Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 75)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Ще вдо­ма усi пос­та­но­ви­ли го­вi­ти в Ми­хай­лiвсько­му мо­нас­ти­рi в свя­тої Вар­ва­ри й пе­ре­буть який­сь час в Ми­хай­лiвськiй гос­ти­ни­цi, поб­ли­зу од церк­ви, до­ки Ра­дюк знай­де со­бi квар­ти­ру. Служ­ни­ки "сли­ма­ки" в чор­них кап­та­нах, в чор­них гост­рих ша­поч­ках по­ви­бi­га­ли на га­нок, щоб поз­но­сить з по­во­зок уся­ку ван­та­гу, i сто­яли, не­са­мо­хiть по­вит­рi­щав­ши з ди­ва свої ка­ла­мут­нi риб'ячi баньки на та­кi здо­ро­вецькi ху­ри. I гар­ненька на­то­чан­ка Ра­дю­ко­ва, i ста­ра, обп­ле­те­на ло­зою, по­воз­ка па­нiї Ви­со­кої, й са­мi по­до­рож­нi - все при­па­ло пи­лом сли­ве на па­лець. По­до­рож­нi ви­со­ко стри­мi­ли на ви­со­ких ху­рах, не­на­че си­дi­ли на во­зах з сно­па­ми. Сли­ма­ки ди­ву­ва­лись, як во­ни дер­жа­лись вго­рi на ху­рах i не пос­ко­чу­ва­лись до­до­лу в до­ро­зi та не роз­гу­би­лись по би­тих сте­по­вих шля­хах.

    Щоб бу­ло до­гiд­нi­ше си­дiть на во­зi та щоб ча­сом не ско­титься до­до­лу в дрi­мо­тi, па­нiя Ви­со­ка по­об­ти­ка­ла свою по­воз­ку дра­ни­ця­ми навк­ру­ги се­бе. Ко­ло тих дра­ниць ви­со­ко вго­рi зза­ду виг­ля­да­ли з-пiд ки­ли­ма три по­душ­ки, вист­ро­мив­ши гост­рi узи­рi на свiт бо­жий.

    З-пiд по­ду­шок по­ви­со­ву­ва­лось сi­но, на­су­ну­лось на по­душ­ки, по­чiп­ля­лось по дра­ни­цях, по­вист­ром­лю­ва­лось крiзь ло­зи­ни обп­ле­те­но­го зад­ка. В дра­ни­цях, в по­душ­ках та в сi­нi Ли­ке­рiя Пет­рiв­на вгнiз­ди­лась, не­на­че квоч­ка в куд­ла­тiй оби­чай­цi.

    Степовi ко­нi, звик­шi до за­паш­но­го сте­по­во­го сi­на, ча­сом в Києвi ве­ре­ду­ва­ли й не їли лу­ча­но­го київсько­го сi­на, що тхну­ло осо­кою та му­лом. Про­ча­ни поп­рив'язу­ва­ли вiрьовка­ми в'язки сi­на на зад­ках по­во­зок i по­на­би­ва­ли ним по­воз­ки в зад­ках i пе­ред­ках. Усi по­воз­ки бу­ли ви­со­ко ви­мо­ще­нi й нап­ха­нi в зад­ках до­маш­нiм сi­ном.

    З од­нiєї ху­ри не­на­че спус­тив­ся з го­ри ста­рий жва­вий Ма­сюк, плиг­нув на зем­лю, прос­тяг ру­ки вго­ру, дос­тав вго­рi свою жiн­ку й спус­тив її по зго­рис­тiй ху­рi до­до­лу. Во­на не­на­че на са­ноч­ках спус­ти­лась зго­ри до­до­лу. По­тiм вiн по­бiг до во­за па­нiї Ви­со­кої й знов здiй­няв ру­ки вго­ру, не­на­че до не­ба. Па­нiя Ви­со­ка впа­ла йо­му на ру­ки й ле­генько ско­чи­ла на зем­лю, аж пiдс­ко­чи­ла, мов ре­зи­но­ва j ону­ка.

    Позлазивши, усi мер­щiй ру­ши­ли в гос­ти­ни­цю й зай­ня­ли три но­ме­рi пiд­ряд, по­тiм за­раз вий­шли над­вiр i зве­лi­ли роз­ван­та­жу­вать во­зи. По­го­ни­чi поз­га­ня­ли звер­ху по­рох. Ку­ря­ва пiд­ня­лась над во­за­ми, не­на­че се­ред cтепy на шля­ху. Пос­ки­да­ли з во­зiв хвар­ту­хи та нак­рит­тя й по­ча­ли ви­вер­тать з хур уся­ку ван­та­гу. На во­зах не­за­ба­ром скоїлось та­ке, як на чар­да­ках на па­ро­хо­дах, ко­ли во­ни при­ча­лять до прис­та­нi й служ­ни­ки поч­нуть спо­рож­нять їх по­за­по­рож­ню­ва­нi здо­ро­вецькi шлун­ки, ви­ки­да­ючи на чар-дак уся­кi за­куп­ки, мiш­ки, клун­ки, ко­ши­ки та жи­дiвськi бе­бе­хи. По­го­ни­чi й служ­ни­ки на­ки­ну­лись на ху­ри, не­на­че та­та­ри на за­вой­ова­не мiс­то: стя­га­ли уся­кi мiш­ки, клун­ки, ко­ши­ки, тор­би й тор­бин­ки, ки­ли­ми, ук­ри­ва­ла й по­душ­ки. По­зад во­зiв на пiд­то­ках одв'язу­ва­ли мiш­ки з об­ро­ком для ко­ней та уся­кi че­мо­да­ни, поп­рик­ру­чу­ва­нi на­ли­га­ча­ми та ре­ме­ня­ка­ми з си­ри­цi. Ра­дюк наб­рав уся­ко­го доб­ра в при­да­не, а Ма­сюк та Ли­ке­рiя Пет­рiв­на кож­ний раз виїжджа­ли з до­му в Київ на про­щу, не­на­че пе­ре­би­ра­лись на но­ву квар­ги­ру або на но­ве жит­ло, тiльки без ме­бе­лi та дi­жок.

    Незабаром ко­ло трьох по­во­зок зем­ля вкри­лась уся­ки­ми па­кун­ка­ми, не­на­че кра­мом на яр­мар­ку, ви­ве­зе­ним на про­даж.

    - Ой, як же ба­гацько по­на­би­ра­ли уся­ко­го доб­ра! - про­хо­пивсь один сли­мак. - Чи ти ба!

    - Понабирали, бо тре­ба, моє сер­денько! В вас, в свя­то­му Києвi, i льоду се­ред зи­ми не дос­та­неш, гос­по­ди прос­ти та од­пус­ти! За­пас, бач, бi­ди не чи­нить, - го­во­ри­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, стя­га­ючи по­душ­ки з во­за й ки­да­ючи їх на ру­ки по­го­ни­че­вi. - Як же пак не бра­ти по­ду­шок, ко­ли в вас в кiм­на­тах сто­ять тiльки го­лi­сiнькi лiж­ка!

    - Це прав­да! в нас по­ду­шок не­ма, i прос­ти­ра­дел та ук­ри­вал не "по­ла­га­ет­ся". На­вiть за гро­шi не дос­та­не­те, бо їх не дер­жи­мо. По­до­рож­нi са­мi во­зять свої по­душ­ки та уся­кi ук­ри­ва­ла, - ска­зав сли­мак.

    - А як хто ча­сом приїде без по­ду­шок? - спи­та­ла па­нiя Ви­со­ка. - Всi так i сплять, пок­лав­ши ку­ла­ки пiд го­ло­ви?

    - Так i сплять на ку­ла­ках або кла­дуть в го­ло­ви хто шта­ни, хто спiд­ни­цi, а хто чо­бо­ти або ка­ло­шi нас­пiд, щоб бу­ло ви­ще в го­ло­ви, - обiз­вав­ся сли­мак.

    - Спасибi ва­шо­му батько­вi! Я не зу­гар­на спать на чо­бо­тях та ка­ло­шах. Спiть так ви са­мi, за мо­нас­тирську по­ку­ту, а я iнак­ше спо­ку­тую свої грi­хи, - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка, ви­тя­га­ючи з зад­ка пе­ри­ну.

    - Невже, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, ви оце й пе­ри­ну при­пер­ли до Києва? - ска­зав Ма­сюк.

    - Атож! Ви не час­то бу­ваєте в Києвi, то, ма­буть, i по­за­бу­ва­ли, яка тут в гос­ти­ни­цях до­го­да. А я час­тенько-та­ки го­вiю, то й ста­ла дос­вiд­на. Бу­ло ча­сом за­бу­дусь i а не вiзьму з со­бою пе­рин­ки, то тi ка­торж­нi повс­тя­нi мат­ра­ци, не­на­че на­би­тi жорст­вою або ка­мiн­ця­ми, так на­ду­шать ме­нi бо­ки, що реб­ра бо­лять три днi ще пiс­ля то­го, як вер­нусь до­до­му. Я хо­тi­ла ще взять i здо­ро­ву пе­ри­ну, та в вiз не влiз­ла. Так я оце вхо­пи­ла та вки­ну­ла в вiз ма­леньку: все якось бу­де до­гiд­нi­ше, не так му­ля­ти­ме в клу­би.

    - А ми з своєю ста­рою по-ко­зацькiй: пiд­мос­ти­мо сте­по­во­го сiн­ця в'язку, то й не му­ля­ти­ме в клу­би, - ска­зав Ма­сюк.

    - Еге… за сiн­це спа­си­бi! Це доб­ро ко­ня­че, а не людське. Я без пе­ри­ни зро­ду-звi­ку не зас­ну й до свi­ту: все ме­нi щось му­ляє та й му­ляє то в клу­би, то в лит­ки, на­вiть в п'яти. Я й на Ду­най во­зи­ла пе­ри­ну з со­бою за жи­вот­тя мо­го не­бiж­чи­ка. Вiн на сi­нi, а я та­ки на пе­рин­цi, - го­во­ри­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, пе­ре­да­ючи уся­кi клу­ма­ки та за­ши­тi звер­ху по­лот­ном ко­ши­ки.

    - Чого ж то ви по­на­би­ра­ли так ба­га­то в тих клун­ках та ко­ши­ках? - спи­тавсь Ра­дюк.

    - Понабирала уся­ко­го доб­ра, бо тут у Києвi злид­нi на злид­нях та до­рож­не­ча та­ка, що й не дос­ту­пиш­ся. Де­руть, як з батька, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Оце нап­ха­ла мi­шок хар­чiв для се­бе й по­го­ни­ча: i хлi­ба й па­ля­ниць, i хлi­ба i до хлi­ба, i са­ла й мас­ла, i ци­бульки й ков­ба­сок, i шин­ку, i чаю й са­ха­ру i на­пек­ла ма­тор­же­ни­кiв та мни­ши­кiв.

    - Ого-го! цi­лий рес­то­ран при­вез­ли з Ма­сю­кiв­ки! - жар­ту­ва­ла Га­ля. - То ми до вас в гос­тi!

    - Просимо, про­си­мо! хоч щод­ня! Бу­де чим вас вi­та­ти, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Он там в ко­ши­ку й пляш­ка на­лив­ки, а дру­га - пер­цiв­ки.

    - Та й я, приз­наться, вста­вив в ко­шик пляш­ку пер­цiв­ки, бо тут у Києвi го­рiл­ка кат зна яка! Але тiльки так, що й моя ста­ра не ба­чи­ла. Це по­таєнцi од неї, бо, мо­же, ви­ки­ну­ла б з ко­ши­ка, щоб я не поїхав в Київ спа­саться з пляш­ка­ми.

    - Отуди! А я ду­ма­ла, що ти не всу­нув в ко­шик цього доб­ра, та й со­бi, по­тай од те­бе, всу­ну­ла пляш­ку нас­той­ки. В ме­не, бач, та­ки дум­ка бу­ла за те­бе й за зя­тя, - обiз­ва­ла­ся Ма­сюч­ка й зас­мi­ялась.

    - Ну, то й га­разд зро­би­ли, бо двi пляш­ки якось луч­че, нiж од­на: не за­ва­дять нi­ко­му, - ска­зав Ма­сюк.

    - А я заб­ра­ла й ло­жеч­ки, i чай­ник, i блю­деч­ка, i гра­фин на во­ду, бо ту­теч­ки в їх в гос­ти­ни­цi все якесь не­чис­те та смер­дя­че; затк­ну­ла в ко­шик на вся­кий ви­па­док i двi сто­ло­вi лож­ки, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - А то на­вi­що? - аж крик­нув Ра­дюк.

    - Ат… так со­бi ру­ки роз­ха­па­лись, то й ка­па­ли в до­ро­гу, що на­ла­па­ли, що бу­ло на­пох­ва­тi. Мо­же, тут десь в мо­нас­ти­рi тра­питься гро­мадський обiд, то пi­де­мо з своїми лож­ка­ми обi­дать. Ад­же ж на гро­мадський обiд в нас хо­дять з своїми лож­ка­ми, - жар­ту­ва­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Може, ви, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, взя­ли ру­бель та ка­чал­ку, та ма­ко­гiн? - смi­явсь Ма­сюк.

    - Ну! руб­лем та ка­чал­кою не­ма чо­го ка­чать в гос­ти­ни­цi. А що ма­ко­го­на, то шко­да, що не взя­ла: ста­ла б за при­гiн­чо­го до тих го­лом­ши­вих служ­ни­кiв та по­га­ня­ла б їх ма­ко­го­ном. Там та­кi убоїща, та­кi не­рос­то­ро­пи, що нi в чо­му те­бе не пос­лу­ха­ють, са­мi ха­ти не ви­ме­туть i на­вiть то­бi вi­ни­ка не да­дуть. Хоч спiд­ни­цею ви­мi­тай но­мер! Я та­ки вки­ну­ла в свiй дор­мез но­вий вi­ник з нех­во­ро­щi.

    I Ли­ке­рiя Пет­рiв­на справ­дi десь на­ла­па­ла пiд коз­ла­ми но­во­го вi­ни­ка й ки­ну­ла най­ми­то­вi на ру­ки, на пе­ри­ну.

    - На та пос­тав там у ха­тi в ку­точ­ку ко­ло гру­би, а по­тiм, як на­го­диш­ся в ха­ту, то ви­ме­теш дiл, - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка. - Я ще в той вi­ник i по­ли­ню вмi­ша­ла.

    - Навiщо? - ска­зав Ра­дюк.

Пошук на сайті: