Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 79)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    - Що ж оце ти га­даєш та ду­маєш ро­бить? - спи­тавсь Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - По обi­дi пi­ду наз­на­ва­ти та на­пи­ту­вать квар­ти­ри, ся­ко­го-та­ко­го жит­ла, бо вже ж я жiн­ку маю, i оце за­раз вип­ро­ва­див свою но­ву рiд­ню на про­щу в лав­ру, а сам гу­ляю та лi­таю мрi­ями по­над лу­ка­ми та днiп­ро­ви­ми бе­ре­га­ми. Ме­нi є те­пе­реч­ки про що ду­ма­ти й га­дать. Дум­ки мої роз­ко­чу­ються, не­на­че роз­си­па­ний з ре­ше­та го­рох. I труд­но ме­нi їх поз­би­рать, - ска­зав Ра­дюк, - ме­не ту­теч­ки в Києвi уся­кi ста­рос­вiтськi ли­си­ни та ста­рi па­нiї псал­тир­ни­цi вже об­су­ди­ли, об­бре­ха­ли, бо ти сам доб­ре знаєш, що їм в Києвi не­ма ж про що язи­ка­ми в са­ло­нах кле­пать. А тут са­ме в доб­рий час не­на­че з пiд­не­бес­ся впа­ли в очi на­шi ви­ши­ва­нi со­роч­ки та сму­ше­вi шап­ки. - I Ра­дюк за­ре­го­тавсь. Зас­мi­явсь i йо­го мо­ло­дий при­ятель.

    - Коли те­бе так вже тут об­го­во­ри­ли, то їдь на се­ло та за­ход­жуй­ся ко­ло ха­зяй­ської спра­ви. Це теж пра­ця, ще й не аби­яка! - ска­зав Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Поїхав би, та, ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, не маю до цiєї спра­ви хис­ту й по­тя­гу. Це, ма­буть, та­ка вже в ме­не при­род­же­на вда­ча. Я люб­лю, прав­да, сiльське гос­по­дарст­во, але бiльше з йо­го по­етич­но­го бо­ку, нiж з прак­тич­но­го, бо й сiльське гос­по­дарст­во має свiй по­етич­ний су­тi­нок.

    Я люб­лю їздить на по­ле то­дi, як ни­ви зе­ле­нi­ють та хви­лю­ються зе­ле­ни­ми хви­ля­ми, не­на­че мо­ре, ко­ли ко­лос­ки чер­ка­ються об го­ло­ву, об ву­ха, ко­ли ни­ви по­цяцько­ва­нi си­нi­ми во­лош­ка­ми та чер­во­ни­ми ма­кiв­ка­ми, жай­во­рон­ки ви­сять в бла­кит­но­му не­бi й дзве­нять-дзве­нять, не­на­че хтось в не­бi дзве­нить срiб­ни­ми дзво­ни­ка­ми. Я люб­лю їздить на по­ле в жни­ва, ко­ли усе сли­ве се­ло ви­би­рається в по­ле.

    Поле ожи­ває, во­ру­шиться жи­ви­ми людьми, мов стає жи­ве. Люб­лю кмi­тить, як на пос­та­тях ля­гає жень кож­но­го жен­ця пiд сер­па­ми, не­на­че стер­ня зас­те­ляється жов­ти­ми хуст­ка­ми; як пiд ко­са­ми ля­га­ють об­важ­нi­лi од зер­на ко­лос­ки, як по­ко­си вкри­ва­ють ря­доч­ка­ми жов­ту стер­ню. Люб­лю ди­виться, як по­ле вкриється дов­ги­ми стай­ка­ми по­лу­кiп­кiв, уся­ки­ми п'ятка­ми, не­док­лад­ка­ми та не­до­бiр­ка-ми, як стай­ки сто­ять, на­че стис­не­нi, по гор­бах та су­гор­бах в од­ну су­цiльну ма­су або роз­ход­жу­ються по сте­пах, не­на­че їх вкри­ли кир­гизькi си­лен­нi че­ре­ди та ва­та­ги. Люб­лю наг­ля­дать, як скрип­лять во­зи з сно­па­ми, а од їх не­се ду­хом ма­те­рин­ки та уся­ко­го зiл­ля.

    - I я люб­лю це усе, - обiз­вавсь мо­ло­денький Ду­нiн-Лев­чен­ко. I вiн обер­нув очi до Ра­дю­ка й ос­мiх­нувсь. I ле­генький су­тi­нок сiльської по­езiї прог­ля­нув че­рез йо­го яс­нi круг­ленькi очi, че­рез чер­во­нi ус­та. То бу­ли яс­нi ти­хi очi по­лi­щу­кiв. Очi свi­ти­лись та­ким ти­хим, та­ким мрiй­ним свi­том, не­на­че, во­ни ще й те­пе­реч­ки ба­чи­ли лi­со­ви­кiв з зе­ле­ни­ми бо­ро­да­ми та зе­ле­но­оких ру­са­лок яс­ної мi­сяч­ної но­чi; не­на­че сам мо­ло­дий хло­пець, як i йо­го дав­нi пред­ки, на свої очi тiльки що ба­чив, як ру­сал­ки блу­ка­ють по­над бе­ре­га­ми, i ро­зу­мiв, про що шу­мить лiс, за що го­во­рять во­ли, за що ше­по­чуть оче­ре­ти та ко­ми­шi в лу­гах.

    - Практичний бiк сiльсько­го гос­по­дарст­ва ме­нi не до впо­до­би, - ска­зав Р.адюк, - ра­зу­раз­ня тя­га­ни­на, зав­сiд­нiй кло­пiт, зав­сiд­ня ку­пiв­ля, про­даж, уся­ка дрiб­на снасть: тi яр­ма, за­но­зи, пiд­герс­тя, пiд­то­ки, вiй­я, луш­нi, ух­на­лi, щаб­лi, стя­ге­ли. Крий ма­ти бо­жа! Во­ни ме­не за­мо­ро­чи­ли б на смерть, за­би­ли б ме­нi па­мо­ро­ки, за­па­гу­би­ли б мої ду­ми та мрiї. Я бiльше по­чу­ваю в со­бi по­тяг до на­уки; мiй ро­зум все по­тя­гується до прос­вiт­нос­тi, - го­во­рив Ра­дюк.

    - А в сiльсько­му хлi­бо­робсько­му гос­по­дарст­вi цi дрiб'язко­вi ре­чi, цей кло­пiт - не­ми­ну­чi. Ха­зяй­ським оком во­ли си­тi, - го­во­рив Ду­нiн-Лев­чен­ко, - та й пад­куй ко­ло цього! Та й пiк­луй­сь усею тiєю дрiб­но­тою щод­ня, що­го­ди­ни.

    - Як вов­ту­зиться мiй тесть Ма­сюк, - ска­зав Ра­дюк.

    - Авжеж так! I я до цього нез­дат­ний. I ме­не бiльше цi­ка­вить здо­ро­ва бiб­лi­оте­ка мо­го та­та й дi­да вольте­рi­ян­ця. I з мо­го батька вий­шов тiльки ся­кий-та­кий ха­зяїн; але вiн все ску­по­вує книж­ки в свою бiб­лi­оте­ку, ви­пи­сує фран­цузькi та нi­мецькi ча­со­пи­сi та жур­на­ли, та пе­ре­гор­тає, та пе­ре­чи­тує їх. А ко­ло ха­зяй­ст­ва не ду­же-то пад­куе. Скрiзь не­дог­ляд. Еко­но­ми, та уся­кi дог­ля­да­чi, та при­го­ни­чi не ду­же-то дог­ля­да­ють i кра­дуть, скiльки влi­зе.

    - Ото й з ме­не, ма­буть, вий­шов би та­кий дос­то­ту ха­зяїн, при­най­мнi пiд ста­рiсть, - ска­зав Ра­дюк.

    - Отак са­мо й з ме­не! - обiз­вавсь Ду­нiн-Лев­чен­ко. - Я ра­дий, що оце з шiст­де­ся­тих ро­кiв в нас роз­по­ча­лась ся­ка-та­ка прос­вiт­ня во­руш­ня в сус­пiльствi. Оце для ме­не цi­ка­вi­ше, нiж уся­ке сiльське гос­по­дарст­во та хлi­бо­робст­во. Не хо­четься ме­нi за­ко­пу­вать се­бе на се­лi в глу­ши­нi.

    - Але ми оце ма­ри­мо та пе­ре­ки­даємось мрi­ями, не­на­че ону­ка­ми, а вже час пiз­нiй. На­шi, пев­но, швид­ко вер­нуться з лав­ри, а в ме­не в ки­ше­нi усi клю­чi од но­ме­рiв, - ска­зав Ра­дюк.

    I вiн по­хап­цем пiд­вiвсь i по­чим­чи­ку­вав прос­то по алеї. Йо­го то­ва­риш, не звик­ший до швид­кої хо­ди й тро­хи неп­ро­вор­ний та для­вий, лед­ве пос­пi­шав за ним, дрi­бо­тя­чи своїми то­неньки­ми та ма­леньки­ми, як у пан­ни, нiж­ка­ми.

    - Зайди до нас, ко­ли маєш час! Поз­най­омиш­ся з моєю Га­лею, а що всього цi­ка­вi­ше, по­ба­чиш на­шу при­ятельку й су­сi­ду, па­нiю Ви­со­ку. Це та­ке ди­во, яке мож­на й за гро­шi по­ка­зу­вать. По­ду­май тiльки со­бi, що во­на приїха­ла на про­щу з пе­ри­ною й своїм вi­ни­ком, а свою уп­ряж та мi­шок а об­ро­ком по­за­би­ра­ла в свiй но­мер i по­хо­ва­ла пiд лiж­ко.

    - Невже! - за­ре­го­тавсь Ду­нiн-Лев­чеп­ко на всю го­ру, так що аж спи­нивсь.

    - Їй-богу, прав­ду ка­жу! Оця над­то прак­тич­на лю­ди­на не за­ги­не на се­лi! Ка­жуть, во­на назг­рi­ба­ла нез­лi­чен­ну си­лу гро­шей то з хлi­ба, то з сього, то з то­го: то з ку­рей та ка­чок, то з по­вi­сом ко­но­пель, i дер­жить їх в скри­нi чи в бод­нi в су­во­ях по­лот­на, чи що, - ска­зав Ра­дюк. - Ти за­че­пи зу­мис­не її ви­раз­ку й розт­ри­юдь та роз'ятри трош­ки її; за­го­во­ри нi­би не­на­ро­ком про Дар­вi­на або Спен­се­ра. Але во­на пре­доб­ра й ду­же стат­ко­ви­та, стат­кує ко­ло всього i в ха­тi, i на по­лi.

    I Ду­нiн-Лев­чен­ко зай­шов з Ра­дю­ком на под­вiр'я. Ра­дюк доб­ре зро­бив, що по­хо­пив­ся вер­ну­тись до­до­му. В бра­му за­раз-та­ки при­тю­па­ли Ма­сю­ко­вi ко­нi, а за ни­ми су­ну­лась ста­ро­мод­на ко­лiс­ни­ця Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни, але вже без дра­ниць i без пе­ри­ни, обс­ми­ка­на й оче­пу­ре­на.

    Радюк по­ре­ко­мен­ду­вав усiм сво­го то­ва­ри­ша. Ста­рий Ма­сюк зап­ро­сив йо­го до се­бе на чай. Усi по­лiз­ли вго­ру по кру­тих за­яло­зе­них схо­дах. Пос­луш­ник за­раз по­дав са­мо­вар.

    Галя за­хо­ди­лась за­си­пать чай та на­ла­год­жу­вать на стiл, ско­са ог­ля­да­ючи мо­ло­до­го гос­тя. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на по­бiг­ла в свiй но­мер, щоб при­че­са­тись та при­че­пу­риться. Але дзер­ка­ло по­ка­за­ло їй не то мав­пу, не то мар­топ­ля­са, а бiльш яко­гось пе­ле­ха­то­го ве­ле­тенсько­го па­ву­ка в чеп­чи­ку з людськи­ми очи­ма. Во­на не пот­ра­пи­ла й, при­че­пу­рить своєї го­ло­ви й че­пу­ри­лась нав­по­мац­ки та по­лап­ки. Наб­рав­ши на та­рiл­ку пи­рiж­кiв та хрус­тiв ра­ди гос­тя, во­на не­за­ба­ром всту­пи­ла до Ма­сю­кiв.

    - А ви та­ки з хлi­бом-сiл­лю в гос­тi! - крик­нув Ра­дюк.

    - Атож! я лю­ди­на по­дiлш­ли­ва, я по-сiльсько­му, по-ста­рос­вiтсько­му! I в Києвi я не лад­на цу­раться своїх сiльських зви­чок. Та й ви, па­ни­чу, пев­но, з на­ших сто­рiн, ко­ли знаєтесь з на­шим су­сi­дом, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, обер­та­ючись до гос­тя, кот­рий од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би.

    - Нi! я з Чер­нi­гiв­щи­ни. Але ми з Пав­лом Ан­то­но­ви­чем сли­винь то­ва­ри­шi ще зза­мо­ло­ду, ко­ли й не змал­ку, - обiз­вавсь Ду­нiн-Лев­чен­ко до неї по-українськiй.

    - Ото люб­лю, що ви го­во­ри­те прос­тою сiльською мо­вою! Бо в ме­не якось язик у ро­тi швид­ше по­вер­тається, ко­ли го­во­рю по-своєму, по-українсько­му: якось не­ма ме­нi спи­ну та за­чiп­ки, - ска­за­ла во­на, ви­ря­чив­ши тем­нi оч­ки на бi­ля­ве гос­те­ве об­лич­чя.

    - Ой, на­ли­вай, доч­ко, хут­чiй ото­го зiл­ля, бо я аж пе­ре­пав­ся, аж став тлiн­ний од дов­гої служ­би! - ска­зав Ма­сюк, спус­ка­ючись своєю за­вальною пос­тат­тю на хруський ста­рий стi­лець.

    - Зараз, та­ту, за­раз! От по­че­кай­те, не­хай тро­хи чай­ник пос­тоїть на кон­фор­цi! - ска­за­ла Га­ля.

    Усi да­ми бу­ли в чор­но­му уб­ран­нi, як ли­чи­ло спа­сен­ни­цям, i бу­ли схо­жi на чер­ни­чок. Га­ля так са­мо бу­ла уб­ра­на в чор­не уб­ран­ня, i її ма­то­вий бi­лий вид та ро­же­вi що­ки виз­на­ча­лись ще ви­раз­нi­ше, ще яс­нi­ше. Се­ред дам, схо­жих на чер­ниць, i си­дя­чи поп­лiч з здо­ро­вим, за­го­рi­лим Ма­сю­ком, Ду­нiн-Лев­чен­ко ду­же якось ви­да­вавсь мiж усi­ма й своїм яс­но-сi­рим де­лi­кат­ним уб­ран­ням, i бi­ля­вою вро­дою, i бi­лим де­лi­кат­ним об­лич­чям. Для всiх вiн зда­вавсь ви­пе­ще­ним де­лi­кат­ним па­не­ням, на кот­ро­го нi­ко­ли й вi­тер не вi­яв, i сон­це не грi­ло.

Пошук на сайті: