Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 78)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    Вони по­на­дi­ва­ли чор­не уб­ран­ня й на­ла­го­ди­лись їхать в лав­ру, щоб нат­ще­сер­це по­бу­вать в пе­ще­рах й вис­лу­ха­ти служ­бу бо­жу, бо дру­го­го дня ду­ма­ли од­го­вiться в Ми­хай­лiвсько­му мо­нас­ти­рi. Усi по­хап­цем вби­ра­лись та че­пу­ри­лись ко­ло за­гид­же­но­го дзер­ка­ла, що по­ка­зу­ва­ло ли­це або навс­ко­си, не­на­че звер­ну­ге з в'язiв, або ро­би­ло з ли­ця не то гар­буз, не то го­лов­ку ка­пус­ти.

    - А чом же це, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, ви не ха­паєтесь i не вби­раєтесь в шо­ри-вбо­ри та в на­рит­ни­ки? - спи­та­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на в Ра­дю­ка.

    - Я й не ду­маю на­тя­гать на се­бе шо­ри та на­рит­ни­ки, бо не поїду в лав­ру, - ска­зав Ра­дюк.

    - От i не­дур­но ви по­за­бу­ва­ли гра­мат­ку i в гра­мат­цi всi сiм грi­хiв смер­тельних. Як­би це ви поїха­ли в пе­ще­ри, то, мо­же б, i гра­мат­ку при­га­да­ли, - ска­за­ла з ле­геньким до­ко­ром па­нiя Ви­со­ка.

    - Я й до­ма пе­ре­див­люсь гра­мат­ку й час­ло­вець, а сьогод­нi оце, на­пив­шись чаю, по­бi­жу по мiс­тi на­пи­ту­вать та наз­на­ва­ти квар­ти­ру для се­бе, щоб ви й ма­ма по­ди­ви­лись i по­ба­чи­ли Га­ли­не й моє но­ве жит­ло.

    - От i доб­ре! про ме­не, не­хай бу­де й так! По­ве­де­те ме­не та й ме­нi по­ка­же­те, якi тут у Києвi тi квар­ти­ри та мiськi жит­ла, - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка.

    Випровадивши усiх, Ра­дюк по­за­ми­кав по­рож­нi но­ме­рi, вско­чив у свiй но­мер i за­пер две­рi, роз­дяг­ся в од­ну мить i знов впав на лiж­ко та й зах­рiп пiд го­лос­не цвi­рiнькан­ня го­роб­цiв на ли­пах, не­на­че пiд шум во­ди на мли­но­вих ло­то­ках та ко­ле­сах. Вiн спав дов­го й мiц­но. Вже сон­це ви­со­ко пiд­би­лось вго­ру, вже й з церк­ви вий­шли, а вiн роз­ко­шу­вав у снi. Встав­ши i вмив­шись, вiн зве­лiв по­да­вать са­мо­вар, на­пивсь чаю, по­тiм при­че­пу­ривсь пе­ред дзер­ка­лом, тро­хи не плю­нув на свою пок­рив­ле­ну ка­ри­ка­ту­ру в дзер­ка­лi, ще й поп­ля­мо­ва­ну му­ха­ми, за­бiг в ста­цю по­ди­виться, чи на­го­до­ва­нi йо­го ко­нi, i пi­шов по ву­ли­цях наз­на­вать квар­ти­ри.

    Ранок був чу­до­вий. В мо­нас­тирських сад­ках та в то­по­лях за бра­мою ще­бе­та­ли, аж ля­ща­ли пташ­ки, не­на­че в гаю. Над­во­рi бу­ла го­ди­на. Бу­ло яс­но й тро­хи душ­но.

    Ранок був ве­се­лий, приємний. I в ду­шi мо­ло­до­го Ра­дю­ка бу­ла та­ка са­ма пре­пиш­на вес­на. На сер­цi бу­ло ве­се­ло й ра­дiс­но. Вiн був щас­ли­вий, як тiльки мо­же буть щас­ли­ва мо­ло­да лю­ди­на, що до­бу­ла сво­го щас­тя.

    Вже сли­ве опiвд­нi вiн вер­тавсь до­до­му, по­наз­на­вав­ши чи­ма­ло не­ве­лич­ких квар­тир.

    Вiн по­вер­нув убiк, щоб обiй­ти кру­гом мо­нас­ти­ря по­за стi­на­ми й про­гу­ляться по­над го­ра­ми та гля­нуть на Днiп­ро.

    Сонце об­си­па­ло зо­ло­тим про­мiн­ням бi­лi до­ми та зо­ло­то­вер­хi мо­нас­ти­рi на По­до­лi, гра­ло од­лис­ка­ми на гла­денько­му Днiп­рi, лис­нi­ло десь да­ле­ко-да­ле­ко на ост­ро­вах та на да­ле­ких лу­ках в озер­цях, не­на­че в дзер­ка­лах, що їх по­ки­да­ло не­давнє по­вiд­дя.

    Надзвичайна ши­ро­чiнь та да­ле­чiнь кар­ти­ни не­са­мо­хiть зво­ру­ши­ла ви­со­кi по­чу­ван­ня в сер­цi, свiт­лi iде­али в мрiй­нiй мо­ло­дiй ду­шi. Ду­ми та мрiї за­ми­го­тi­ли, не­на­че од­лиск май­сько­го про­мiн­ня на ти­хо­му, гла­денько­му Днiп­рi.

    "Простiр без кiн­ця, без краю, весь за­си­па­ний на­че зо­ло­том, опо­ви­тий в ле­ге­сенький май­ський вра­нiш­нiй ту­ма­нець та опа­ра з во­ди! Й кiн­ця йо­му не вид­но! I краю не знать пiд бла­кит­ним май­ським не­бом! I нi­чо­го яс­но­го, доб­ре оме­жо­ва­но­го не вхо­пить в то­му мря­ко­ви­то­му прос­то­рi моє око. Нев­же й та­ке людське жит­тя та й моє мо­ло­де жит­тя в бу­ду­ще­му ча­сi? I сам доб­ре йо­го не вга­даю й не пос­те­ре­жу. Як ба­жає сер­це прик­лас­ти до жи­во­го жит­тя мої гу­ман­нi зо­ло­тi мрiї, справ­дить мої ви­со­кi iде­али! Сип­нув би на весь свiт ряс­но та ряс­но дум­ка­ми, мрi­ями, доб­ром та щас­тям, як сип­ле оце зо­ло­те теп­ле сон­це ряс­ним зо­ло­тим про­мiн­ням на роз­ло­гi лу­ки, на Днiп­ро".

    I гост­рi тем­нi очi йо­го не­на­че при­гас­ли, не­на­че при­па­ли ро­сою, ста­ли вог­кi, мрiй­нi й доб­рi.

    I щас­ли­вiй мо­ло­дiй ду­шi за­ба­жа­лось зро­бить весь свiт щас­ли­вим, та прос­вi­че­ним, та за­мож­ним, та доб­рим i по-мир­ли­вим, щоб скрiзь бу­ло щас­тя, ра­дiсть, прос­вiт­нiсть, га­разд, щоб нi­чо­го не бу­ло на свi­тi нi тем­но­го, нi го­лод­но­го, нi смут­но­го та жур­ли­во­го.

    "Але як? i чим? i де тi спо­со­би? i де тi при­ла­ди? Людське жит­тя та­ке поп­лу­та­не, по­за­су­ку­ва­не, по­за­мо­ту­ва­не, та­ке мря­ку­ва­те, не­на­че отой iм­лис­тий мря­ку­ва­тий да­ле­кий виг­ляд за Днiп­ром. Он сум­нi бо­ри по­за­ку­ту­ва­нi в iм­лу, як сум­не людське го­ре! Он гаї та при­лiс­ки, нi­би хи­жi звi­рi, од­по­чи­ва­ють, при­таївшись в iм­лi на за­сiд­ках. А он­деч­ки зо­ло­тий ве­се­лий блиск на ба­нях та хрес­тах в роз­ки­да­них по бе­ре­го­ви­нi се­лах. Он срiб­ний блиск на озер­цях та пле­сах скрiзь про­ми­кується че­рез iм­лу, не­на­че ви­зи­рає щас­тя з ту­ма­ну людсько­го важ­ко­го та сум­но­ге, жит­тя! Жит­тя - це якась мря­ку­ва­та бе­зод­ня, по­цяцько­ва­на по­де­ку­ди й поп­ля­мо­ва­на од­лиєкам щас­тя та ра­до­щiв. I як розп­лу­тать i пос­те­рег­ти ту плу­та­ни­ну жи­во­го сус­пiльно­го жи­тiя й йо­го дав­нi пе­ре­жит­ки? I скiльки тре­ба зад­ля цього дос­вi­ду, на­уки, кмi­чен­ня над жи­вим жит­тям!"

    I в мо­ло­до­го Ра­дю­ка аж го­ло­ва по­хи­ли­лась, i гар­нi чор­нi бро­ви аж на­су­пи­лись од ве­ли­ких га­док та ду­мок.

    "Занехаяв би оцi важ­кi ду­ми, як за­не­ха­яло їх вже ба­га­то моїх то­ва­ри­шiв ще за шко­лярською пар­тою… але цi дум­ки та гад­ки чо­гось не по­ки­да­ють ме­не, не­на­че поп­ри­рос­ту­ва­ли до моєї го­ло­ви. Та я й дум­ки не маю ки­дать їх, бо їх люб­лю, жи­ву й жив­люсь ни­ми, й жи­во­тiю ни­ми".

    Радюк встав i по­ма­леньку йшов до­до­му, ду­ма­ючи свої ду­ми.

    - Добридень, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! - гук­нув до йо­го го­лос з тi­нi лип та мо­ло­дих чи­нар на алеї.

    Радюк аж ки­нувсь, аж жах­нувсь. Нес­по­дi­ва­ний крик знай­омо­го го­ло­су пiд ли­па­ми на­че збу­див йо­го в снi. Вiн дi­би про­ки­нувсь i зирк­нув очи­ма. До йо­го не­на­че зак­ра­давсь з-за не­дав­но по­сад­же­них ли­пок та чи­нар на са­мо­му краєчку го­ри мо­ло­дий, ви­со­кий та пле­чис­тий ру­ся­вий па­нич в сi­ро­му лiтньому уб­ран­нi, в ви­ши­ва­нiй со­роч­цi, в со­лом'яно­му бри­лi з ши­ро­ки­ми кри­са­ми, з то­ненькою до­ро­гою па­лич­кою в ру­цi. Вiн ще зда­ле­ки зняв бри­ля й ви­хав ним та ма­хав на Ра­дю­ка. Сон­це роз­си­па­лось на йо­го м'яких яс­но-ру­ся­вих, аж срiб­лис­тих, на­че лля­нi па­чо­си, дрiб­неньких ку­че­рях.

    Височенький, пов­ненький та ши­ро­кий в пле­чах, вiн, од­на­че, на ви­ду був тро­хи схо­жий на ма­ленько­го де­лi­кат­но­го хлоп­чи­ка з ро­же­ви­ми пов­ни­ми ус­та­ми, круг­леньки­ми яс­ни­ми сi­ри­ми очи­ма, м'яки­ми бi­ляс­ти­ми ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми на вис­ках та ро­же­ви­ми ма­леньки­ми ву­ха­ми, що свi­ти­лись наск­рiзь на сон­цi.

    - Дунiн-Левченко! Лу­ка Пав­ло­вич! їй-бо­гу, вiн! Де це ти взяв­ся? Вип­лиг­нув з-за ли­пок, не­на­че си­дiв там на за­сiд­ках. Аж ме­не зля­кав, - го­во­рив Ра­дюк, три­чi цi­лу­ючись з Ду­нi­ним-Лев­чен­ком.

    - Де я взяв­ся? I справ­дi вип­лиг­нув з-за ку­щiв до те­бе, не­на­че заєць. Але де ти тут взявсь? - спи­тав Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Я оце оже­нивсь i приїхав з но­вою рiд­нею до Києва. Ду­маю тут осе­литься та на­пи­ту­вать со­бi буд­лi-яко­го мiс­ця. А ти вже скiн­чив свої ек­за­ме­ни в унi­вер­си­те­тi?

    - Оце тiльки що до­ко­нав-та­ки їх! Те­пер я вольний ко­зак i гу­ляю оце на вольнiй во­лi.

    Радюк був на два кур­си стар­ший од Ду­нi­на-Лев­чен­ка, але во­ни бу­ли ве­ли­кi при­яте­лi, на­ле­жа­лись до од­но­го то­ва­рист­ва й ма­ли од­на­ко­вi дум­ки й пе­рес­вiд­чен­ня як на­цi­ональнi, так i за­гальнi, хоч мiж ни­ми й бу­ла рiз­на­цiя по вро­дi та вда­чi. Ра­дюк був жва­вий, го­во­рю­чий та пал­кий;

    Дунiн-Левченко був неп­ро­вор­ний, для­вий, неш­вид­кий на­вiть в мо­вi й важ­кий на хо­дi. Вiн го­во­рив по­ма­леньку, не ха­па­ючись, i на­вiть роз­тя­гу­вав сло­ва в роз­мо­вi, не­на­че го­во­рив з прис­пi­ву­ван­ням. Го­лос в йо­го роз­мо­вi був ти­хий та ме­ло­дич­ний, який­сь приємний. Ву­хо слу­ха­ло йо­го роз­мо­ву, не­на­че якусь гар­ну ме­ло­дiю.

    - От i поз­до­ров­ляю те­бе од щи­ро­го сер­ця! - крик­нув Ра­дюк i по­дав то­ва­ри­ше­вi ру­ку.

    Дунiн-Левченко по­дя­ку­вав, здiй­ма­ючи бри­ля i вти­ра­ючи хуст­кою мок­ре чо­ло. Вiн був син ду­же за­мож­но­го дi­ди­ча з Чер­нi­гiвсько­го По­лiс­ся з-за Дес­ни, з давнього ко­зацько­го знач­но­го ро­ду. Йо­го батько мав свiй ста­ро­дав­нiй дiм на Лип­ках i завж­ди жив в Києвi, бо йо­го два си­ни вчи­лись в шко­лах. Влiт­ку на ва­ка­цiї сiм'я зви­чай­но виїзди­ла в свою маєтнiсть за Дес­ну, де в од­но­му се­лi бу­ла своя ве­ли­ка панська осе­ля, прос­тор­ний дiм, ста­рий чу­до­вий здо­ро­вий парк та ши­ро­ке давнє гос­по­дарст­во. То бу­ла ще батькiв­щи­на й дi­диз­на давнього ко­зацько­го ро­ду Ду­нi­них-Лев­чен­кiв, вже сли­ве пе­ре­по­ло­ви­не­на ос­тан­нiм на­щад­ком ба­га­то­го ро­ду.

Пошук на сайті: