Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 82)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - Неначе й кат зна що, але якось гар­но! їй-бо­гу, не­по­га­но! Жде­мо ми та жде­мо. Нiх­то не ви­хо­дить. А я да­вай зир­кать по по­ко­ях. Див­люсь, аж в од­но­му ку­точ­ку на ко­син­чи­ку чи на по­лич­цi нi­би об­раз. Я пiш­ла та й роз­див­ля­юсь. Ко­ли, сер­це, при­див­люсь, аж то скля­на кар­ти­на, а на тiй кар­ти­нi який­сь ли­цар та пан­на об­нi­ма­ються. А за кар­ти­ною стоїть ма­ленька лам­поч­ка, щоб вве­че­рi ос­вiт­лю­вать ту кар­ти­ну зза­ду! "Та то Фа­уст та Мар­га­ри­та", - ше­по­тить ниш­ком ме­нi Га­ля. - "То це в неї та­кi об­ра­зи?" - ше­по­чу я до своїх. Ото я заг­ля­ну­ла че­рез две­рi в спальню, а там лiж­ко, як цяцька, i скрiзь по­ви­ши­ва­нi га­ру­сом ки­ли­ми i на пiд­ло­зi, i на стi­нi, а в кут­ку на по­ли­цi знов той об­раз! але ба­га­то бiльший! I там цi­лується ли­цар з пан­ною! А свя­тих об­ра­зiв ко­ли б вам хоч один, хоч би для людсько­го ока! Ой, ця па­нiя, пев­но, й са­ма ла­са до тих ли­ца­рiв та по­цi­лун­кiв! Я то­дi з нудьги пiш­ла до од­но­го дзер­ка­ла та й заг­ля­ну­ла в йо­го. Ме­не геть чис­то всю вид­но до са­мо­го до­лу; на­вiть мої че­ре­ви­ки вид­но.

    Дивлюсь, а я й справ­дi в чор­но­му ски­ну­лась на чер­ни­цю. Тiльки в дзер­ка­лi я до­ди­ви­лась, що я й справ­дi тро­хи якась ку­ца; бо спiд­ни­ця на ме­нi тро­хи ку­ца. Тре­ба бу­де ниж­че спус­тить спiд­ни­цю. Ко­ли це две­рi рип! Вхо­дить па­нiя, вже прис­тар­ку­ва­та, але ви­со­ка, здо­ро­ва, та ши­ро­ка, та тi­лис­та, аж ог­ряд­на.

    Лице дов­ге й пов­не, та гор­де. В ру­ках у неї во­ло­читься якесь шит­во з квiт­ка­ми, не­на­че пок­рi­вець до церк­ви на ана­лой, а са­ма в яс­но-сi­рiй сук­нi. З пог­ля­ду якась нi­би вит­рiш­ку­ва­та, чи вид­ро­ока, чи на­ду­та. В яс­нiй сi­рiй сук­нi во­на чо­гось ски­ну­лась на мою сi­ру ко­ро­ву. Ще й на­вi­щось на­ду­ла здо­ро­вi гу­би­ща. Чис­то то­бi моя сi­ра ста­ра ко­ро­ва! Я тро­хи не ска­за­ла: "Би­цю, би­цю! на хлiб­ця!" Я одс­ко­чи­ла од дзер­ка­ла. Ще доб­ре, що не ви­со­ло­пи­ла язи­ка та не ви­щи­ри­ла зу­бiв, бо хо­тi­ла при­ди­виться, кот­рий зуб у ме­не вчо­ра вно­чi бо­лiв. А во­на во­ло­че те пок­ри­ва­ло аж по пiд­ло­зi, а в дру­гiй ру­цi дер­жить гол­ку та чо­гось пря­мує прос­то до ме­не; вту­пи­ла в ме­не свої здо­ро­вi баньки та й пи­тає:

    - В вас ба­га­то со­бак?

    Я ж очi вит­рi­щи­ла на неї з ди­ва та й ка­жу:

    - Вже чо­го, чо­го, а цього доб­ра в ме­не до­во­лi: аж п'ять!

    - Аж п'ять! Нев­же аж п'ять? - крик­ну­ла во­на й своє шит­тя спус­ти­ла аж на са­му пiд­ло­гу.

    - Аж п'ять, - ка­жу я, - од­на на лан­цю­зi ко­ло ста­нi, а чо­ти­ри бi­гає по дво­рi.

    - То ви їх всiх при­ве­де­те на моє под­вiр'я! То ме­нi не мож­на бу­де й у свiй двiр вий­ти? - аж крик­ну­ла во­на на ме­не.

    - А то на­вi­що б я тур­ли­ла оту со­ба­чу че­ре­ду за сто верс­тов до Києва за во­зом, та ще й у ваш двiр! - ка­жу я i по­чу­ваю, що во­на ме­не вже сер­дить своїми гор­до­ви­ти­ми банька­ми та нев­вiч­ли­ви­ми сло­ва­ми.

    - То ви, пев­но, приїха­ли з се­ла? - пи­тає во­на.

    - Атож! Ав­жеж з се­ла, - ка­жу я, - я не ту­теш­ня.

    - А дi­тей у вас, пев­но, з де­ся­те­ро. Я не прий­маю до се­бе на квар­ти­ру по­жильцiв з дiтьми. Дi­ти кри­чать, ве­ре­щать, пус­ту­ють по дво­рi, ла­зять в мiй са­док, зри­ва­ють вiт­ки, кра­дуть ово­щi. А ма­ленькi дi­ти то пла­чуть, то ре­вуть, та не да­ють ме­нi нi чи­тать, нi до ла­ду ви­ши­ва­ти, бо я все по­ми­ля­юсь.

    "Пху на те­бе, са­та­но, - ду­маю я. - В те­бе, ба­чу, й дi­ти, й со­ба­ки, то все од­но, не­на­че їх од­на ма­ти ро­ди­ла. Та в ме­не бу­ло всього од­но ди­тин­ча, та й те по­мер­ло". - "Ви, пев­но, ду­маєте, що це я най­маю квар­ти­ру?" - ка­жу я до неї.

    - А хто ж з вас най­має? На вас же не на­пи­са­но, хто її най­має, - ка­же во­на гор­до­ви­то, - хо­дять, ви­ри­пу­ють ме­нi ха­ту, а квар­тир не най­ма­ють.

    - А в вас ба­га­то вже пис­ку­нiв? - пи­тає во­на в Га­лi. Га­ля по­чер­во­нi­ла, ос­мiх­ну­лась та й мов­чить. А я та­ки не втер­пi­ла, бо вже по­чу­ваю, що ме­не й злiсть бе­ре за те, що оця ко­ро­ва все якось нех­тує мною. Во­на не знає, що й я ка­пi­тан­ша, мо­же, i кра­ща за неї, та й ка­жу: "Та во­ни оце тiльки що поб­ра­лись".

    - Ну, ко­ли так, то, мо­же, ще ми по­ти бу­де­мо сва­та­ми, по­ки в вас не пi­дуть дi­ти. А як пi­дуть дi­ти, то я му­шу вас ви­вес­ти з квар­ти­ри. В ме­не в до­мi де­рев'янi пе­ре­го­род­ки меж кiм­на­та­ми, то ме­нi усе чуть. Взя­ли бу­ли в ме­не оце не­дав­но квар­тир­ку отам за тiєю стi­ною два сту­ден­ти. Та як по­ча­ли спi­вать вно­чi та рев­ти, не­на­че двi єри­хонськi тру­би, то я за­раз-та­ки їх i поп­ро­га­ня­ла з дво­ра, - ка­же во­на. А що вже зап­ра­ви­ла за двi кiм­нат­ки з пе­ре­го­род­кою, то не­на­че за батька.

    - Та як вас на ймен­ня та на прiз­ви­ще? - пи­тає во­на. Як наз­вав се­бе Пав­ло Ан­то­но­вич, то во­на на­су­пи­ла бро­ви й скри­ви­лась, не­на­че кис­ли­цi по­куш­ту­ва­ла.

    - Та во­на ж з бю­рок­ра­тiї й, на­дiсь, во­на чу­ла десь, як по са­ло­нах пот­рi­пу­ють моє ймен­ня, - ска­зав Ра­дюк. - Ця ме­не й на квар­ти­ру не прий­ня­ла б.

    - Прощайте й ви­ба­чай­те, що по­тур­бу­ва­ли вас дур­но! - ка­же Пав­ло Ан­то­но­вич та мер­щiй з по­коїв, а ми з Га­лею й со­бi да­вай хут­чiй тi­кать. Од цiєї ве­ред­ли­вої па­нi! й по­ли врiж та тi­кай! Та­ка во­на гор­до­ви­та, та ве­ред­ли­ва, та на­ду­та. Цур їй, пек їй!

    - Гордовита, бо во­на ве­ли­ка ця­ця: во­на, бач­те, ге­не­ральша, - ска­зав Ра­дюк. - Во­на бу­ла за­му­жем за Ри­бач­ко­вим, кот­рий пе­ред тим був у Києвi пред­сi­да­те­лем, а по­тiм ди­рек­то­ром в бан­ку та на­удив риб­ки на сто ти­сяч уся­ки­ми ха­ба­ра­ми, за доб­рих дав­нiх ча­сiв, ще й йо­му да­ли се­ло, од­ня­те в од­но­го польсько­го дi­ди­ча, повс­тан­ця.

    - Сто ти­сяч! Ой бо­же мiй, як ба­га­то! Я б i не пiд­нес­ла! - аж крик­ну­ла па­нiя Ви­со­ка.

    - Виудив i ста­вок, i мли­нок, i виш­не­вий са­док, i дiм. А те­пер йо­го удо­ви­ця си­дить в но­рi та тiльки ссе ла­пу, об­мо­че­ну в зiб­ра­ний мед, не­на­че вед­мiдь. Не­бiж­чи­ко­вi да­ла каз­на на вип­лат на со­рок год кон­фiс­ко­ва­не на Во­ли­нi в польсько­го повс­тан­ця дi­ди­ча ще дру­ге се­ло. Те­пе­реч­ки в неї тiльки й ро­бо­ти, що з ран­ку до ве­чо­ра ви­ши­ває по­душ­ки та ки­ли­ми, а ля­же в пос­тiль, то чи­тає до свi­ту фран­цузькi ро­ма­ни.

    - А якi ж iще ви ба­чи­ли квар­ти­ри? - спи­та­лась ста­ра Ма­сюч­ка.

    - Ой сер­це! ба­чи­ли ще ба­га­то, i ба­га­то грi­ха наб­ра­ла на ду­шу, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Ото йде­мо ми та зай­шли в двiр до яко­гось пол­ков­ни­ка При­ши­битька. Ог­ля­дi­ли пе­ред­нi­ше квар­тир­ку. Квар­тир­ка гар­на й но­венька та чис­тенька. Пав­ло Ан­то­но­вич i смик­нув за дрiт та й задз­во­нив. Нас впус­тив ла­кей з здо­ро­ви­ми бур­ця­ми на що­ках. Во­ни ж увiй­шли в при­хо­жу по­пе­ред ме­не, а я зос­та­лась по­за­ду. За­чи­няю две­рi та й ду­маю: "Не бу­ду я ви­ти­каться на­пе­ред, щоб ме­не знов не прий­ня­ли за ма­тiр, бо я ж ще й до­сi на­вiть нiг­де на ве­сiл­лi не ма­те­ри­ну­ва­ла". Аж вис­ка­кує з две­рей той пол­ков­ник При­ши­битько в бi­ло­му кi­те­лi, i вла­ди­мирський хрес­тик те­лi­пається в пе­тельцi на гру­дях. Ма­буть, вiн i спить в тих хрес­ти­ках.

    Цей ста­рий з та­ки­ми куд­ла­ти­ми бур­ця­ми, не­на­че на­чiп­ляв на що­ки клоч­чя, та су­хий, та жов­тий! Вiн чо­гось не до їх обер­тається, а прос­то до ме­не: вит­рi­щив злi оч­ки, кру­тить ни­ми, не­на­че хо­тiв ме­не з'їсти або заст­ре­лить ти­ми оч­ка­ми. А по­тiм роз­зяв­ляє вер­шу та й ви­пи­нає гу­би­ща, не­на­че тру­бу. Ди­вивсь, ди­вивсь вiн дов­генько, а по­тiм як кри­ко­не на ме­не: "Ти ку­ди лi­зеш? Ви, чер­нич­ки, усi дар­моїдки. В ме­не на мо­нас­ти­рi для дар­моїдiв не­ма нi­чо­го! Пiш­ла геть! Геть, з дво­ра, во­ло­цю­го!" Я роз­сер­ди­лась, аж нес­тя­ми­лась, виз­вi­ри­лась на йо­го й со­бi та й ка­жу: "Я й са­ма лад­на да­вать гро­шi на мо­нас­ти­рi, а не од ко­гось там бра­ти. Не кри­чiть ли­шень так на ме­не, бо й я та­кий офi­цер, як i ви, а мо­же, ще й кра­щий од вас". Вiн вит­рi­щив дур­нi очi на ме­не та й при­див­ляється: не­на­че шу­кає очи­ма, чи й справ­дi не бли­щать ча­сом на ме­нi на мун­ди­рi гуд­зи­ки. А по­тiм якось-та­ки за­раз сха­ме­нувсь: обер­тається до їх та й ка­же, та все сер­ди­то, не­на­че й їх лає: "Я ци­ми ду­ро­ща­ми, ци­ми квар­ти­ра­ми не пiк­лу­юсь. Не­хай лиш моя жiн­ка по­ба­ла­кає з ва­ми". Обер­нувсь на ца­пи­них нiж­ках та й пi­шов, не­на­че по­нiс на кiл­ку свою ли­су, об­лiз­лу го­ло­ву.

    - Це справ­дi вам тра­пи­лась при­ти­чи­на! Ото, ска­жiть, якi бу­ва­ють лай­ли­вi лю­ди! Це ви на та­кiвсько­го нас­ко­чи­ли, - ска­за­ла Ма­сюч­ка.

Пошук на сайті: