Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    - Що це в вас та­ке? Чи по­пи, чи ди­яко­ни, чи слi­пi Ве­лi­за­рiї? - про­мо­вив Возд­ви­женський i за тим го­лос­но про­чи­тав на­пис: "Свя­тий пра­отець наш Ноє".

    - Е! в вас, ба­чу, гi­та­ра є! - про­мо­вив Возд­ви­женський i зняв з стi­ни гi­та­ру. - А заг­рай­те, будьте лас­ка­вi, або й зас­пi­вай­те, - ска­зав Возд­ви­женський, сiв­ши ко­ло Мар­ти.

    - Я ко­лись спi­ва­ла, та вже по­за­бу­ва­ла, - про­мо­ви­ла ко­кет­ли­во Мар­та. - Про­сiть сест­ру.

    Воздвиженський зняв з стi­ни дру­гу гi­та­ру й по­нiс Сте­па­ни­дi. Во­на так са­мо со­ро­ми­лась й од­си­ла­ла до сест­ри.

    - Коли ви не хо­че­те, то ми бу­де­мо спi­вать з Даш­ко­ви­чем. Ану! по­чи­най ук­раїнської!

    I Даш­ко­вич смi­ли­во по­чав те­но­ром "Вий­ди, дiв­чи­но! вий­ди, риб­чи­но!" Возд­ви­женський пiд­тя­гав ба­сом i так ла­мав ук­раїнськi сло­ва, що пан­ни не мог­ли вдер­жаться од смi­ху. Од­на­че Мар­та по­ча­ла аком­па­ну­ва­ти на гi­та­рi, а за нею й Сте­па­ни­да на дру­гiй. Пiс­ня вий­шла ду­же гар­но, бо її спi­ва­ли вмi­лi го­ло­си. Су­хоб­рус аж уми­лив­ся сер­цем.

    Паничi скiн­чи­ли й про­си­ли спi­вать са­мих пан­нiв. Во­ни му­си­ли зас­пi­вать "Си­зо­го го­лу­боч­ка". Го­ло­си їх бу­ли доб­рi, але не ду­же твер­дi й смi­ли­вi. Во­ни спi­ва­ли й пи­ша­ли гу­би, а од то­го пiс­ня ви­хо­ди­ла ду­же вже сен­ти­мен­тальна.

    - Годi вже то­го го­лу­боч­ка! Зас­пi­вай­те ли­шень "Гор­ли­цi"! От пiс­ня! - го­во­рив Су­хоб­рус, роз­ве­се­лив­шись. Доч­ки вда­ри­ли "Гор­ли­цi" дрiб­но й го­лос­но. До їх прис­та­ли па­ни­чi. Пiс­ня бу­ла та­ка ве­се­ла, та­ка жва­ва, що пi­дiй­ма­ла но­ги до тан­цiв.

    - Заспiвайте ж iще на­шої пiс­нi, та жа­лiб­ної-жа­лiб­ної, - про­сив Су­хоб­рус.

    I всi ра­зом зас­пi­ва­ли "Чи я в лу­зi не ка­ли­на бу­ла, чи я в лу­зi не чер­во­на бу­ла?"

    - Ой, не спi­вай­те, бо бу­ду пла­ка­ти! - про­сив Су­хоб­рус, пе­рес­лу­хав­ши пiс­ню. - Що ме­нi зга­да­ла ця пiс­ня? Яку дав­ню дав­ни­ну при­га­да­ла во­на ме­нi! I мою мо­ло­дiсть, i мою по­кiй­ни­цю, i мої лi­та дав­нi, на­вi­ки ми­нув­шi!

    Вже на схо­дi не­бо за­чер­во­нi­ло, а гос­тi все спi­ва­ли та спi­ва­ли, та ви­пи­ва­ли. На­реш­тi, сам Су­хоб­рус став се­ред ха­ти i по­чав спi­вать цер­ков­них пi­сень. До йо­го прис­та­ли сту­ден­ти, а за ни­ми му­си­ли спi­вать i пан­ни. Вже над­во­рi ста­ло роз­вид­ню­ваться, а во­ни всi спi­ва­ли "Взбран­ной воєво­дi" та "Мно­гая лi­та!"

    В Братсько­му мо­нас­ти­рi задз­во­ни­ли на ут­ре­ню. В той час од­ми­ка­ли мо­нас­тирську бра­му.

    - Дашковичу! чуєш? - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    - "Час до­до­му, час! за­ба­ри­ли­ся!" - за­тяг­ли всi, i па­ни­чi по­ча­ли про­щаться з ха­зяїном i доч­ка­ми. Всi вип­ро­ва­ди­ли їх у двiр i розп­ро­ща­лись з ни­ми. Ха­зяїн i доч­ки про­си­ли сту­ден­тiв не за­бу­вать їх i од­вi­ду­вать як­най­час­тi­ше, тiльки не че­рез бар­кан, а прос­то че­рез бра­му.

    Ранок, свi­жий i ро­ся­ний, са­ме роз­го­рю­вавсь. На са­мих вер­шеч­ках усiх зо­ло­тих хрес­тiв Ста­ро­го Києва, на ви­со­ких го­рах, з'яви­лись чер­во­нi, як жар, про­мiн­ня, а По­дiл ле­жав сон­ний пiд го­рою в гли­бо­кiй тем­нiй тi­нi.

    Студенти ввiй­шли в мо­нас­тирську бра­му, де стрi­лось їм кiлька пе­ре­ку­пок з ко­ши­ка­ми в ру­ках. Две­рi в кор­пу­сi бу­ли вже од­чи­не­нi. Во­ни бла­го­по­луч­но прой­шли до но­ме­ра й по­ва­ли­ли­ся на лiж­ка, зму­че­нi днем i нiч­чю, так ба­га­тою на при­ти­чи­ни.

    А Су­хоб­рус, вер­нув­шись з доч­ка­ми до ха­ти, став се­ред кiм­на­ти, прик­лав па­лець до ло­ба, дов­го ду­мав i ска­зав:

    - Щось во­но та не­дур­но! Щось та бу­де! I тре­ба ж бу­ло цим па­ни­чам пот­ра­пи­ти пе­ре­лiз­ти до­кон­че в мiй са­док, зай­ти до моєї гос­по­ди нес­по­дi­ва­но й не­га­да­но в та­ку пiз­ню до­бу! Це все не­дур­но! Щось та по­вин­но буть!

    Так го­во­рив Су­хоб­рус пiд впли­вом "Пе­чорсько­го па­те­ри­ка", на­чи­тав­шись за спо­ку­си од злих ду­хiв. Йо­му i в го­ло­ву не прий­шло, що дi­ло ста­ло­ся ду­же прос­то й ви­пад­ком.

    - Щось бу­де! - все го­во­рив Су­хоб­рус сам до се­бе, сто­ячи се­ред ха­ти з пальцем, при­ту­ле­ним до ло­ба. - Доч­ки! го­туй­тесь до ве­сiл­ля! Ось що бу­де! - про­мо­вив батько ве­се­ло до своїх до­чок i пi­шов спать.

    Вплив "Пе­чорсько­го па­те­ри­ка" з батька пе­рей­шов i на до­чок. Во­ни не ляг­ли спать i пiш­ли в са­док стрi­чать схiд сон­ця, їм так яс­но ма­лю­ва­лась ве­чiр­ня сце­на в сад­ку!

    Роса па­да­ла їм на ко­си, на ли­ие, на оде­жу; ве­ли­кi крап­лi до­щем па­да­ли з лис­тя й об­си­па­ли їх бi­лi сук­нi. Сон­це ви­ко­ти­лось з-за Днiп­ра й ос­вi­ти­ло їх зблiд­лi ли­ця й тро­хи чер­во­нi очi. А во­ни все хо­ди­ли по сад­ку й ди­ву­ва­лись. В кож­ної в го­ло­вi стри­мi­ла батько­ва дум­ка: щось бу­де! щось по­вин­но буть!

    В обi­ди батько прий­шов з ма­га­зи­ну до гос­по­ди, i за обi­дом роз­мо­ва йшла все про сту­ден­тiв.

    - Як же вам по­ка­за­лись вчо­раш­нi гос­тi? Чи спо­до­ба­лись хоч тро­хи? Я ду­же впо­до­бав Даш­ко­ви­ча! Та­кий ти­хий, спо­кiй­ний i ду­же ро­зум­ний па­нич! - го­во­рив Су­хоб­рус. - А той дру­гий щось ду­же ди­кий та гру­бий! Чис­тий па­ру­бок!

    - Одначе вiн з се­бе ду­же по­каз­ний, здо­ро­вий, має гар­но­го ба­са, - ска­за­ла Мар­та, - а Даш­ко­вич вже геть-то ро­зум­ний, хоч i ду­же гар­ний з ли­ця.

    I батько все хва­лив Даш­ко­ви­ча, а доч­кам чо­мусь бiльше спо­до­бав­ся Возд­ви­женський. I Мар­та, й Сте­па­ни­да зна­хо­ди­ли Возд­ви­женсько­го здо­ро­вi­лим; їм обом спо­до­бав­ся йо­го бас, йо­го смi­ли­вiсть, хоч i ду­же гру­ба. Тiльки од­на дру­гiй не приз­на­ва­лась в то­му i таїла ту дум­ку про се­бе. Мар­та зна­ла, що Возд­ви­женський бiльше звер­тав ува­гу на неї, й бу­ла ра­да; Сте­па­ни­да за­ви­ду­ва­ла й по­ча­ла цу­раться сест­ри. З то­го ча­су мiж ни­ми по­чав­ся ще бiльший не­лад. Од­на пог­ля­да­ла на дру­гу ско­са.

    Не так бу­ло мiж сту­ден­та­ми. Возд­ви­женський впо­до­бав Мар­ту, а Даш­ко­вич - Сте­па­ни­ду. Даш­ко­вич не хва­лив Мар­ти.

    - Тямиш ти! Ти по­ди­вись тiльки на Мар­ту! Якi в неї бро­ви, якi гу­би! Очi, як огонь, гу­би, як ко­ра­ли! А твоя Сте­па­ни­да… Ну що в неї гар­но­го? Все тон­ке, дрiб­не: i брiв­ки, i но­сик, i зуб­ки.

    - А в твоєї Мар­ти бро­ви, як у мо­ло­ди­цi, очi, як сли­ви.

    - Коли б пак у неї бро­ви бу­ли ще тов­щi, очi ще бiльшi, то во­на бу­ла б ще кра­ща! Мар­та - то кра­са схiд­на, щи­ра ук­раїнка, по­каз­на, чор­ня­ва! В нас в Россєї нi­чо­го та­ко­го не знай­деш! Во­на щи­ра пальма Схо­ду! - го­во­рив Возд­ви­женський.

    Нiхто не знав, як во­ни поз­най­оми­лись з пальма­ми. На­чальство на­вiть не дiз­на­лось, що во­ни тiєї но­чi не но­чу­ва­ли до­ма. Тiльки пер­шої-та­ки не­дi­лi всi сту­ден­ти ду­же зди­ву­ва­лись, по­ба­чив­ши, що Возд­ви­женський i Даш­ко­вич йшли з церк­ви по­руч з Су­хоб­ру­сiв­на­ми й про­ве­ли їх до­до­му. Возд­ви­женський щось роз­ка­зу­вав Мар­тi, так роз­ма­ху­вав ру­ка­ми, що за­че­пив яко­гось па­на п'ятiр­нею по го­ло­вi й ски­нув з йо­го шап­ку. З то­го ча­су Возд­ви­женський i Даш­ко­вич по­ча­ли на­вi­ду­ваться до Су­хоб­ру­са, хо­ди­ли з йо­го доч­ка­ми гу­лять в Царський са­док. Ста­рий ку­пець був пев­ний, що во­ни пос­ва­та­ють йо­го до­чок, i раз не втер­пiв, про­хо­пив­ся пе­ред па­ни­ча­ми, що в йо­го "є, i ще й бу­де, ще й до то­го роз­до­бу­де!", що для своїх до­чок вiн зос­та­вить кож­нiй по до­мо­вi. То­го ж та­ки лi­та Су­хоб­рус зак­лав но­вий му­ро­ва­ний дiм, на ву­ли­цю вiк­на­ми й на два ета­жi. Для дру­гої доч­ки вiн ку­пив грунт про­ти сво­го-та­ки до­му че­рез ули­цю, в дру­го­му квар­та­лi, й обi­цяв­ся збу­ду­вать та­кий же са­мий дiм. Сту­ден­ти ду­же яс­но пос­те­рег­ли, до чо­го во­но йдеться, i кож­ний мав на дум­цi за­ру­читься, ко­ли тiльки нас­та­не то­му час.

    

III

    

    Настав ос­тан­нiй рiк ака­де­мiч­но­го кур­су. Возд­ви­женський по­чав ду­же час­то за­пи­су­ваться в лав­ру, в пе­ще­ри, щоб по­ка­зать рек­то­ро­вi свою вi­ру. Вiн ста­вав на мо­лит­вах ос­то­ронь, од дру­гих ок­ро­ми, й iн­пек­тор ба­чив, що вiн не про­пус­кав нi­ко­ли мо­ли­тов. На мо­лит­вах вiн все хрес­тивсь, кла­няв­ся ду­же низько, бив пок­ло­ни й так ли­це­мiр­но пi­дiй­мав очi до не­ба, що iнс­пек­тор на­вiть по­ду­мав, чи не пост­ри­жеться ча­сом вiн у чен­цi. Вiн хо­див до церк­ви на ран­ню служ­бу на­вiть в бу­день i прик­ла­давсь до чу­дов­ної iко­ни Братської бо­го­ро­ди­цi, де рек­тор чи­тав ака­фiст. В той час вiн уже став зов­сiм iн­шим чо­ло­вi­ком, не мо­лив­ся бо­гу вно­чi. Пе­ред про­фе­со­ра­ми гнув спи­ну, ни­зенько кла­нявсь чен­цям, бо знав, що во­ни те ду­же люб­лять, та все тер­ся ко­ло тих про­фе­со­рiв, кот­рi ма­ли ба­гацько до­чок. Ре­пу­та­цiя йо­го йшла все вго­ру та вго­ру.

Пошук на сайті: