ска­зав Ра­дюк.

    - А моя Ка­те­ри­на вже дав­но про­чи­та­ла тi книж­ки, що ви при­нес­ли для Ольги. Та­ка вже вда­лась пад­ко­ви­та до кни­жок, ма­буть, у батька вда­лась! Все чи­тає та чи­тає.

    - От i чи­тає! Хо­четься вам ме­не хва­лить, ко­ли не­ма за що! - обiз­ва­лась Ка­те­ри­на.

    - А хi­ба ж i нi? Скiльки раз я то­бi ка­за­ла, щоб ти не чи­та­ла пiз­но при свiт­лi! А хi­ба ж ти ме­не ко­ли пос­лу­ха­ла? Все чи­таєш та й чи­таєш, ще очi со­бi зба­виш.

    - I справ­дi, та­ких пан­нiв труд­но знай­ти, як Ка­те­ри­на Сте­па­нiв­на, та­ких охо­чих до кни­жок, - при­ки­нув сло­во Ра­дюк.

    - I по­ма­гать ме­нi нi в чо­му не хо­че, та все чи­тає. Раз ми, по­ла­го­див­ши дiм, опо­ряд­жу­ва­ли по­кої. А в нас дiм ба­га­то бiльший i прос­тор­нi­ший, нiж у Даш­ко­ви­чiв, бо не­бiж­чик мiй батько бiльше та­ки нас лю­бив, нiж Даш­ко­ви­чiв, i нам од­пи­сав бiльший дiм i флi­гель i бiльше гро­шей, нiж Даш­ко­ви­чам… Так моя Ка­те­ри­на все чи­тає та чи­тає та й по­ма­гать ме­нi не хо­тi­ла. Все од­ма­га­лась, що їй нi­ко­ли.

    Катеринi ста­ло нi­яко­во. Во­на по­чер­во­нi­ла.

    - От швид­ко бу­дуть iме­ни­ни моєї доч­ки. Ми да­мо бал, як жи­вi бу­де­мо до свя­тої Ка­те­ри­ни.

    Кадриль кiн­ча­лась. Па­ри роз­хо­ди­лись. Ра­дюк встав i хо­тiв йти до Ольги. Мар­та Си­до­рiв­на все то­ро­чи­ла йо­му про своє ба­гатст­во, про свiй дiм, гу­ди­ла свою не­бо­гу й свою сест­ру…

    - Приходьте ж до нас на бал! при­ходьте прос­то, без вi­зи­ту. Не за­бу­вай­те свя­тої Ка­те­ри­ни! - гу­ка­ла йо­му вслiд Мар­та Си­до­рiв­на.

    Радюк прий­шов i спи­нивсь пе­ред Ольгою так нес­по­дi­ва­но, що во­на тро­хи аж ки­ну­лась. Вiн не­на­че яки­мись ча­ра­ми ви­ник прос­то з зем­лi.

    - Де це ви взя­лись, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу? - аж плес­ну­ла в до­ло­нi Ольга.

    - Як ба­чи­те, приїхав, - ска­зав Ра­дюк, по­да­ючи їй ру­ку. Всi па­ни­чi ско­са пог­ля­ну­ли на Ра­дю­ка. Вiн був кра­щий од усiх, як мi­сяць мiж зо­ря­ми. Ог­ряд­ний офi­цер нас­тов­бур­чив чу­ба, та все кру­тив свої куд­ла­тi ву­са, та все на­ди­мав i ко­пи­лив свої чер­во­нi i пух­кi гу­би. Ко­ванько на­су­пив­ся й мовч­ки пог­ля­дав на Ра­дю­ка. Iн­шi ка­ва­ле­ри тiльки очи­ма лу­па­ли. А Ольга все го­во­ри­ла та го­во­ри­ла, бо в її сер­цi ще не про­хо­ло­ла лю­бов. Во­на за­бу­ла за iн­ших па­ни­чiв, вста­ла й пiш­ла з Ра­дю­ком по за­лi. Ог­ряд­ний офi­цер все щи­пав ву­са та все ози­рав­ся ско­са на той ку­ток, ку­ди пiш­ла Ольга з Ра­дю­ком.

    Радюк по­чав роз­ка­зу­ва­ти за свою ма­тiр, роз­ка­зу­вав, яка во­на бу­ла сла­ба, як ба­жа­ла ба­чить йо­го, бо ду­ма­ла, що вмре. Ольга слу­ха­ла вваж­ли­во, але на її ли­цi не ви­яв­ля­лось анi кра­пельки спо­чу­ван­ня. З її ли­ця нi на хви­ли­ну не схо­ди­ла та бальна, праз­ни­ко­ва ве­се­лiсть, яку вiн прик­мi­тив на її ли­цi за­раз при вхо­дi в за­лу. Вiн зап­ри­мi­тив, що во­на слу­ха­ла бiльше з де­лi­кат­нос­тi. Бу­ло знать по ви­ду, що її сер­це не взру­ши­лось.

    Радюк по­чав i со­бi роз­ва­жаться. Ольжи­на кра­са, як во­да за­бу­ван­ня в Ле­тi, все знес­ла, що тiльки вiн мав смут­но­го на сер­цi. Вiн за­був i свою не­ду­жу ма­тiр, i ввесь сму­ток дов­гої осiнньої до­ро­ги. Му­зи­ки, свiт­ло, блиск Ольжи­них очей, ме­ло­дiя її го­ло­су - все те при­ча­ро­ву­ва­ло йо­го, при­си­лу­ва­ло йо­го за­бугь всi три­во­ги, ввесь пе­ре­бу­тий нес­по­кiй.

    - Коли до­ля бу­ла до вас та­ка лас­ка­ва, то за­будьте ввесь сму­ток, i по­гу­ляй­мо в цей ве­се­лий час! - ска­за­ла Ольга.

    Оркестр уда­рив ве­се­лу польку, i му­зи­ка по­ли­лась по за­лi й нi­би вда­ри­ла елект­рич­ни­ми те­чi­ями по мо­ло­дих нер­вах, по мо­ло­дих ду­шах. З усiх кiн­цiв за­ли по­си­па­лись на пар­кет па­ри.

    - Прошу вас на польку! - ска­за­ла Ольга Ра­дю­ко­вi са­ма, i на­вiть са­ма прос­тяг­ла до йо­го ру­ку й пiш­ла з ним у та­нець.

    Радюк за­був усе на свi­тi: i батька, й ма­тiр, i са­мо­го се­бе, не чув на­вiть му­зик. Вiн тiльки ба­чив пе­ред со­бою Ольгу, тiльки по­чу­вав її в своїх ру­ках, i все нi­би ле­тiв, не­на­че в Дан­то­во­му тан­цi бла­жен­них душ на не­бi. Вiн був щас­ли­вий, що дер­жав її в своїх ру­ках, що її ди­хан­ня об­вi­ва­ло йо­го ли­це, що її очi так близько заг­ля­да­ли в йо­го очi. Йо­му за­ма­ну­лось, щоб не бу­ло й кiн­ця то­му тан­це­вi.

    На ра­до­щах Ра­дюк зга­дав про Ка­те­ри­ну, зга­дав, як во­на са­ма си­дi­ла десь у ку­точ­ку, по­бiг шви­денько до неї i поп­ро­сив у та­нець. Ка­те­ри­на вся про­яс­нi­ла; її ли­це не­на­че ос­вi­ти­лось якимсь свiт­лом. Не­гар­ний вид пок­ра­щав од на­дiї, в очах десь узяв­ся блиск, її ду­ша гля­ну­ла че­рез убо­гi на кра­су очi i вли­ла в їх нi­би iс­кор­ку вог­ню. I

    Ольга тан­цю­ва­ла бiльш од усiх. Її про­си­ли ду­же час­то, не­на­че пе­ре­да­ва­ли з рук у ру­ки. Ра­дюк про­сив її не тан­цю­вать так ба­га­то.

    - Коли ж тре­ба! ко­ли ж кон­че тре­ба! - ка­за­ла йо­му Ольга. - Один то­му бу­ває час! Тре­ба на­гу­ляться, тре­ба на­тан­цю­ва­тись. Чи я ж ма­ло на­си­дi­лась у то­му iнс­ти­ту­тi? При­най­мнi бу­де чим спо­ми­нать свою мо­ло­дiсть.

    I Ольга знов йшла у та­нець з са­мим-та­ки ж Ра­дю­ком, кот­рий за хви­ли­ну пе­ред тим так на­пу­тю­вав Ольгу!

    Оркестр за­мовк од­ра­зу, не­на­че на йо­му за­ра­зом пор­ва­лись усi стру­ни. Ольга впа­ла на стi­лець i ма­ха­ла на се­бе хус­тин­кою. Пе­тер­бурзький офi­цер по­чав з нею роз­мов­лять, але во­на так важ­ко ди­ха­ла, що не мог­ла йо­му й сло­ва од­ка­зать. Вiн му­сив ос­ту­питься од неї.

    Ольга од­по­чи­ла, кив­ну­ла ру­кою до Ра­дю­ка й пiш­ла з ним хо­дить по­за ко­ло­на­ми, кру­гом за­ли.

    В тi­нi ко­лон Ольга ди­ви­лась на чу­до­ве Ра­дю­ко­ве ли­це. Її очi ста­ли блис­кать нi­би про­мiн­ням, i Ра­дюк ми­лу­вавсь тим про­мiн­ням. Йо­му так за­ба­жа­лось ска­зать той комп­лi­мент, кот­рий вiн не­дав­но чув, що як­би вiн мав спро­мож­нiсть, то пос­та­вив би се­ред за­ли трон i по­са­див би на то­му тро­нi Ольгу не тiльки як най­кра­щу ца­ри­цю всiх ба­лiв! та вiн то­го не ска­зав. Йо­го роз­мо­ва пе­рей­шла на по­езiю; вiн си­пав по­етич­нi сло­ва й дум­ки i, зга­ду­ючи, як Ольга спi­ва­ла ук­раїнську пiс­ню, вiн ти­хе­сенько зас­пi­вав: "Ой по­ли­ну, по­ли­ну - до­бу­ва­ти та­ла­ну".

    Ще ти­хi­ше, нi­би ниш­ком, Ольга про­тяг­ла да­лi го­ло­сом i сло­ва­ми ту са­му пiс­ню.

    - Чи прав­да, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, як ве­се­ло жить на свi­тi щас­ли­вим лю­дям! - ска­за­ла Ольга.

    - Навiть ве­се­ло жи­ти й без­щас­ним! Жи­вот­тя са­мо по со­бi, вже тим, що во­но жи­вот­тя, має в со­бi ве­ли­ку при­на­ду, ве­ли­ке щас­тя. Чи пам'ятаєте ви пиш­нi Шев­чен­ко­вi сло­ва?

    О бо­же мiй ми­лий!

    Тяжко жить на свi­тi, а хо­четься жить;

    Хочеться ди­ви­тись, як со­неч­ко сяє,

    Хочеться пос­лу­хать, як мо­ре заг­рає.

    Як пташ­ка ще­бе­че, бай­рак го­мо­нить.

    Або чор­ноб­ри­ва в гаю зас­пi­ває…

    О бо­же мiй ми­лий, як ве­се­ло жить!

    Ольга зро­зу­мi­ла ду­шею по­езiю тих слiв i за­ду­ма­лась. Во­на втя­ми­ла, що жи­вот­тя са­мо в со­бi, тим що во­но жи­вот­тя пiд си­нiм не­бом, має в со­бi ба­га­то щас­тя для лю­ди­ни, та ще й мо­ло­дої.

    - Коли б ви по­бу­ва­ли на се­лi, ви б по­ба­чи­ли й по­чу­ли, як мо­ло­дi дiв­ча­та в га­ря­чi жни­ва пра­цю­ють цi­лi­сiнький день; а як прий­дуть до­до­му вве­че­рi, то за­раз iдуть на ву­ли­цю й спi­ва­ють там до пiв­но­чi, на­че пташ­ки, не­на­че со­ло­вей­ки в сад­ку, да­ючи звiст­ку мо­ло­дим хлоп­цям про свою лю­бов. I ча­сом со­ло­вей­ки за­мовк­нуть в сад­ках, а дiв­ча­та все спi­ва­ють та спi­ва­ють.

Пошук на сайті: