Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 73)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6137
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6648
    Довго вiн ле­жав i не мiг опам'ята­тись. Ми­ну­ла го­ди­на, ми­ну­ла й дру­га. Лам­па лед­ве бли­ма­ла на сто­лi. За­па­мо­ро­че­на го­ло­ва ка­ме­нем вда­ви­ла м'яку по­душ­ку, не­на­че пiр­ну­ла в її. Вi­тер свис­тiв та гув, сту­ко­тiв, рвав вi­кон­ни­цi нi­би ру­ка­ми. Мо­ло­дий хло­пець од скор­бо­ти не чув то­го лю­ту­ван­ня бу­рi, не чув сту­ко­ту й гур­ко­ту. Вiн зад­рi­мав яко­юсь важ­кою дрi­мо­тою. Йо­му зда­ва­лось, що вiн ку­дись йде в ту­ма­нi, хо­че вий­ти з йо­го, сил­кується вий­ти, шу­кав стеж­ки й сам не вi­дає, ку­ди йде i ку­дою йо­му вий­ти, ни­кає, блу­кає нав­ман­ня.

    А ту­ман клуб­ка­ми зас­те­ляє стеж­ки, то роз­хо­диться по­пе­ред йо­го, то знов гус­тi­шає й знов спа­дає по­пе­ред йо­го си­ви­ми за­вi­са­ми, стає стi­на­ми й зас­тує йо­му ти­хий свiт з не­ба. От ту­ман нi­би звив­ся й пiд­нявсь уго­ру, i пе­ред ним за­ми­го­тi­ли нi­би зо­рi на чор­но­му не­бi… не зо­рi, а не­на­че свiт­ло в кан­де­ляб­рах, за­ми­га­ли чиїсь об­лич­чя. I од­ра­зу блис­ну­ли чиїсь пиш­нi, гост­рi очi, ви­гулькну­ло чиєсь ли­це, свi­же, не­на­че вес­ня­на пер­ша тро­ян­да в зе­ле­но­му лис­тi.

    Радюк зра­дiв. Вiн не­на­че по­чув со­лод­кий дух май­ської тро­ян­ди. Але ту­ман знов на­су­нувсь. I зник­ло те пиш­не ра­дiс­не об­лич­чя з ос­мi­хом на ус­тах. I важ­ка дрi­мо­та знов пой­ня­ла го­ло­ву й дум­ки… I зно­ву в од­ну мить нi­би пiд­ня­лась за­вi­са з ту­ма­ну. Блис­ну­ло синє тро­пiч­не не­бо. Май­ну­ли пальмо­вi гаї, якiсь ве­лет­нi-де­ре­ва са­ме в цвi­ту, бi­лi квiт­ки маг­но­лiї. Якiсь див­нi пти­цi, чер­во­нi, жов­то­га­ря­чi, жов­тi, за­пур­ха­ли й зак­ри­ча­ли по тих де­ре­вах. На де­ре­вах те­лi­па­лись здо­ро­вi квiт­ки лi­ан.

    Од їх од­ра­зу вда­рив важ­кий бо­ло­тя­ний дух, неп­риємний, гид­кий, нi­би од якоїсь здох­ля­ти­ни та гни­ля­ти­ни. Тi важ­кi па­хо­щi ду­ши­ли йо­го, от-от ма­ли за­ду­ши­ти. Йо­му вже труд­но бу­ло ди­хать. Вiн хо­тiв втек­ти буд­лi-ку­ди, буд­лi-де схо­ваться. А квiт­ки на­рос­та­ли та ряс­нi­ша­ли. Чер­во­на пти­ця не­са­мо­ви­то крик­ну­ла, не­на­че на­вi­же­на.

    Буря iр­во­ну­ла вi­кон­ни­цю, од­чи­ни­ла її, з усеї си­ли хрьопну­ла нею об стi­ну й страш­но гурк­ну­ла.

    Радюк опам'ятавсь i рап­том ско­чив з лiж­ка. Важ­кий неп­риємний дух якоїсь гни­ля­ти­ни вчу­вавсь йо­му не­на­че в кiм­на­тi, не­на­че за­не­се­ний на нер­вах звiд­кiльсь, од ко­гось, од чо­гось. Вiн зир­нув по ха­ти­нi й про­чу­мавсь.

    Буря ви­ла, не­на­че ска­же­на. Вi­кон­ни­ця би­лась об стi­ну, не­на­че пiдст­ре­ле­на звi­рю­ка по­би­ва­лась пе­ред смер­тю. Щось ду­же неп­риємне по­чу­ва­лось в сер­цi. I вiн при­га­дав усе, при­га­дав ве­чiр у Даш­ко­ви­ча й Ольгу.

    "Не вар­то за­ли­цяться до неї. Не пi­ду я до Даш­ко­ви­чiв нi­ко­ли. Ро­зiй­шли­ся ми з нею, як ту­ман по сте­пу, як до­рiж­ки в лi­сi роз­хо­дяться все да­лi й да­лi i нi­ко­ли не зiй­дуться до­ку­пи. Так i на­шi до­рiж­ки вже ро­зiй­шлись i нi­ко­ли не зiй­дуться на ве­ли­ко­му би­то­му шля­ху жит­тя. Не бу­ти нам в па­рi. Моє сер­це по­ко­ха­ло не бо­ги­ню кра­си й ро­зу­му, а якусь чу­до­ву ста­тую. Во­на тро­пiч­на бо­ло­тя­на пиш­на квiт­ка, що тхне гни­ля­ти­ною й баг­ном".

    I Ра­дюк при­мi­тив, що пиш­на Ольжи­на кра­са не­на­че вже збляк­ла для йо­го, вже не на­ди­ла йо­го сер­ця ча­ра­ми. На­вiть са­ма згад­ка про Ольгу ста­ла для йо­го скривд­же­ної ду­шi вже неп­риємна. Свiт її кра­си не­на­че по­чав зга­сать.

    Важка й тяж­ка бу­ла та нiч для мо­ло­до­го пал­ко­го iде­алiс­та!

    А в Даш­ко­ви­че­во­му до­мi ве­чiр тяг­ся своїм зви­чаєм, як i по­чавсь. Мо­ло­дi гу­ля­ли, гра­ли на фор­теп'янi, ста­рi гра­ли в кар­ти, а ду­хов­нi осо­би си­дi­ли та все су­ди­ли й на­вiть ла­яли мо­ло­де по­ко­лiн­ня. Вже пiз­но ро­зiй­шлись i роз'їха­лись гос­тi, i в по­ко­ях зос­та­лись тiльки са­мi свої. До­вi­дав­шись, що Ра­дюк пi­шов до­до­му за­ра­нi й на­вiть не поп­ро­щав­ся з нею, Ольга си­дi­ла смут­на й нi­чо­го не го­во­ри­ла. Ка­те­ри­на нi­чо­го не зна­ла за роз­мо­ву Ра­дю­ка, i її бра­ла за­вис­нiсть до Ольги.

    - Ну, Ра­дюк! ну, мо­ло­де по­ко­лiн­ня! - по­чав роз­мо­ву Возд­ви­женський. - I на­що ви прий­маєте йо­го в свiй дiм? Чи то ж мож­на пус­кать йо­го в по­кої! Та я б йо­го ви­тур­лив з до­му за са­мий двiр! Ти, Ка­те­ри­но, бе­реш од йо­го й чи­таєш якiсь там книж­ки. Щоб я тих кни­жок бiльш не ба­чив у те­бе! Вiн по­на­би­ває вам го­ло­ви та­ким смiт­тям, кот­ро­го по­тiм i ла­да­ном не ви­ку­риш.

    - Бог з ни­ми, з йо­го книж­ка­ми! Я дав­но йо­го кни­жок не чи­таю й не чи­та­ти­му. Не­хай вже Ольга чи­тає, - ска­за­ла Ка­те­ри­на з злiс­тю, ско­сив­ши на­бiк свiй рот.

    - Чого це ви, Сте­па­не Ива­но­ви­чу, так на­па­даєтесь на Ра­дю­ка! - по­ча­ла ос­ту­паться Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на. - Що ви в йо­му та­ке страш­не зап­ри­мi­ти­ли? Ви хо­че­те, щоб усi лю­ди бу­ли на вас схо­жi, чи що?

    - А ви, мо­же, хо­че­те ви­дать за йо­го свою доч­ку? Та бо­ро­ни вас бо­же! Чи вже ви хо­че­те зна­тись з та­кою лю­ди­ною, кот­ру не сьогод­нi, так завт­ра заб'ють в кай­да­ни та й уки­нуть в тюр­му!

    - Ох, ме­нi ли­хо! - аж крик­ну­ла Сте­па­ни­да. - Та я та­ко­го зя­тя не хо­чу мать!

    - Я б йо­му дав­но две­рi за­пер­ла, - ска­за­ла Мар­та Си­до­рiв­на.

    - Чого ви так ля­каєтесь! Вiн со­бi чо­ло­вiк мо­ло­дий, В йо­му ще грає мо­ло­да ду­ма, а пос­та­рiється, то й ося­де тро­хи, як i я те­пе­реч­ки осiв, - про­мо­вив Даш­ко­вич.

    - Ну, ти вже й геть-то осiв, на­че ста­ра ха­та, та ще й ду­же за­ра­нi! - ска­за­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на. - Ко­ли б ти не так ра­но осiв, то, мо­же, був би й здо­ров­ший i не та­кий жов­тий, як вiск. По­ди­вись лиш тiльки на се­бе в дзер­ка­ло! На що ти став схо­жий! Ме­не на­вiть бе­ре ост­рах за твоє жи­во­тiн­ня на свi­тi. - Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на го­во­ри­ла й ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка, вiд­нi­ма­ючи ли­це вго­ру. Во­на по­ча­ла ка­хи­кать су­хим каш­лем i за­ку­ту­ва­лась в свою шаль зов­сiм так, як Тур­ман.

    - Чого це ти так каш­ляєш? Чи не зас­ту­ди­лась ча­сом? - спи­тав її Даш­ко­вич.

    - Кахи-кахи! нi, не зас­ту­ди­лась. То я каш­ляю, бо щось у гор­лi, не­на­че кiш­ка лап­кою, дря­пає.

    - Кахи-кахи! - по­ча­ла ка­хи­кать су­хим каш­лем i Мар­та Си­до­рiв­на.

    - Чого це ти каш­ляєш? Чи не су­хо­ти ча­сом те­бе на­па­ли? - спи­тав Возд­ви­женський у своєї жiн­ки, з ост­ра­хом при­див­ля­ючись до її ли­ця.

    - Не знаю, мо­же, й су­хо­ти! - од­ка­за­ла йо­му Мар­та Си­до­рiв­на й по­ча­ла за­гор­таться в шаль зов­сiм так, як Тур­ман­ша.

    - Де це ви по­на­би­ра­лись та­ко­го каш­лю? Мо­же, хто од­чи­нив вiк­но вве­че­рi? - бiд­кав­ся Возд­ви­женський.

    - Кахи-кахи! - знов аж за­каш­ля­лась Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на. Обид­вi да­ми бу­ли здо­ро­вi­сiнькi й си­тi, на­вiть глад­кi. У Мар­ти Си­до­рiв­ни ли­це ста­ло здо­ро­ве, як ка­вун, а бро­ви ста­ли товс­тi, аж куд­ла­тi, її си­тi ру­ки не­на­че по­наб­ря­ка­ли од си­тi. Мар­та й Сте­па­ни­да вже доб­ре-та­ки глад­ша­ли обид­вi; товс­тi во­ла вже аж поз­вi­шу­ва­лись вниз. Ка­хи­ка­ючи, во­ни аж двиг­тi­ли, а їх товс­тi що­ки тру­си­лись, не­на­че по їх хо­ди­ла дрiб­на хви­ля. Ольга вга­да­ла, де во­ни по­на­би­ра­лись то­го каш­лю, i ско­са пог­ля­да­ла на обох, ос­мi­ха­ючись са­ма до се­бе.

    Родичi поп­ро­ща­лись i по­ча­ли роз­хо­ди­тись. Ка­те­ри­на нi­би че­рез си­лу по­да­ла Ользi ру­ку. Її рот скри­вив­ся ду­же ко­со, а очi ди­ви­лись в той час у ку­ток до фор­теп'яна. Во­на пiш­ла че­рез за­лу, i зда­ва­лось, що її дов­га сук­ня за­си­ча­ла по пiд­ло­зi.

    - Кахи-кахи! - за­каш­ля­ла су­хим каш­лем Мар­та Си­до­рiв­на, цi­лу­ючись з сест­рою й не­бо­гою.

    - Кахи-кахи! - за­каш­ля­ла так са­мо й Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, про­ща­ючись з ни­ми.

    I обид­вi сест­ри, щiльно за­ку­тав­шись у ша­лi, як­раз так, як Тур­ман, ро­зiй­шлись на обид­ва бо­ки.

    Зараз пiс­ля то­го ве­чо­ра, пiс­ля тiєї п'ятни­цi, в Києвi скрiзь в ви­щих гос­тин­них за­го­мо­нi­ли за Ра­дю­ка, бо в той час i не бу­ло за що в Києвi ба­ла­кать. Ра­дюк дав­ся усiм на зу­би. Роз­ка­зу­ва­ла про йо­го Тур­ман­ша всiм своїм знай­омим; об­но­сив йо­го ка­фед­ральний про­тоєрей своїм знай­омим; су­ди­ла йо­го ли­са го­ло­ва, од­на си­ва го­ло­ва, дру­га си­ва го­ло­ва пе­ред усi­ма знай­оми­ми. Та­кi слу­хи про Ра­дю­ка пiш­ли ще й да­лi. До ви­щої влас­тi до­ле­тiв один ано­нiм­ний лист, по­тiм дру­гий i тре­тiй, чим Київ ду­же слав­ний. В тих лис­тах об­пи­су­ва­ли Ра­дю­ка як не­без­печ­ну лю­ди­ну, як "не­доб­ро­за­мiр­но­го", кот­рий має на дум­цi роз­мiз­чить церк­ву й дер­жа­ву, кот­рий за­ме­тив­ся страш­ною по­шес­тю з Па­ри­жа й Нi­меч­чи­ни, кот­ро­го не мож­на пус­кать нi в шко­лу, нi в кан­це­ля­рiю, i що йо­го бу­ло б вар­то вки­нуть в тюр­му та­ки за­раз. Йо­го пот­рi­пу­ва­ли скрiзь по ба­га­тих са­ло­нах. До Ра­дю­ка по­ча­ли чiп­ляться… Вiн про­сив­ся на ви­щу служ­бу, але йо­го не прий­ня­ли. Ра­дюк му­сив по­ки­нуть Київ на який час i знай­шов со­бi служ­бу в Пе­тер­бур­зi, ма­ючи на­дiю вер­нуться в Київ.

Пошук на сайті: