Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 74)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Чимало ми­ну­ло ча­су. Чи­ма­ло втек­ло во­ди у Днiп­рi. Ольга швид­ко за­бу­ла Ра­дю­ка. Но­вi знай­омi, уся­кi ви­пад­ки знес­ли з її сер­ця лю­бов до Ра­дю­ка. Во­на по­ча­ла зов­сiм за­бу­вать про йо­го, i на йо­го мiс­це в Даш­ко­ви­че­вiй гос­тин­нiй з'явля­лись вже но­вi осо­би… До Ольги прис­ва­ту­ва­лось чи­ма­ло же­ни­хiв, але всi во­ни бу­ли й не ду­же ба­га­тi, i не ду­же гар­нi. Пiс­ля Ра­дю­ка на­вiть Ко­ванько об'явив­ся Ользi й про­сив її ру­ки. Але якось в один день Ольга з ма­тiр'ю, йду­чи проз йо­го ма­га­зин, по­ба­чи­ли, як вiн сам про­да­вав лой­овi свiч­ки, сто­ячи за при­лав­ком. Дру­гий раз во­ни поїха­ли до ба­нi, а ту ба­ню взяв на орен­ду Ко­ванько, i, пiд впли­вом но­вих ре­альних iдей, ча­сом сам сто­яв в кон­тор­цi й про­да­вав бi­ле­ти. Раз якось Ольга з ма­тiр'ю пiдс­ту­пи­ли до кон­тор­ки за бi­ле­та­ми i вгле­дi­ли там Ко­ванька. Ольга тро­хи не зго­рi­ла од со­ро­му й тро­хи не зом­лi­ла. Во­на за­раз пiс­ля то­го на­пи­са­ла до Ко­ванька й да­ла йо­му гар­бу­за. Дов­го не трап­ляв­ся їй та­кий же­них, кот­рий пiд­хо­див би й пiд її iде­ал i при­па­дав хоч тро­хи до впо­до­би.

    Але раз якось влiт­ку Ольга з ма­тiр'ю гу­ля­ла по­над Днiп­ром на шо­сi. Пiс­ля до­щу на шо­сi не бу­ло анi по­ро­ши­ноч­ки! Днiп­ро сто­яв ти­хий i яс­ний, як дзер­ка­ло. На кру­тих го­рах зе­ле­нi­ло де­ре­во, не во­ру­ша­чи анi лис­точ­ком! По­дiл дрi­мав i на­че пла­вав на во­дi, од­ки­да­ючи в Днiп­рi вер­шеч­ки цер­ков i дзвi­ниць. На го­рах ко­ло Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка, в Царськiм сад­ку, на шо­сi скрiзь сно­ви­га­ла пуб­лi­ка. Київ гу­ляв, ди­хав свi­жим по­вiт­рям. Ольга зай­шла з ма­тiр'ю по шо­сi да­ле­ченько. Во­ни обид­вi ста­ли на мiс­точ­ку, пос­пи­ра­лись на за­лiз­нi шта­хе­ти й ди­ви­лись, як чу­до­вий мiст ви­сiв над во­дою й од­би­вав­ся в во­дi, як па­ро­ход ти­хо ко­ли­вав­ся се­ред Днiп­ра. Проз їх про­хо­ди­ло ба­га­то лю­дей, про­лi­та­ло по мос­ту ба­гацько екi­па­жiв, i всi па­ни й па­ни­чi за­див­ля­лись на Ольгу. В лiт­нiй сi­рiй сук­нi, пов­неньким своїм ли­цем, де бли­ща­ли тем­нi очi, не втра­тив­ши нi кра­пельки сво­го свi­ту й вог­ню, во­на при­над­жу­ва­ла очi всiх, гра­цi­оз­но спи­ра­ючись на грат­ки од­ним лiк­тем i став­ши бо­ком до Днiп­ра так, щоб її ба­чи­ли всi про­хо­жi.

    По шо­сi ка­тав екi­паж, скiльки бу­ло си­ли й пруд­кос­тi в ко­ней! Ко­нi бiг­ли, не­на­че по­но­си­ли, по­роз­ки­дав­ши го­ло­ви на обид­ва бо­ки й поз­ги­нав­ши ду­га­ми шиї. В екi­па­жi си­дiв вiй­сько­вий з пол­ков­ницьки­ми епо­ле­та­ми. Йо­го пов­не ли­це бу­ло гор­до­ви­те, i чер­во­нi гу­би на­ду­тi. З пи­хою ки­дав вiн очи­ма на гу­ля­ючих дам, од­ки­нув­ши на­зад го­ло­ву. Ольга зда­ле­ки вгле­дi­ла йо­го й по­вер­ну­лась вся до йо­го. Во­на йо­го впiз­на­ла. А пол­ков­ник, тiльки що по­рiв­няв­ся з ни­ми, зир­нув за неї оком i торк­нув по­го­ни­ча. Той оса­див на­зад бас­кi ко­нi; ко­нi не­на­че сi­ли й спи­ни­лись. Пол­ков­ник зiй­шов з екi­па­жа й по­чав гу­лять. Вiн по­чав при­див­ляться до Ольги. "Во­на й не во­на! - ду­мав вiн, та все кру­тив­ся то сю­ди, то ту­ди. - Во­на чи не во­на та чор­ня­ва кра­су­ня! Здається, во­на!" - ду­мав вiн, та все гу­ляв, на­вiть став ко­ло шта­хе­тiв, спер­ся i все пог­ля­дав на Ольжин чу­до­вий про­фiль, на чер­во­нi, як ка­ли­на, гу­би.

    Ольга гля­ну­ла на ог­ряд­но­го пол­ков­ни­ка й за­раз впiз­на­ла то­го знай­омо­го офi­це­ра, кот­рий ко­лись у клу­бi ро­ман­су­вав з нею й на­вiть ще то­дi спо­до­бав­ся їй своєю смi­ли­вiс­тю, комп­лi­мен­та­ми, пе­тер­бурзькою рiд­нею й гор­дим арис­ток­ра­тич­ним ви­дом. Во­на са­ма за­че­пи­ла йо­го.

    - Чи вже ж ви ме­не не впiз­наєте? - ска­за­ла во­на йо­му ве­се­ло й лас­ка­во.

    - Чи вже ж це ви, Ольго Ва­си­лiв­но!

    - Як ба­чи­те, я! Ма­буть, я ста­ла ста­ра, ко­ли ви ме­не не впiз­на­ли.

    - Ой, якi ви ста­ли, якi ви ста­ли! - ска­зав вiн.

    - Така ста­ла, що ви на­си­лу ме­не впiз­на­ли, - ска­за­ла, смi­ючись, Ольга.

    - То про­шу ж у вас доз­во­лу бу­вать в гос­тях у ва­ших рiд­них.

    - Коли ви то­го ба­жаєте, то я про­шу вас од щи­ро­го сер­ця, - ска­за­ла Ольга й по­ре­ко­мен­ду­ва­ла йо­го ма­те­рi.

    Полковник вже й не по­ки­нув Ольги. Вiн поп­ро­сив їх у той екi­паж, в кот­ро­му сам си­дiв, i за­вiз їх до Даш­ко­ви­че­во­го до­му.

    Через мi­сяць в тiй са­мiй церк­вi, де ко­лись вiн­ча­лась Сте­па­ни­да й Мар­та, вiн­ча­лась Ольга з тим пол­ков­ни­ком. Всi лю­ди го­во­ри­ли, що не ба­чи­ли ще та­кої гар­ної мо­ло­дої й та­ко­го одут­ло­ва­то­го си­то­го бур­бо­на. Во­ни вiн­ча­лись на пiд­мост­ках, об­го­род­же­них шта­хе­та­ми. Як сту­пив мо­ло­дий, вже си­ву­ва­тий, на тi пiд­мост­ки, то во­ни аж зад­виг­тi­ли й за­гу­ли, так що всi ос­мiх­ну­лись.

    Полковник за­вiз Ольгу десь да­ле­ко, од­на­че швид­ко вер­нув­ся до тес­тя, бо, як по­тiм ви­яви­лось, в йо­го тiльки й бу­ло доб­ра, що епо­ле­ти та пол­ков­ницький мун­дир. Ту маєтнiсть, про кот­ру вiн ко­лись то­ро­чив Ользi на ба­лу, дав­но спро­да­ли за йо­го дав­нi офi­церськi дов­ги.

    Радюк, пос­лу­жив­ши кiлька ро­кiв в сто­ли­цi, вер­нувсь в Київ. На­чальство в Києвi ста­ло iн­ше. Про Пав­ла Ан­то­но­ви­ча Ра­дю­ка вже за­бу­ли. Вiн взяв­ся за на­уку й по­чав го­ту­ва­тись до унi­вер­си­тетської ка­фед­ри. Час узяв своє. Вiн за­був Ольгу. Цвi­ла вже не од­на вес­на пiс­ля йо­го виїзду в сто­ли­цю, i пот­ро­ху гоїлось йо­го сер­це. Зац­вi­ли знов но­вi квiт­ки вес­ною в Києвi, i знов зац­вi­ло йо­го сер­це, бо во­но вже за­гоїлось i знов жа­дiб­но за­ба­жа­ло ко­хан­ня, бо во­но бу­ло ще та­ке мо­ло­де, так хо­тi­ло лю­бить!

    Раз якось Ра­дюк зга­дав про свою пер­шу лю­бов, про Га­лю Ма­сю­кiв­ну. Йо­му ду­же за­ма­ну­лось по­ба­чить її. Вiн поїхав в Жур­ба­нi до батька. Не смi­ючи їхать до Ма­сю­кiв, вiн заїхав до Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни. Як же вiн зди­ву­вавсь, зас­тав­ши там в гос­тях Га­лю! Во­ни по­ди­ви­лись од­но на од­но­го й не зна­ли, що й ка­зать. Га­ля сто­яла се­ред свiт­ли­цi, гар­на, як i бу­ла пе­ред­нi­ше. Во­на не­на­че тро­хи пiд­рос­ла, по­пов­нi­ша­ла, ста­ла по­каз­нi­ша й пок­ра­ща­ла: її ли­це ста­ло пов­нi­ше, очi го­рi­ли ще бiльшим блис­ком, але ста­ли нi­би смут­нi, за­ду­ма­нi.

    - Чи впiз­наєте ме­не? - спи­та­ла во­на Ра­дю­ка, кот­рий все при­див­ляв­ся до неї.

    - Як же вас не впiз­нать! - ска­зав вiн i спус­тив очi до­до­лу, не­на­че по­чу­вав свою про­ви­ну.

    - Ви трош­ки змар­нi­ли, - ска­за­ла Ви­со­ка до йо­го.

    - Бо я був ду­же без­щас­ний, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но! А ко­лись був ду­же щас­ли­вий, як був мо­лод­шим.

    - Знаємо, чу­ли. Ми все знаємо. Не­дур­но ви по­мар­нi­ли, - ска­за­ла Ви­со­ка.

    Галя тро­хи не зап­ла­ка­ла й вий­шла в квiт­ник. Там во­на вир­ва­ла й зак­ла­ла за ко­су два гвоз­дич­ки i ввiй­шла знов у ха­ту. Ра­дюк си­дiв i ду­мав. Пер­ша лю­бов знов ти­хо за­во­ру­ши­лась в йо­го сер­цi.

    - Чи ви ме­нi прос­ти­те, що я був… був ду­же без­щас­ний? - спи­тав вiн у Га­лi.

    Вона пальцем по­ка­за­ла йо­му на два свi­жi гвоз­дич­ки, в ко­сi, свi­жi, як її лю­бов. "Чи пам'ятаєте ви два гвоз­дич­ки?" - спи­та­ла во­на в йо­го.

    - Пам'ятаю, пам'ятаю, - про­мо­вив Ра­дюк, взяв­ши її за ру­ку, i од то­го ча­су вiн по­чав час­то од­вi­ду­вать Ма­сю­кiв.

    Незабаром, че­рез мi­сяць, во­ни по­вiн­ча­лись в жур­банськiй церк­вi. Ма­сюч­ка й Ма­сюк бу­ли ду­же щас­ли­вi, а Ви­со­ка й со­бi ра­дi­ла Га­ли­но­му щас­тю. Пiс­ля ве­сiл­ля Ра­дюк з Га­лею мав їхать до Києва. З ни­ми за­ба­жа­ли поїха­ти Ма­сю­ки й па­нiя Ви­со­ка на про­щу.

    

XIII

    

    Саме в по­ло­ви­нi мая Пав­ло Ан­то­но­вич Ра­дюк з своєю мо­ло­дою жiн­кою Га­лею на­ла­го­ди­лись їха­ти до Києва. Ра­дю­ко­вi тре­ба бу­ло на­пи­ту­вать со­бi скар­бо­вої служ­би або буд­лi-де шу­кать яко­гось не скар­бо­во­го мiс­ця. Ста­рий Ма­сюк та Олек­санд­ра Ос­та­пiв­на Ма­сюч­ка - Га­ли­нi батьки - теж за­хо­тi­ли їха­ти вку­пi з ни­ми на про­щу. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на Ви­со­ка й со­бi прис­та­ла до їх, щоб од­го­вiться в Києвi в буд­лi-яко­му мо­нас­ти­рi й пос­ки­дать з своєї ду­шi уся­кi грi­хи та про­ви­ни київським чен­цям в тор­би, як во­на ка­за­ла.

    Радюк виїхав з Жур­ба­нiв в до­ро­гу на батькiвських ко­нях, заїхав до Ма­сю­кiв, пе­ре­був день, до­ки по­ло­ви­ли ко­нi на сте­пу та поп­ри­га­ня­ли до­до­му, а на дру­гий день двi по­воз­ки, на­ван­та­же­нi уся­ким доб­ром, ру­ши­ли з дво­ра й заїха­ли по до­ро­зi до па­нiї Ви­со­кої. Там во­ни знов пе­ре­си­дi­ли пiвд­ня, до­ки по­ло­ви­ли ко­нi в сте­пу та поп­ри­га­ня­ли до­до­му. В Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни вiз сто­яв в дво­рi вже на­по­го­то­вi, на­бен­те­же­ний зго­рою. По обi­дi поїзд ру­шив сте­па­ми, i дру­го­го дня вве­че­рi на под­вiр'ї пе­ред гос­ти­ни­цею Ми­хай­лiвсько­го мо­нас­ти­ря спи­ни­лись три ху­рi з пол­тавськи­ми про­ча­на­ми, не­на­че три ху­рi сi­на або со­ло­ми, на­ван­та­же­нi уся­ким доб­ром звер­хом.

Пошук на сайті: