Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 72)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    - Настає який­сь див­ний час! Вар­ва­ри вже йдуть не од схо­ду сон­ця, не з Азiї, а од за­хо­ду, з Па­ри­жа, - по­чав так про­тоєрей. - Iдуть i пок­ла­дуть руїна­ми вже не твер­ди­нi, не му­ро­ва­нi стi­ни, а церк­ви й ду­шi лю­дей, всi пос­та­но­ви церк­ви й дер­жа­ви. Йдуть во­ни, - i по­топ­чуть но­га­ми сiм'ю, влас­нiсть, все свя­те, все ве­ли­ке, ко­ло чо­го пра­цю­ва­ли вi­ка­ми ве­ли­кi на­ро­ди, пiк­лу­ва­ли­ся ге­нiї, що воз­вiс­тив сам бог з не­ба.

    Радюк не стер­пiв та­кої дум­ки. Вiн на­ва­жив­ся не мов­чать, а пiд­вiв го­ло­ву й ска­зав рiз­ким го­ло­сом:

    - А ме­нi здається, що кра­ще бу­ло б вис­ту­пить про­ти iдей на­шо­го ча­су з книж­кою в ру­ках i на­укою. Тi вар­варськi iдеї з Па­ри­жа йдуть не з Чiн­гiс­ха­но­ви­ми та­та­ра­ми, не з вiй­ськом, а з мир­ною зброєю, з на­укою, з книж­ка­ми. Ко­ли тi iдеї пус­тi, нiк­чем­нi, - то чо­го їх стра­хаться й ля­ка­тись. Роз­би­ти їх, обс­мi­ять, та й го­дi!

    - I iдеї нiк­чем­нi, i в нас лю­ди-та­ки нас­та­ли нiк­чем­нi, пус­тi, вер­хог­ля­ди, нес­лух­ня­нi, - ска­зав ар­хi­манд­рит. - Так i прий­шлось од­но до дру­го­го!

    - Що прав­да, то прав­да! - обiз­вавсь Возд­ви­женський. - Якi те­пер ста­ли сту­ден­ти в унi­вер­си­те­тi, та хоч би i в нас, в ака­де­мiї? В клас не хо­дять, до церк­ви не хо­дять, про бо­гос­ло­вiю нiх­то й не дбає. Ки­ну­лись на тi ре­альнi на­уки й но­сяться з ни­ми, як бог зна з чим! А ми вчи­лись доб­ре, лю­би­ли на­уки, ми хо­ди­ли до церк­ви i в клас, ми по­ва­жа­ли стар­ших i на­чальни­кiв. А те­пер що? Гi­де сту­дент проз про­фе­со­ра, за­де­ре но­са й шап­ки не здiй­меї От що!

    - Нам нi­чо­го не тре­ба з Євро­пи, ок­рiм за­лiз­них до­рог та ще уся­ких пот­рi­бок для жит­тя. За ду­хов­ним хлi­бом нам нi­чо­го їздить в Євро­пу! - обiз­ва­лась од­на ли­са го­ло­ва.

    - Ми вже зов­сiм ста­ли євро­пей­ця­ми, хоч i са­мi то­го не при­мi­чаємо. Тiльки нам пот­рiб­ний на­цi­ональний грунт, на­род, на­ша мо­ва, на­ша рiд­на по­езiя, - про­мо­вив Ра­дюк.

    - Якої вам мо­ви ще тре­ба? На­що вам iн­ша мо­ва? Це ж не­дур­но, що ви встоюєте за якусь му­жи­чу мо­ву. Це вже се­па­ра­тизм! - так ре­пе­ту­ва­ли во­ни й не мог­ли вга­му­ваться. Даш­ко­вич си­дiв i не про­мо­вив сло­ва.

    - От знай­шли якусь но­ву, оп­рiч­ну на­цiю. От i знай­шли який­сь оп­рiч­ний на­род! - ре­пе­ту­ва­ли си­вi го­ло­ви. Возд­ви­женський встав i ма­хав ру­ка­ми, не­на­че вiт­ряк кри­ла­ми. Ользi ста­ло тро­хи страш­но. А Ко­ванько тро­хи не прис­кав од смi­ху та все тор­кав лiк­тем Ра­дю­ка.

    - От пос­лу­хай­те ме­не! - про­мо­вив Ра­дюк. - Я був не­дав­неч­ко на се­лi: ба­чив, яке жит­тя на­шо­го на­ро­ду; ба­чив, якi там по­ряд­ки. Те­пер в се­лах бiльше шин­кiв, нiж шкiл. Тi шко­ля­рi, що ви­хо­дять з шко­ли, i са­мi не тям­лягь, як се­бе цi­ну­вать, чи в шаг, чи в кар­бо­ва­нець. Во­ни не по­ва­жа­ють на­ро­ду й своєї на­цi­ональнос­тi i са­мi не тям­лять, що во­ни за лю­ди! Не на­род, а якусь збав­ле­ну че­ре­ду пи­са­рiв та панських ла­кеїв го­тує те­пер на­род­на шко­ла на Ук­раїнi. А го­ло­ви об­ду­рю­ють на­род вку­пi з пи­са­ря­ми й жи­да­ми-шин­ка­ря­ми. Жи­ди по­ять на­род, бе­руть в за­са­ву ча­сом ос­тан­ню оде­жи­ну. Лю­ди по­зи­ча­ють гро­шi й да­ють за про­цен­ти своє по­ле на кiлька год го­ло­вi та ба­га­ти­рям. Це все я го­во­рю про се­ла. А що ска­за­ти про на­шi го­ро­да? про по­ряд­ки в го­ро­дах?

    Деякi схо­пи­лись з мiс­ця й не да­ли й скiн­чить Ра­дю­ко­вi.

    Погаласувавши, по­сер­див­шись, всi по­ча­ли зас­по­ко­юваться. В за­лi ста­ло знов ти­хо.

    - Вибачайте ме­нi! Але ме­нi здається, що все те ли­хо йде од ма­со­нiв, од ма­сонських лож, - про­мо­ви­ла Тур­ман­ша, кот­ра ще пам'ята­ла ма­сонськi ло­жi.

    - Де там од ма­со­нiв! Луч­че ска­жiть - од спi­ри­тiв! - ска­зав Ра­дюк, кот­ро­го Ко­ванько торк­нув лiк­тем.

    - Це все од ма­со­нiв, од ма­со­нiв! це не з Па­ри­жа, - ска­за­ла Тур­ман­ша.

    - Скрутить вас тре­ба за­лiз­ни­ми об­ру­ча­ми, щоб ви не ви­га­ду­ва­ли нi­се­нiт­ни­цi. Луч­че б ви не вчи­лись, луч­че б ви нi­чо­го не ро­би­ли, би­ли бай­ди­ки, нiж ма­ли б нап­хать в го­ло­ви отих iдей! - ре­пе­ту­вав Возд­ви­женський.

    - Чудно ме­нi та­ке чуть од про­фе­со­ра! - ска­зав Ра­дюк.

    Радюк уто­мив­ся. В йо­го аж го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Вiн встав з стiльця, одiй­шов до вiк­на й об­пер­ся об од­вi­рок. В йо­го пiд са­мим ву­хом знад­во­ру рев­ла страш­на не­го­да пiзньої осе­нi. Вiн прис­лу­хав­ся, як вi­тер змi­няв то­ни, не­на­че юр­ба го­лод­них вов­кiв: то свис­тiв, то ши­пiв га­ди­ною, то вив звi­рю­кою, то, зiб­рав­ши всi си­ли, гув так, не­на­че сил­ку­вав­ся пе­ре­ки­нуть дiм.

    Ненароком вiн ки­нув очи­ма на Ольгу. Во­на си­дi­ла мiж iн­ши­ми, на­че квiт­ка в квiт­ни­ку. Вiн вту­пив свої очi в її про­ме­няс­тi очi. Йо­му так хо­тi­лось знай­ти в тих очах по­ра­ду, спо­кiй! Ольга од­вер­та­ла очi од йо­го, i про­мiн­ня її пиш­них очей ми­на­ло йо­го.

    Радюк вий­шов з гос­тин­ної в за­лу. Вiн згор­нув ру­ки й по­чав хо­дить по за­лi, до­ки тро­хи не вти­хо­ми­ри­лась йо­го ду­ша.

    З гос­тин­ної вий­шла Ольга, їй ос­то­чор­тi­ло слу­ха­ти ста­ре­чу роз­мо­ву й ста­ре­чу лай­ку. Ра­дюк пi­шов до неї на­зуст­рiч i по­чав з нею хо­дить по за­лi.

    - Чи чу­ли ви, як тiльки що го­во­ри­ли там, як ка­ра­ли нас, як топ­та­ли нас в грязь?

    Ольга мов­ча­ла. Во­на спус­ти­ла очi до­до­лу. Вiн ждав од неї хоч доб­ро­го сло­ва, хоч од­но­го лас­ка­во­го сло­ва для се­бе. А во­на мов­ча­ла й сло­ва не про­мо­ви­ла.

    - Чи чу­ли, як нас су­ди­ли, об­го­во­рю­ва­ли, як зну­ща­лись над на­ми без уся­кої про­ви­ни? За на­ми не­ма зер­на неп­рав­ди, а нас ма­ють за бог зна ко­го, за якихсь во­ро­гiв всього свя­то­го. Чи вже ж ви, Ольго Ва­си­лiв­но, не ос­ту­пи­тесь за ме­не хоч од­ним сло­вом?

    Ольга хо­ди­ла, все мов­ча­ла, все не пiд­во­ди­ла го­ло­ви. Ра­дюк хо­тiв гля­нуть на її очi, про­чи­та­ти в їх хоч тiнь при­хильнос­тi до своїх ду­мок i не мiг, бо не ба­чив тих очей.

    - Чи вже ж ви, Ольго Ва­си­лiв­но, всто­юва­ти­ме­те за та­кi дум­ки, за та­кi гад­ки, за якi отам тiльки що го­во­ри­лось?

    Ольга все мов­ча­ла й не пi­дiй­ма­ла на­вiть очей. Во­на не­на­че чо­гось шу­ка­ла на пiд­ло­зi, так пильно вту­пи­ла очi в її.

    - Так ви встоюєте не за ме­не? Чи так? Так ви стоїте за їх?

    Ольга мов­ча­ла й мовч­ки вий­шла до дру­гої кiм­на­ти. "Ко­ли б во­на сло­во про­мо­ви­ла, хоч яке-не­будь сло­во!.. Так во­на за їх, не за ме­не!" - по­ду­мав Ра­дюк i пе­рес­вiд­чив­ся, що втра­тив Ольгу на­вi­ки.

    "Прощай же, моя лю­бов! Про­щай, моє щас­тя! Про­щай­те й ви, ка­рi очi! На­що ж ти, до­ле, да­ла нам спiз­на­тись, ко­ли не су­ди­ла нам поб­ра­тись!" - ду­мав Ра­дюк i по­чув сер­цем, що втра­тив ве­ли­ке щас­тя в жит­тi; на­вi­ки мар­но зги­ну­ла чис­та, як свiт зо­рi, йо­го лю­бов.

    Радюк не сiв, а впав на стi­лець. Йо­го ли­це зблiд­ло од­ра­зу, очi нi­би ту­ма­ном по­ви­лись. Ольга вер­ну­лась з кiм­на­ти, ти­хо пе­рей­шла за­лу, на­вiть не гля­нув­ши на йо­го, i схо­ва­лась за ти­ми две­ри­ма, де бу­ло свiт­ло й вид­но, як удень. Ра­дю­ко­вi зда­лось, що вiн ба­чить Ольгу, кот­ра вер­ну­лась нi­би з то­го свi­ту. Во­на бу­ла блi­да. Ольга вий­шла за две­рi й за­чи­ни­ла, i йо­му зда­лось, що для йо­го зай­шло на­вi­ки сон­це та вже й не зiй­де вдру­ге.

    "Прощай, моя лю­бов! моя чис­та, свя­та, за­не­ха­яна лю­бов! Про­щай­те й ви, чор­нi бро­ви й очi зо­ря­нi! Про­щай, моє до­ро­ге щас­тя!"

    Радюк вхо­пив шап­ку й по­хап­цем по­бiг з за­ли. Йо­го пе­ре­пи­ни­ла ха­зяй­ка.

    - Куди це ви так за­ра­нi? Їй-бо­гу, не пу­щу! I не ду­май­те со­бi нi­чо­го! - го­во­ри­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    - Вибачайте ме­нi, будьте лас­ка­вi! Я тро­хи нi­би сла­бий; ме­нi не­доб­ре, - ска­зав вiн, i Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на пой­ня­ла вi­ри, бо йо­го ли­це бу­ло блi­де, на­че мерт­ве. Ра­дюк бiг­цем по­бiг з Даш­ко­ви­че­во­го до­му, на­вiть не ог­ля­нувсь.

    Надворi схо­пивсь страш­ний вi­тер, на­лi­тав з-за Днiп­ра на київськi го­ри, не­на­че ки­да­лась та сi­ка­лась ска­же­на та­тарська ор­да. Де­ре­ва ко­ли­ва­лись, гну­лись, аж лу­ща­ли та скри­пi­ли. Ра­дюк вис­ко­чив з гос­тин­ної й бiг­цем поп­рос­ту­вав до сво­го жит­ла якось нес­вi­до­мо, ме­ха­нiч­но. Вiн на­вiть не чув, як бу­ря са­та­нi­ла, рев­ла та свис­тi­ла, тро­хи не зва­лю­ва­ла йо­го з нiг, i все гнав­ся ву­ли­ця­ми, до­ки не вско­чив в свою кiм­нат­ку. Нес­по­дi­ва­не ли­хо не­на­че гна­лось за ним навз­до­гiн­цi, i вiн нi­би втi­кав од йо­го.

    Вiн ус­ко­чив у свiй по­коїк, зас­вi­тив лам­пу, впав на лiж­ко, зап­лю­щив очi й од­ра­зу нi­би за­мер. Нi­якi­сiнька дум­ка не во­ру­ши­лась в йо­го го­ло­вi. I тi­ло на­че об­важ­нi­ло й зде­рев'янi­ло, i дум­ки на­че скам'янi­ли. Щось нi­би ду­же важ­ке та за­вальне наг­нi­ти­ло йо­го, ду­ши­ло без­пе­рес­тан­ку й не да­ва­ло нi­яко­го прос­вiт­ку дум­кам.

Пошук на сайті: