Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 70)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    В Даш­ко­ви­ча ще не бу­ло нi­ко­го. Ольга зда­ле­ки по­ба­чи­ла в йо­го пiд пах­вою книж­ку, i во­на аж зля­ка­лась. Так во­на бо­ялась на­уко­вих кни­жок!

    - От вам i Шев­чен­ко! - ска­зав вiн ве­се­ло, по­да­ючи Ользi ру­ку, а дру­гою ру­кою - книж­ку.

    - Дуже вам дя­кую, ду­же дя­кую, що пам'ятаєте за ме­не! - ска­за­ла Ольга й про­си­ла йо­го сiс­ти на со­фi, а са­ма сi­ла ко­ло йо­го й по­ча­ла пе­ре­гор­тать лист­ки "Коб­за­ря".

    - Висока по­езiя! нев­ми­ру­ща по­езiя! - го­во­рив Ра­дюк. - Як чи­таєш, то всю ду­шу обiй­має й ви­но­сить ви­со­ко, до са­мо­го не­ба! Тут усе жит­тя на­шої Ук­раїни, на­шо­го на­ро­ду.

    "Може, й усе, хто йо­го зна!" - по­ду­ма­ла Одьга, пе­ре­гор­та­ючи на­вi­щось лист­ки й див­ля­чись на Шев­чен­кiв порт­рет.

    - Чого це вiн уб­ра­ний в му­жицьку шап­ку? - спи­та­ла Ольга.

    - Бо вiн був се­ля­нин: вiн змал­ку був пас­ту­хом в се­лi Ке­ре­лiв­цi, отут не ду­же да­ле­ко од Києва.

    - Скажiть, яке ди­во! I му­жик на­пи­сав оцю книж­ку? - спи­та­ла Ольга, не йму­чи вi­ри, щоб книж­ки бу­ли пи­са­нi не арис­ток­ра­та­ми.

    - Як ба­чи­те, на­пи­сав.

    Радюк узяв "Коб­за­ря" й по­чав дек­ла­му­вать. Даш­ко­вич, по­чув­ши те, вий­шов i по­чав слу­хать. Ра­дюк чи­тав ду­же доб­ре, з ве­ли­ким по­чу­ван­ням. Вiн чи­тав "Ду­ми", пов­нi гли­бо­ко­го по­чу­ван­ня й су­му. Ольга слу­ха­ла й лед­ве ро­зу­мi­ла, але не хо­тi­ла то­го ска­зать i му­си­ла мовч­ки слу­ха­ти.

    - Божественна по­езiя! ви­со­кi ду­ми! - го­во­ри­ли ра­зом Даш­ко­вич i Ра­дюк, а Ольга ди­ву­ва­лась, чо­го це во­ни уд­вох аж ре­пе­ту­ють, не­на­че змо­ви­лись.

    Ольгу вже бра­ла нудьга; во­на хо­тi­ла го­во­ри­ти про що iн­ше.

    - От i ви, Ольго Ва­си­лiв­но, бу­де­те го­во­рить по-українськiй i не бу­де­те нех­ту­вать мо­вою ве­ли­ко­го по­ета, як-от на­шi па­нiї та го­ро­дя­ни, i бу­де­те чи­та­ти "Коб­за­ря".

    - Нащо! Нi­ко­ли то­го не бу­де! - од­ру­ба­ла Ольга, зга­дав­ши, що в iнс­ти­ту­тi не го­во­рять та­кою мо­вою.

    Радюк так i опус­тив ру­ки, бо втя­мив доб­ре, що во­на да­ла йо­му од­ко­ша рiз­ко й наг­ло. Книж­ка впа­ла на со­фу й за­гор­ну­лась. Ра­дю­ко­вi зда­лось, що хтось вист­ре­лив i влу­чив йо­му в са­мi­сiньку го­ло­ву!

    Радюк не­на­че ба­чив, що Ольга од­со­ву­ва­лась од йо­го все да­лi, що во­на ос­ту­пи­лась од йо­го десь да­ле­ко, i нi­би якась чор­на хма­ра пог­ли­ну­ла її. Ра­дюк ухо­пив се­бе за сер­це; вiн по­чу­вав, що вже втра­чає Ольгу на­вi­ки, i вже нiх­то її не вер­не йо­му, хоч би то був сам ян­гол з не­ба або са­та­на з пек­ла.

    А Ольга то­го на­вiть i не при­мi­ча­ла. Во­на й не зна­ла, що во­на вчи­ни­ла, як во­на за­па­гу­би­ла всi на­дiї, роз­вi­яла всi мрiї мо­ло­до­го хлоп­ця.

    Радюк мов­чав i ду­мав, а Ольга, нi­чо­го не при­мi­ча­ючи, по­ча­ла по­ка­зу­вать йо­му свiй гар­ненький но­венький альбом. Ра­дюк роз­гор­нув альбом i по­чав ма­ши­нально пе­ре­гор­тать товс­тi лист­ки. На лист­ках ма­ня­чи­ли гру­пи iнс­ти­ту­ток, то­ва­ри­шок Ольги, в бi­лих хвар­туш­ках i наг­руд­ни­ках. Всi во­ни бу­ли та­кi схо­жi од­на на од­ну, як од­на гал­ка схо­жа на дру­гу. Ра­дюк по­чав ди­виться на iн­шi кар­точ­ки.

    Бiльша по­ло­ви­на альбо­му бу­ла нап­ха­на кар­точ­ка­ми вче­них. Там бу­ли на­вiть кар­точ­ки чен­цiв.

    - Як би я хо­тi­ла по­ба­чить ваш альбом! - про­мо­ви­ла Ольга.

    - Мiй альбом ду­же не схо­жий на ваш i був би ду­же не­ве­се­лий зад­ля вас. В йо­му на пер­шо­му лист­ку отой Коб­зар в му­жицькiй шап­цi.

    - Ха-ха! - зас­мi­ялась Ольга, бо тi сло­ва зда­лись їй жар­том.

    Тим ча­сом по­ча­ли зби­раться на той слов'янський ве­чiр гос­тi. Ра­дюк си­дiв i не­на­че нi­ко­го не ба­чив. Так йо­му бу­ло важ­ко на ду­шi! Йо­му ду­же хо­тi­лось зос­таться са­мо­му з своїми важ­ки­ми ду­ма­ми.

    Луччих сту­ден­тiв дав­но вже не бу­ло на тих ве­чо­рах. Ча­сом ще за­хо­ди­ли, по ста­рiй пам'ятi, де­якi не­дав­но при­був­шi мо­ло­дi бол­га­ри та сер­би.

    Вже бу­ло пiз­но, як по­ча­ли приїздить по­важ­нi­шi гос­тi. На ву­ли­цi щось за­гур­ко­тi­ло пiд са­мим до­мом. Всi спо­ло­ха­лись.

    - Турман приїха­ла! Тур­ман, на­чальни­ця з iнс­ти­ту­ту! - роз­нес­лось скрiзь по за­лi. Даш­ко­вич ухо­пив свiч­ку, Даш­ко­вич­ка теж ухо­пи­ла свiч­ку, Ольга вхо­пи­ла кан­де­лябр, Ка­те­ри­на вхо­пи­ла дру­гий, i всi по­бiг­ли в ко­ри­дор на­зуст­рiч Тур­ман­шi. Две­рi од­чи­ни­лись, i в за­лу ввiй­шла Тур­ман. Во­на бу­ла ви­со­ка й су­ха, як кiсть! Дов­га оде­жа на їй мет­ля­лась, як на па­лiч­чях. Її ли­це бу­ло су­хе й жов­те, але во­на гор­до­ви­то йшла й ви­со­ко пi­дiй­ма­ла го­ло­ву. За нею йшла її сест­ра, лiт­ня дi­ву­ля, уб­ра­на в свi­жий убiр з пре­тен­зiєю на мо­ло­дiсть.

    Всi в за­лi вста­ли пе­ред ни­ми. Все за­шу­мi­ло, а як во­ни сi­ли на ка­на­пi, по­руч з ха­зяй­кою, в за­лi ра­зом сти­ши­лось, не­на­че всi го­ту­ва­лись слу­хать яко­гось ора­ку­ла.

    Степанида Си­до­рiв­на пiд­ве­ла до Тур­ман­шi Ра­дю­ка й по­ре­ко­мен­ду­ва­ла йо­го. Вiн по­чу­вав, що то ве­ли­ка честь зад­ля йо­го, бо Тур­ман­ша осiд­ла­ла су­хо­го, як ключ­ка, но­са своїми оку­ля­ра­ми, за­дер­ла го­ло­ву й роз­див­ля­лась на йо­го, на­че на кар­ти­ну. А її сест­ра мар­кi­за й со­бi осiд­ла­ла та­ку са­му про­ван­сальську ключ­ку своїм пенс­не й по­ча­ла роз­див­ляться на Ра­дю­ка. На­ди­вив­шись на йо­го, во­ни зас­мi­ялись ду­же ввiч­ли­во. То був знак, що Ра­дюк був вар­тий ви­со­кої ува­ги. Од­на­че та­ка ви­со­ка честь ду­же не спо­до­ба­лась Ра­дю­ко­вi. Вiн ба­чив, що йо­го ви­ве­ли на розг­ля­ди­ни пе­ред яки­мись мар­кi­за­ми.

    Радюк му­сив сiс­ти пе­ред сто­лом про­ти Тур­ман­шi. Поп­лiч з ним си­дi­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, свя­та та бо­жа; бо зда­ва­лось, що во­на так i вско­чи­ла б в очi Тур­ман­шi.

    За ма­тiр'ю, не­на­че пiд кри­лом її, си­дi­ла, при­гор­нув­шись, Ольга.

    Всi мов­ча­ли. Тур­ман­ша все каш­ля­ла су­хим мод­ним каш­лем i не­на­че ка­за­ла: "Ой, ря­туй­те! От-от ум­ру в цiм по­га­ненькiм дом­ку, мiж яки­мись по­га­неньки­ми про­вiн­цi­ала­ми".

    Розпитавши од­но дру­го­го про здо­ров'я, всi так i звер­ну­ли на по­го­ду. I Тур­ман­ша, i фi­ло­соф так роз­ви­ва­ли ту те­му, не­на­че в їй бу­ло спа­сiн­ня цi­лої Євро­пи. Роз­мо­ва все об­ри­ва­лась. Мар­кi­зи не­на­че при­вез­ли з со­бою пiд по­лою нудьгу та й ви­пус­ти­ли там се­ред за­ли. Всi си­дi­ли по­важ­но, поз­гор­тав­ши ру­ки, й мов­ча­ли. Дех­то про­мов­ляв слiв­це, але во­но якось за­раз за­ми­ра­ло.

    Радюка бра­ла до­са­да, що якась ста­ра ключ­ка зiг­на­ла ве­се­лiсть i по­за­ту­лю­ва­ла всiм ро­ти. Вiн на­вiть роз­сер­див­ся й на­ва­живсь роз­мов­лять.

    "Певно, щось не­ви­со­ке, а лю­бить бун­дю­читься", - по­ду­мав Ра­дюк i смi­ли­во по­чав роз­пи­ту­вать Тур­ман­шу про iнс­ти­тут: чи ба­га­то там iнс­ти­ту­ток, чи доб­ре стоїть там на­ука, чи до­ро­го кош­тує ви­хо­ван­ня кож­ної iнс­ти­тут­ки.

    - О! в нас в iнс­ти­ту­тi ду­же до­ро­го кош­тує ви­хо­ван­ня: тро­хи не пiв­ти­ся­чi кар­бо­ван­цiв за ду­шу. Наш iнс­ти­тут зад­ля бла­го­род­них i за­мож­них.

    - Ой, як до­ро­го! На та­кi гро­шi мож­на б ви­ко­хать п'яте­ро дi­тей не ду­же бла­го­род­них, - ска­зав Ра­дюк.

    - Зате ж ми даємо iнс­ти­тут­кам все-все: i на­уку, i доб­ру харч, i роз­кiш­ну обс­та­ву. В нас на­ука тро­хи до­ро­га, але нiх­то нiг­де не знай­де та­кої до­го­ди, як у нас в iнс­ти­ту­тi.

    - А ме­нi здається, що для на­уки й для лю­дей бу­ло б луч­че й до­гiд­нi­ше, як­би на­ука бу­ла не та­ка до­ро­га. Ме­нi здається, що для на­уки не пот­рiб­но роз­кiш­ної ме­бе­лi, роз­кiш­них зал, а пот­рiб­но чо­гось зов­сiм iн­шо­го, - ска­зав Ра­дюк не ду­же лас­ка­вим то­ном, бо вiн був злий на iнс­ти­тут за Ольгу. Ра­дюк мав зви­чай пря­мо го­во­рить прав­ду й не при­та­ку­вать нi­ко­му.

    - Для прос­тi­ших дi­тей, мо­же, й не пот­рiб­но та­кої обс­та­ви й до­ро­го­го ви­хо­ван­ня, але бла­го­род­них батькiв дi­ти зов­сiм що iн­ше! - ска­за­ла Тур­ман. - Що го­диться для дi­тей бiд­но­го уря­дов­ця або там мi­ща­ни­на, те не го­диться зов­сiм для дi­тей па­нiв знач­нi­ших i за­мож­них.

    Радюка по­ча­ла брать злiсть. Вiн по­чер­во­нiв.

    - Я сам лю­ди­на се­редньої, на­вiть не са­мої ниж­чої верст­ви, але ме­нi здається, що нам тре­ба жi­нок не та­ких, кот­рi не хо­тять i за хо­лод­ну во­ду взяться i вчи­лись не справ­дешньої на­уки, що роз­ви­ває пан­нiв на­рiв­нi з на­ми. Мої то­ва­ри­шi по­же­ни­лись на iнс­ти­тут­ках. Але я ба­чу, що прос­вi­ти в їх не­ма; ще й до то­го го­ло­ви їх нап­ха­нi ру­ти­ною та фран­цузьки­ми ро­ма­на­ми.

Пошук на сайті: