Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 77)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6138
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6648
    Стiл аж зах­ряс од уся­ких наїдкiв. Усi по­сi­да­ли навк­ру­ги сто­ла за ве­че­рею, не­на­че в се­бе вдо­ма. Ма­сюк ви­пив чар­ну пер­цiв­ки, скри­вивсь, аж ву­са в йо­го нi­би скри­ви­лись на круг­ло­му здо­ро­во­му ви­ду, а по­тiм не то гик­нув, не то кряк­нув i, на­лив­ши чар­ку, по­дав зя­те­вiй

    Радюк ви­пив пiв­чар­ки й не по­ду­жав бiльше: пер­цю­ка бу­ла вже геть-то пе­ку­ча.

    - Та й го­дi? - крик­нув батько.

    - Та й го­дi! цур їй, пек їй! По­пе­чу со­бi шлун­ки. Я не люб­лю та­кої ду­же пе­ку­чої, та й за­га­лом не люб­лю вжи­вать го­рiл­ки, - ска­зав Ра­дюк. - Ви­но ще сяк-так, а го­рiл­ка ме­нi не до сма­ку.

    - А я до цього тор­гу й пiш­ки! Ото доб­ре зро­би­ли, Iва­не Кор­нiй­ови­чу, що вик­ра­ли в се­бе з до­му оце гiр­ке зiл­ля! - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - По­па­рю та пог­рiю се­бе тро­хи пiс­ля до­ро­ги.

    I во­на ви­пи­ла чар­ку пер­цiв­ки до дна i не скри­ви­лась. Усi ки­ну­лись на хо­лод­ну ков­ба­су, i во­на щез­ла в од­ну мить; по­тiм по­ча­ли на­ми­нать кач­ку.

    - Ну, та й доб­рi спа­сен­ни­цi з вас, як ба­чу! - жар­ту­вав батько. - В од­ну мить за­па­гу­би­ли ков­ба­су, ще й кач­ку. Не­хай гос­подь прий­ме це за спа­сiн­ня ва­ше.

    - Та вже чи спа­сен­ни­цi, чи грiш­ни­цi, а не­хай вже гос­подь прос­тить ме­нi на цей раз, бо я ви­го­ло­да­лась в сте­пах, як вовк, що три днi хо­див на вло­ви дур­нич­ки, - обiз­ва­лась Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    Усi їли зав­зя­то пiс­ля ванд­рiв­ки.

    Одна Ма­сюч­ка трош­ки за­ку­си­ла та й за­ду­ма­лась, див­ля­чись на дi­тей та ми­лу­ючись ни­ми.

    Тiльки те­пер, тро­хи од­по­чив­ши од до­ро­ги та на­пив­шись чаю, во­на при­мi­ти­ла, що Га­ля вже не вдо­ма, що те­пер во­на в чу­жiй гос­по­дi, в чу­жiй ха­тi, десь да­ле­ко од рiд­ної осе­лi, од своєї гос­по­ди; що Га­ля вже на­вi­ки ви­ли­ну­ла з рiд­но­го гнiз­деч­ка, вже ви­ли­ну­ла й нi­ко­ли не вер­неться до ма­те­рi, нi­ко­ли, до са­мої смер­тi.

    Мати за­ду­ма­лась i зас­му­ти­лась. I не йшла їй на дум­ку їжа, нi на­пит­ки, нi на­вiть ве­се­лi сло­ва та ве­се­ла жва­ва роз­мо­ва. Во­на не­на­че пе­рес­та­ла чу­ти й жар­ти, й смiш­ки, не чу­ла нi­чо­го, за що роз­мов­ля­ли за сто­лом, не­на­че во­на опи­ни­лась са­ма десь в са­мо­ти­нi, не­на­че усi ку­дись по­ви­хо­ди­ли з ха­ти, десь по­дi­ва­лись i по­ки­ну­ли її са­му з її сум­ни­ми дум­ка­ми та скор­бо­тою на сер­цi.

    - Чом це ви, ма­мо, нi­чо­го не їсте? Ди­вiться, як ми трiс­каємо! Ще поїмо все, а ви зос­та­не­тесь го­лод­нi, - ска­за­ла Га­ля з ди­тя­чим спо­чу­ван­ням до ма­те­рi.

    - Їж, сер­це, їж, а за ме­не не кло­по­чись. Я вже те­пе­реч­ки пiк­лу­ва­ти­мусь со­бою са­ма, бо те­бе вже не бу­де в на­шiй ха­тi, - од­по­вi­ла Олек­санд­ра Ос­та­пiв­на й ле­генько зiтх­ну­ла.

    - Ой, їж, ста­ра, бо не­за­ба­ром i кач­ка по­ли­не з сто­ла в не­бе­са, ку­ди вже по­ле­тi­ла ков­ба­са, - жар­ту­вав Ма­сюк.

    - Не бiйсь, не ля­жу спа­ти го­лод­на, - обiз­ва­лась Ма­сюч­ка i взя­ла при тих сло­вах ка­чи­ну кульшу в ру­ки.

    Але їжа зов­сiм не йшла їй на дум­ку. Во­на пок­ла­ла скиб­ку па­ля­ни­цi на стiл, по­ки­ну­ла й ка­чи­ну кульшу й знов за­ду­ма­лась, вту­пив­ши смут­нi очi в ве­се­лий вид своєї єди­ни­цi. I знов їй зда­лось, не­на­че усi десь зник­ли з очей, по­ви­хо­ди­ли з ха­ти.

    - Чи це ви, Олек­санд­ре Ос­та­пiв­но, вже й за­жу­ри­лись? - крик­ну­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Та так за­ра­нi! Пе­ред­нi­ше хоч од­го­вiй­тесь, а то­дi вже жу­ри­ти­ме­тесь, скiльки схо­че­те, бо жу­риться та вда­ва­тись в ту­гу - це один з се­ми смер­тельних грi­хiв.

    - А ви й до­сi не за­бу­лись, скiльки тих смер­тельних грi­хiв? - спи­тав Ра­дюк.

    - Авжеж, не за­бу­лась! Ще б пак за­бу­лась! Я не з ро­ду за­будькiв. Як вив­чи­ла на­пам'ять в гра­мат­цi усi грi­хи, то й до­сi пам'ятаю од сло­ва до сло­ва, - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка.

    - А я зро­ду за­буд­ли­вий i че­рез це їх геть до­чис­та усi по­за­бу­вав, - ска­зав Ра­дюк.

    - Бо то ви. То-то й ба? В вас, в мо­ло­дих, те­пе­реч­ки й гра­мат­ка, i всi смер­тельнi грi­хи по­ви­хо­ди­ли з мо­ди, - го­во­ри­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на на здо­гад бу­ря­кiв, ко­ли бу­ло тре­ба морк­ви, - в вас все не по-давньому, а по-но­во­му. Це якась по­га­на по­ве­ден­цiя пiш­ла в вас.

    - Та це ти, ста­ра, вже, пев­но, по­ча­ла спа­са­тись. Еге. так? Зга­да­ла, ма­буть, за сто­лом, що приїха­ла в Київ не ков­ба­си їсти та пер­цiв­ку пи­ти, а на про­щу, щоб спа­сать.ду­шу. Мо­же, ще ту­теч­ки й десь прис­та­неш до мо­нас­ти­ря та й до­до­му не вер­неш­ся? - жар­ту­вав Ма­сюк.

    Але тi усi жар­ти одс­ка­ку­ва­ли од ма­те­ри­но­го сер­ця, як го­рох од стi­ни.

    Вона нi­чо­го не їла й си­дi­ла мовч­ки за сто­лом.

    Попоївши всмак, Га­ля й Ли­ке­рiя Пет­рiв­на ки­ну­лись при­би­рать з сто­ла. Вi­ник па­нiї Ви­со­кої й справ­дi став у при­го­дi.

    Проворна Ли­ке­рiя Пет­рiв­на по­бiг­ла в свiй но­мер, при­нес­ла вi­ник i за­раз за­ме­ла крих­ти пiд сто­лом.

    - Тепер, лю­бий зя­тю, на­вi­дай­мось ли­шень до ко­ней та ог­лядьмо, чи зак­ла­ли за дра­би­ни сi­но. Ви­дай­мо ко­ням об­рiк та на­го­дуй­мо най­ми­тiв, - ска­зав Ма­сюк.

    - Потривайте лиш трош­ки! Ось i я пi­ду з ва­ми, бо я ж са­ма со­бi й офi­цер­ша, й офi­цер! - гук­ну­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, став­ля­чи вi­ник у ку­то­чок ко­ло груб­ки. - Ось я за­раз по­бi­жу в свiй но­мер та од­сип­лю в при­пiл об­ро­ку ко­ням.

    - Та на­те вам оцей ко­шик на об­рiк! - ска­за­ла Га­ля. - Де ж та­ки в при­пiл!

    - Є в ме­не й тор­бин­ка на об­рiк. Це я, бач­те, жар­тую, - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка, вис­ка­ку­ючи з но­ме­ра.

    В но­ме­рi зос­та­лась ма­ти з доч­кою.

    В ха­тi ста­ло ти­хо, ще якось мерт­вi­ше й ти­хi­ше пiс­ля жар­тiв та гар­ми­де­ру.

    - Оце ти, моя ди­ти­но, те­пер вже не­на­че од­рi­за­на скиб­ка. Ме­нi до­ве­деться са­мiй су­му­ва­ти та смут­ку­ва­ти в своїх по­ко­ях, - ска­за­ла Олек­санд­ра Ос­та­пiв­на до доч­ки.

    - От i одк­ра­яна скиб­ка! Одк­ра­яна, та не зов­сiм-та­ки на­вi­ки. I ту скиб­ку ви вки­ну­ли не стар­це­вi ж у тор­бу, - обiз­ва­лась Га­ля.

    - Вкинула в тор­бу та­ко­му стар­це­вi, яко­го дай бо­же уся­ко­му. Це прав­да, - ска­за­ла ма­ти, - а все-та­ки вiн те­бе одiб­рав од ме­не, не­на­че вик­рав з до­му най­до­рож­че доб­ро. Бу­де ме­нi сум­но без те­бе в ха­тi, - го­во­ри­ла ма­ти крiзь сльози й крадько­ма од доч­ки втер­ла сльозу.

    - Не жу­рiться, ма­мо! Ми з Пав­лом час­то од­вi­ду­ва­ти­ме­мо вас. Ще й ос­то­гид­не­мо, як при­сур­га­ни­мось до вас та на­ве­зе­мо вам ма­леньких пис­ку­нiв, - ска­за­ла Га­ля всмiш­ки.

    - Я заб­ра­ла б твоїх писк­лят со­бi в ха­ту та й не пус­ти­ла б їх до­до­му, бо й своїх пис­ку­нiв в ме­не бу­ло не гурт-то, - ска­за­ла ма­ти, ог­ля­да­ючи й впо­ряд­ко­ву­ючи по­од­чи­не­нi че­мо­да­ни.

    Незабаром в ко­ри­до­рi зас­ту­ко­тi­ла не­на­че че­ре­да. Ха­зяїни вер­та­лись з Ли­ке­рiєю Пет­рiв­ною, а за ни­ми ту­по­тi­ли най­ми­ти.

    Масюк дав най­ми­там по чар­цi. Ма­сюч­ка пок­ри­ши­ла доб­ру чет­вер­ти­ну са­ла, одк­ра­яла хлi­ба й да­ла по­ве­че­рять.

    - Та гля­дiть ме­нi шо­рок та вi­жок! Чуєте! пiдк­ла­дiгь, про ме­не, со­бi пiд го­ло­ви, щоб бу­ли вдо­ма та не по­манд­ру­ва­ли на то­чок.

    Незабаром усi за­мовк­ли й по­ча­ли по­зi­хать. Усi якось ущух­ли од­ра­зу. Роз­мо­ва якось не йшла.

    - Час би хоч i спать. До­ро­га - не при­ятель, а во­рог, хоч i не лю­тий: на­би­ла доб­ре бо­ки, - ска­зав Ма­сюк, по­зi­ха­ючи на два зво­ди.

    I не­за­ба­ром в но­ме­рах за­тих­ло. Ра­дюк з Га­лею вий­шли до сво­го но­ме­ра. Ма­сюч­цi чо­гось зда­лось, що Га­ля пiш­ла i вже бiльше до неї не вер­неться. Во­на ти­хенько зап­ла­ка­ла. Якесь неп­риємне по­чут­тя, якась на­вiть до­са­да на зя­тя за­во­ру­ши­лась в ду­шi в ста­рої ма­те­рi, їй зда­лось, що зять од­бив та од­няв од неї доч­ку си­ло­мiць.

    Свiтло по­гас­ло. Ма­сюк як впав на лiж­ко, так од­ра­зу й зах­рiп. Все по но­ме­рах за­тих­ло й за­мер­ло. Од­на ма­ти дов­го ще не спа­ла та пе­ре­ки­да­лась з бо­ку на бiк. I жаль за доч­кою, i ха­зяй­ськi спра­ви та кло­по­ти, i Га­ли­не при­да­не, ще не скуп­ле­не, - все це дов­го не да­ва­ло їй спагь.

    "Чи не за­бу­лась я ча­сом чо­гось для Га­лi в ху­то­рi? Чи все плат­тя її по­за­би­ра­ла? А чо­го то ще тре­ба на­ку­пи гь в Києвi для неї на но­ве ха­зяй­ст­во? но­жiв i та­рi­лок, i ме­бiль, но­вi ска­тер­тi i…" - ду­ма за ду­мою на­хо­ди­ли й од­хо­ди­ли, як хма­ра на не­бi. I вже пе­ред свi­том ста­ра ма­ти зас­ну­ла, спи­нив­шись дум­кою на ска­тер­ках, втом­ле­на й до­ро­гою, i смут­ком, i ма­те­ринським по­чу­ван­ням своєї доб­рої м'якої вда­чi, i своїм ма­те­ринським кло­по­том.

    Другого дня ста­рi пос­хоп­лю­ва­лись з пос­те­лi ра­ненько. Ма­ти збу­ди­ла й Га­лю.

Пошук на сайті: