Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 80)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660

    "I де це Ра­дюк наз­нав со­бi та­ку кра­су­ню, в яко­мусь за­ки­ну­то­му ху­то­рi, з та­ки­ми пиш­ни­ми очи­ма! - ду­мав гiсть, див­ля­чись вваж­ли­вим оком на Га­лю. - Яка рiв­на, струн­ка пос­тать! Якi пиш­нi очi!"

    Галя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни чаєм i по­да­ла усiм. Ма­сюч­ка нак­ра­яла па­ля­ни­цi й прип­ро­ху­ва­ла гос­тя.

    - Хоч я вже й дав­ненько на­пивсь чаю, але про­бi­гавсь по го­рах, на­ба­ла­кавсь та на­ма­рив­ся з Пав­лом Ан­то­но­ви­чем так, що аж у гор­лi по­сох­ло, аж чаю знов за­ба­жа­лось, - ска­зав гiсть.

    - Ну, вже й прав­да, що в Києвi тих гiр, то й не по­лi­чить! Не­на­че кiп в жни­ва на по­лi, - ска­зав Ма­сюк.

    - Зате ж гар­нi по­етич­нi го­ри! Київ зак­ла­да­ли та бу­ду­ва­ли, пев­но, якiсь дав­нi по­ети, ко­ли об­ра­ли та­ке пиш­не по­етич­не мiс­це, - ска­зав Ра­дюк.

    - Його зак­ла­дав або який­сь ве­ли­кий по­ет, або са­та­на… знаєте, то­дi, як вiн зма­гавсь з бо­гом за зем­лю та пiр­нув на дно бе­зод­нi в мо­рi, ви­нiс в жме­нi зем­лi та да­вай трi­пать ру­кою та роз­ки­да­ти по рiв­нiй бо­жiй зем­лi.

    Отож, пев­но, з-пiд йо­го пальцiв з до­ло­нi порс­нув пi­сок над Днiп­ром та й пос­та­ва­ли оцi кру­чi та яру­ги, - жар­ту­вав Ма­сюк.

    - Може, во­ни й чор­тя­чi, але гар­нi! - ска­зав гiсть.

    - Нечля вам, Iва­не Кор­нiй­ови­чу, та­ке го­во­ри­ти. Я б не ди­ву­ва­лась мо­ло­дим: їм вже й гос­подь прос­тить, i лю­ди ви­ба­чать. Де ж та­ки ста­рiй по­важ­нiй лю­ди­нi та­ке те­ре­ве­нить про свя­тий Київ, та ще й го­вi­ючи! Ой гос­по­ди! З ва­ми, ба­чу, не од­го­вiєшся, а тiльки грi­ха на­бе­реш­ся, - ре­пе­ту­ва­ла па­нiя Ви­со­ка.

    - А хi­ба ж вам не од­на­ко­во, хто зак­ла­дав Київ: чи по­ети, чи чор­ти? - жар­ту­вав Ра­дюк.

    - Де ж та­ки од­на­ко­во! Та хi­ба ж то­му прав­да? - обiз­ва­лась Ма­сюч­ка.

    - Їй-богу, прав­да! свя­та прав­да! Ось ме­не так су­до­мить в но­гах от тих гiр, що лед­ве сту­паю. Хi­ба ж та­ке су­дом­лiн­ня мо­же буть од по­етiв або од свя­тих? - драж­нивсь Ма­сюк, те­реб­ля­чи на всi зас­та­ви пи­ро­ги з чаєм, аж йо­го дов­гi ву­са ки­ва­ли кiн­ця­ми, не­на­че сва­ри­лись на Ли­ке­рiю Пет­рiв­ну.

    - То во­ни, пев­но, на­чи­та­лись оце Дар­вi­на або Спен­се­ра, що та­ке го­во­рять про Київ, - обiз­вавсь гiсть i зир­нув на Ра­дю­ка.

    - Атож! - аж крик­ну­ла па­нiя Ви­со­ка. - Це тi двi са­та­нi, що їх так лю­бить Пав­ло Ан­то­но­вич.

    - Тi двi са­та­нi, що вам сни­лись пе­ред виїздом на про­щу? - спи­тав Ра­дюк.

    - Атож! прис­ни­лись, ка­торж­нi, обид­ва; нi­би я стою ко­ло ясел в своїй обо­рi десь вже смер­ком. А во­ни вдвох ви­хо­дять з по­вiт­ки, чор­нi, мох­на­тi та пе­ле­ха­тi, з ро­га­ми на го­ло­вах, а во­ля­чi хвос­ти аж во­ло­чаться по кi­зя­ках, не­на­че в со­бак, та прос­то до ме­не! та да­вай ду­цать ме­не ро­га­ми. Я ос­ту­пи­лась пiд за­га­ту, при­ту­ли­лась, го­ло­ву хо­ваю пiд ост­рi­шок. А ост­рi­шок все рос­те вго­ру та ви­щає, а за­га­та по­со­вується та ос­ту­пається по­зад ме­не. Во­ни, ка­торж­нi, ки­да­ються на ме­не, як ска­же­нi со­ба­ки. Не­ма вже ме­нi ку­ди тi­ка­ти й чим обо­ро­ниться. А я нi­би пев­но знаю, що во­ни по­тяг­нуть ме­не в пек­ло. Ко­ли десь узявсь мiй по­кiй­ник ка­пi­тан, бi­жить з дрюч­ком в ру­ках i по­дає йо­го ме­нi. То­дi я як те­леп­ну од­но­го по ро­гах! Ро­ги й пос­па­да­ли. Я впе­рi­щи­ла по ро­гах i дру­го­го i то­му поз­би­ва­ла ро­ги. То­дi во­ни пос­та­ва­ли шу­тi, не­на­че без­ро­гi ко­ро­ви. А я їх все же­ну та же­ну, та й заг­на­ла в по­вiт­ку. Заг­на­ла та й про­ки­ну­лась.

    - Слава вам, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но! - го­во­рив i ра­зом ре­го­тавсь Ра­дюк.

    Дунiн-Левченко й со­бi ре­го­тавсь без со­ро­му, по­зи­ра­ючи на Ра­дю­ка.

    - Коли заг­на­ли їх в по­вiт­ку, то й по­зап­ря­гаєте цю ху­до­бу в плуг, та ще й ора­ти­ме­те нею, - го­во­рив Ма­сюк.

    - Дух свя­тий при нас та при ха­тi! Щоб я чор­та­ми по­ле ора­ла? Це ви­га­да­ли! Од­же ж з ва­ми, їй-бо­гу, наг­рi­шиш пов­ну ха­ту, ще й кiм­на­ту. Ще доб­ре, що пе­ред спо­вiд­дю! - го­во­ри­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на вже з ле­генькою до­са­дою в го­ло­сi, - а все то ви, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, та­ки вин­нi бу­ли, що ме­нi верз­лось та­ке стра­хо­вин­ня!

    - Чому так? Я й сном i ду­хом в цьому не ви­нен.

    - Бо як по­ча­ли на виїздi на про­щу то­ро­чить з своїми су­сi­да­ми па­ни­ча­ми про тих страш­них заг­ра­нич­них вче­них, як по­ча­ли мiж со­бою зма­гаться та кри­чать, то во­ни ме­нi обид­ва й прис­ни­лись. Ще га­разд, що я не все вто­ро­па­ла з ва­шої роз­мо­ви. Але до­га­ду­юсь, що то бу­ло щось не­пу­тя­ще й нi до чо­го не го­ден­не.

    - Еге! Як­би ви бу­ли все роз­човп­ли, то бу­ли б до­сi вмер­ли. И до Києва б не доїха­ли, - ска­зав Ра­дюк.

    - Якби не­бiж­чик був не вря­ту­вав вас з бi­ди, то ви оце до­сi бу­ли б вже в пек­лi. Ой, го­ре нам! - ска­зав Ма­сюк з тон­ким на­тя­кан­ням на жарт i з бо­го­бо­ящою мi­ною на ви­ду.

    - Жартуйте-бо, та й мi­ру знай­те! Од пек­ла бо­ро­ни бо­же вся­ко­го хре­ще­но­го й мо­лит­ве­но­го ра­ба бо­жо­го, - ска­за­ла по­важ­ним то­ном Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, зби­ва­ючись не­са­мо­хiть на вис­ло­ви зна­ху­рок.

    - Чи ви пак, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, знаєте, що й я вже пе­ре­чи­та­ла книж­ки цих двох страш­них дiдькiв? - ска­за­ла Га­ля.

    - Невже? Ой гос­по­ди! Який те­пер свiт нас­тав. Що ж то да­лi бу­де? - бiд­ка­лась па­нiя Ви­со­ка. - Це, пев­но, десь в Ту­реч­чи­нi або в Нi­меч­чи­нi вже на­ро­дивсь ан­тих­рист.

    - Ну, та й доб­рi пи­ро­ги пе­чуть там у вас на се­лах, Ли­кергє Пет­рiв­но! - ви­хо­пивсь Ду­нiн-Лев­чен­ко, вкла­да­ючи в ко­пи вже третього пи­ро­га. - Iс­тин­но сiльськi! Смач­нi, аж за­паш­нi, й трив­нi. Пев­но, в вас ду­же здат­на та зруч­на ку­хо­вар­ка.

    - Та ку­хо­вар­ка, що отут си­дить з ва­ми та чай п'є. Та то я пек­ла влас­ни­ми ру­ка­ми! - аж крик­ну­ла па­нiя Ви­со­ка якось тро­хи чван­ли­во.

    - Честь вам i ве­ли­ке спа­си­бi! - ска­зав гiсть. - В нас так ме­нi вже об­рид­ли тi ку­харськi со­лод­кi та ле­ге­сенькi, нi­би по­вiт­ря­нi пи­рiж­ки та ку­харська од­но­ма­нiт­на стра­ва! Бу­ло при­бi­жи­мо з бра­том з гiм­на­зiї, го­лод­нi, як вов­ки, з ди­тя­чим апе­ти­том. Так би нам хо­тi­лось тер­нуть бор­щу або чо­гось трив­но­го! А ма­ма все нам дає суп­чик та суп­чик та бульйон­чик, щоб ми пак рос­ли де­лi­кат­нi та то­ненькi.

    - От я й ра­да, що на­ша Ма­сю­кiв­на ста­ла вам в до­го­дi, - аж кри­ча­ла од ра­до­щiв Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, - от я вам за­раз ще при­не­су та­рiл­ку! Ой, вiк­на тре­ба по­мить! - крик­ну­ла во­на й схо­пи­лась з стiльця.

    "Якi вiк­на? Що це во­на пле­те? - по­ду­мав гiсть. - Чи не бо­же­вiльна во­на?"

    - Ой, вiк­на ж, моє ти ли­шенько! Чи ви ба­чи­те? Он, гляньте! Я й до­сi не при­ди­ви­лась, ха­па­ючись. Це ж ще з са­мої зи­ми, з осе­нi в цих ле­да­рiв вiк­на не по­ми­тi! I му­хи, й па­ву­ки, i го­лу­би! Ще й не­на­че со­ба­ки ма­ха­ли та кру­ти­ли хвос­та­ми, пов­мо­чу­ва­ни­ми в грязь, та хвиська­ли в шиб­ки! А две­рi ту­теч­ки? Ой ненько моя! Ото пас­кудст­во!

    - Чи вiк­на та две­рi, чи пи­ро­ги пе­ред­нi­ше? - го­во­рив, ре­го­чу­чись, Ра­дюк.

    - Авжеж пи­ро­ги, а по­тiм вже вiк­на! Ось я за­раз! - ре­пе­ту­ва­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Не тре­ба, спа­си­бi! - крик­нув гiсть, схо­пив­ся з мiс­ця i вхо­пив своєю бi­лою де­лi­кат­ною ру­кою за її чер­во­ну шорст­ку ру­ку, при­вiв i по­са­до­вив си­ло­мiць на стiльцi. - Не кло­по­чiться й не тур­буй­тесь! їй-бо­гу, я вже наївсь по са­мi­сiньку шию; аж сить пок­лав на со­бi.

    - Як наїлись, то я й ра­да од щи­ро­го сер­ця, а як нi, то я ви­не­су вам ще пов­нi­сiнький ко­шик, - го­во­ри­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Не бi­гай­те й не ви­носьте! Ме­нi вже час до­до­му, хоч ме­нi й ду­же приємно ще по­си­дiть та по­ба­ла­ка­ти. На­пи­ши ж ме­нi, будь лас­ка, за ад­рес сво­го но­во­го жит­ла! Дай зна­ти пош­тою, де во­но бу­де, то я й при­бi­жу до те­бе. Не за­бу­вай, що не­за­ба­ром день моїх iме­нин. Збе­руться, зiй­дуться мої то­ва­ри­шi та зем­ля­ки. По­си­ди­мо, по­ба­ла­каємо щи­ро й по ду­шi. А ти знаєш, що без те­бе в нас бу­де ве­ли­ка дiр­ка за сто­лом, як ка­жуть се­лю­ки.

    Гiсть розп­ро­щав­ся з ду­же де­лi­кат­ни­ми пок­ло­на­ми, шарк­нув дрiб­неньки­ми нiж­ка­ми пе­ред Ли­ке­рiєю Пет­рiв­ною, не­на­че пе­ред мо­ло­денькою пан­ною, по­дав ру­ку, пот­ру­сив її за ру­ку й по­дя­ку­вав за пи­рiж­ки. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на аж по­чер­во­нi­ла, од нес­по­дi­ван­ки на­вi­щось дриг­ну­ла на­зад ма­ленькою нiж­кою, ще й трош­ки при­сi­ла, не­на­че ма­ленька шко­ляр­ка: во­на, оче­ви­дяч­ки, не зна­ла, на яку й сту­пить, чи на пра­ву, чи на лi­ву.

    - Ну та й де­лi­кат­ний! Ну та й тен­дiт­ний цей ваш то­ва­риш! - ре­пе­ту­ва­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Дуже вже пе­ре­де­лi­кат­не­ний! - обiз­вавсь Ма­сюк.

    - А якi в йо­го ма­ленькi та м'якенькi руч­ки! Дос­то­ту, не­на­че в пан­ни. А якi дрiб­ненькi та то­ненькi нiж­ки! - ре­пе­ту­ва­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

Пошук на сайті: