Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 83)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    - Атож! Ко­ли див­люсь, аж в две­рi су­неться й ше­лес­тить шов­ко­вим по­до­лом якась товс­ту­ля, не­на­че ви­со­ка та здо­ро­ва ко­пи­ця сi­на на сте­пу, та та­ка глад­ка, що й в шку­ру не по­тов­питься. Ста­ла в две­рях та всi од­чи­не­нi навс­тiж две­рi зай­ня­ла. На їй шов­ко­ва чор­на сук­ня аж лис­нить; на гру­дях зо­ло­та брош­ка зав­бiльшки як доб­рий ку­лак, ще й зо­ло­тий лан­цю­жок те­лi­пається до по­яса, та­кий дов­гий, що ним мож­на й мо­го Ряб­ка за­ли­гать. А во­ло та­ке вам товс­те, не­на­че хто наб­рав пов­ну хуст­ку ма­ку та й пiдв'язав їй пiд бо­ро­ду! Очи­ща чор­нi; здо­ро­вецькi, а бро­ви­ща заг­ну­тi та аж ку­че­ря­вi на кiн­чи­ках, не­на­че ку­че­рi в ка­чу­ра на хвос­тi: так i знать, що вих­рест­ка! Пок­ло­ни­лась нам ввiч­ли­венько та й зап­ро­шує в гос­тин­ну. Ми й увiй­шли. Во­на про­сить нас сi­дать i са­ма сi­дає. А в по­ко­ях гар­но, пре­гар­но! Ме­бiль об­би­та чер­во­ним пли­сом та м'якенька. Я сi­ла та так i пiр­ну­ла в пру­жи­ни! їй-бо­гу, тро­хи нiг не за­дер­ла вго­ру.

    - Ото бу­ло б за що роз­ка­зу­вать на се­лi, як­би ця ока­зiя тра­пи­лась з ва­ми й справ­дi! - ска­зав Ма­сюк.

    - Вони го­во­рять за квар­ти­ру, а в ме­не очi зо­рять по по­ко­ях. В кут­ках сто­ять фi­ку­си, лис­та­тi та ви­со­кi, аж пiд сте­лю. Ко­ли, сер­це, зир­ну я в ку­ток, аж там за фi­ку­са­ми з-за лис­ту виг­ля­дає який­сь здо­ро­вий чи iдол, чи якась людська по­до­ба зов­сiм то­бi го­лi­сiнька. Стоїть, як ма­ти на­ро­ди­ла, той iдол, об­пер­шись лiк­тем об стов­пець, ще й че­ре­во вис­та­вив. На­те, мов­ляв, ди­вiться! Ме­нi аж нi­яко­во бу­ло ди­виться. Я аж по­чер­во­нi­ла, так за­со­ро­ми­лась, та, щоб не ди­виться на ту не­пот­рiб, по­вер­ну­лась на крiс­лi. Ко­ли обер­та­юсь, аж пiд здо­ро­вецьким дзер­ка­лом на мра­мор­но­му сто­лi сто­ять знов якiсь три кра­су­нi, го­лi­сiнькi, як ма­ти на­ро­ди­ла, i по­об­нi­ма­лись ру­ка­ми. Та вже й не до­ди­ви­лась доб­ре, чи во­ни тан­цю­ють, чи хви­ця­ють од­на од­ну, дос­то­ту так, не­на­че три ко­ня­ки в спа­сiв­ку сту­ли­лись го­ло­ва­ми та од­ма­ху­ються од гед­зiв. А в дзер­ка­лi од­би­вається ще три iдо­ли, та­кi са­мi дос­то­ту, ще й по­вер­ну­лись до моїх очей, ви­ба­чай­те, за­дом, не­на­че вис­та­ви­ли на по­каз усi сiм смер­тельних грi­хiв з гра­мат­ки. Во­ни роз­мов­ля­ють, а я вже не знаю, ку­ди по­вер­таться, та сид­жу як неп­ри­ка­яна, спус­тив­ши очi. А та гос­по­ди­ня го­во­ре та го­во­ре, та та­ким ти­хим та приємним го­ло­сом. Ма­буть, ду­же доб­ра лю­ди­на.

    Насмiлилась я знов та й ду­маю: "Дай зирк­ну, чи не вгляд­жу й ту­теч­ки десь в за­кут­ку та­ки" об­ра­зiв, як в пе­ред­нi­шiй гос­по­дi, в Ри­бач­ко­вої". Шу­ка­ла очи­ма, зо­ри­ла по кут­ках, по стi­нах, - нiг­де то­бi не­ма i приз­на­ки об­ра­зiв, тiльки ка­торж­нi iдо­ли­ща ти­ка­ють ме­нi в очi свої роз­гор­ну­тi гра­мат­ки з смер­тельни­ми грi­ха­ми.

    Масюк за­ре­го­тавсь на всю ха­ту, Ма­сюч­ка й со­бi ос­мiх­ну­лась.

    - Павло Ан­то­но­вич наз­вав се­бе на ймен­ня. I ця чо­гось за­лу­па­ла очи­ма, не­на­че щось при­га­ду­ва­ла… але не скри­ви­лась так хи­мер­но, як Ри­бач­ко­ва. Ма­буть, зна­ють або i тут чу­ли за Пав­ла Ан­то­но­ви­ча, - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка.

    - Мабуть, i ця чу­ла за ме­не якiсь дур­нi сли­хи, - ска­зав Ра­дюк, - але їй за цi сли­хи, на­дiсь, бай­ду­же: тiльки я пе­рес­вiд­чу­юсь, що ме­не i су­дять, i гу­дять по са­ло­нах.

    - А за­те ж ми знай­шли со­бi в то­го зло­го пол­ков­ни­ка та в доб­рої пол­ков­ни­цi пре­чу­до­ву й не­до­ро­гу квар­тир­ку, - ска­за­ла Га­ля. - Ось, ма­мо, пi­де­те з на­ми та по­ди­ви­тесь.

    - А я тiльки грi­ха наб­ра­лась по са­мi­сiньку шию, не­на­че вбре­ла десь не­на­ро­ком в по­сiв з грi­хо­во­го на­сiн­ня, - бiд­ка­лась Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Ще й со­неч­ко не зай­шло, як я спо­ку­ту­ва­ла грi­хи, а оце хоч iди до чен­цiв та знов спо­вi­дай­сь.

    - То й вис­по­вi­даєтесь, - ска­зав Ра­дюк. - Га­разд, що не­да­леч­ке хо­дить.

    - А вже зро­ду-звi­ку не пi­ду з ва­ми ог­ля­дать київських жи­тел. Наб­ра­лась грi­хiв, як вiв­ця реп'яхiв. Бу­де ме­нi втям­ки ця про­ща аж до но­вих вi­ни­кiв, - аж до дру­гої пет­рiв­ки.

    - Зате ж ма­ти­ме­те за що роз­ка­зу­вать знай­омим су­сi­дам аж до дру­гої спа­сiв­ки, - кеп­ку­вав ста­рий Ма­сюк. - Нас­та­чи­те на всю око­ли­цю цi­ка­вих київських но­ви­нок.

    - Але оце ми зро­би­ли доб­ру про­маш­ку по Києвi. Я ви­го­ло­давсь, не знаю й як! Хо­дiм оце усi обi­дать в рес­то­ран! - ска­зав Ра­дюк.

    - Хiба ме­не по­не­се­те на ру­ках, а са­ма я вже не спро­мо­жусь дiй­ти, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Ска­зать по прав­дi, в ме­не от-от не­за­ба­ром на­ря­дяться пу­хи­рi або чи­ря­ки на пi­дош­вах.

    - Та й ми не дiй­де­мо. Но­ги щем­лять, не­на­че їх хто ло­ма­кою мо­ло­тив. Iдiть, сер­це, со­бi вдвох з Га­лею, а ми по­обi­даємо вдо­ма: є ще в нас чи­ма­ло вся­ко­го по­жив­ку, є ще цi­ла шин­ка з плiч­ка, - ска­за­ла ста­ра ма­ти.

    - А я б оце на­пи­лась пит­но­го ме­ду-лип­цю! Я та­ки зро­ду ла­сiй­ка: люб­лю со­ло­деньке, та доб­реньке, та смач­неньке. Ой, смач­ний же тут отой пит­ний мед! Од тiєї ба­лач­ки та лай­ки з уся­ки­ми При­ши­битька­ми в ме­не аж в пельцi по­сох­ло.

    - Та хо­дiм, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но! Я вам дос­та­ну й пит­но­го ме­ду, й ви­на! - ска­зав Ра­дюк.

    - Цур їм, тим рес­то­ра­нам! Там ме­не об­де­руть, як ко­зу вов­ки. Тут у Києвi за все пла­ти ок­ро­ми: i за прос­ти­рад­ло ок­ро­ми, i за по­душ­ку ок­ро­ми, i за отой "са­мог­рай" ок­ро­ми, i за якесь дра­не ук­ри­ва­ло ок­ро­ми, i за свiч­ку ок­ро­ми, i за те, що ся­деш i один сту­пiнь сту­пиш, - ох­ро­ми, - го­во­ри­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Та там же в рес­то­ра­нi не по­да­ва­ти­муть вам на стiл свi­чок та по­ду­шок, - за­ува­жи­ла Га­ля.

    - Та то я, бач­те, го­во­рю про­ти то­го, що ту­теч­ки де­руть за все, не­на­че дi­ти з батька, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    Старi за­хо­ди­лись ко­ло плiч­ка, а мо­ло­дi пiш­ли обi­дать в рес­то­ран. По­обi­дав­ши всмак, во­ни пiш­ли на про­гу­ля­ний в Царський са­док, дов­го гу­ля­ли по­над го­ра­ми, ми­лу­ва­лись, виг­ля­да­ли на мiст, на Днiп­ро, на Ас­кольдо­ву мо­ги­лу, що при­ту­ли­лась на те­ра­сi пiд го­рою в зе­ле­но­му де­ре­вi. Ста­рий го­род пи­шавсь на го­рi, не­на­че вис­тав­ляв про­ти га­ря­чо­го сон­ця на по­каз усю свою див­ну кра­су. Цi­ла гру­па мо­нас­ти­рiв i цер­ков нi­би з бу­ке­та­ми зо­ло­то­вер­хих бань, та баньок, та по­зо­ло­че­них хрес­тiв ся­ла та лис­нi­ла на май-сько­му сон­цi, опе­ре­за­на зе­ле­ни­ми але­ями на краєчку гiр. Пам'ятник свя­то­го Вла­ди­ми­ра не­на­че був на­мальова­ний на ок­са­ми­тi м'яко­го де­лi­кат­но­го бла­кит­но­го не­ба.

    Картина бу­ла лис­ню­ча, ми­га­юча, мрiй­на, не­на­че зо­ло­тий за­ча­ро­ва­ний виг­ляд у снi або в каз­цi. I мо­ло­дий Ра­дюк, i Га­ля ми­лу­ва­лись на во­лi тим виг­ля­дом, ми­лу­ва­лись своїм ко­хан­ням i бу­ли щас­ли­вi без кiн­ця, без краю.

    - Який див­ний звiд­сi­ля Ста­рий го­род! Не­на­че цю кра­су я ба­чу в снi, не­на­че слу­хаю чу­до­ву каз­ку й ба­чу усї ди­ва "Ти­ся­ча од­нiєї но­чi", - ска­за­ла Га­ля. - А все-та­ки як при­га­даю, що ме­нi вже не вер­таться до на­шої Ма­сю­кiв­ки, то ме­не бе­ре жаль. Я б оце на­хо­ди­лась ту­теч­ки, на­тi­ши­лась, на­ми­лу­ва­лась оцим усiм та й до Ма­сю­кiв­ки лад­на б вер­нуться хоч i за­раз, в той нег­ли­бо­кий яр з вер­ба­ми, на тi ми­лi при­гор­ки по­над яром, в наш ти­хий, гус­тий, та за­тиш­ний, та за­паш­ний виш­не­вий са­до­чок!

    I ма­ленький су­тi­но­чок не то за­ду­ми, не то смут­ку про­май­нув по її ви­ду, по її ка­рих очах. Во­на од­ве­ла очi од лис­ню­чо­го та блис­ку­чо­го виг­ля­ду й не­на­че ба­чи­ла спу­ще­ни­ми до­до­лу очи­ма i той ти­хий дов­гий яр, i зе­ле­нi вер­би на яру, i гус­тий за­тиш­ний та за­паш­ний виш­не­вий са­до­чок, її ду­шу по­ри­ва­ла ти­ха по­езiя ярiв та сад­кiв ду­же, нiж блис­ку­ча кра­са Ста­ро­го го­ро­да.

    - Ти, Га­лю, се­люч­ка зро­ду! Тим-то й по­ри­ває, й по­тя­гує твою по­етич­ну ду­шу той яро­чок i той са­до­чок. За­бу­вай, сер­це, пот­ро­ху той яро­чок i виш­не­вий са­до­чок, бо ми му­си­мо з го­ло­вою пiр­нуть в цьому, звер­ху тiльки мрiй­но­му та лис­ню­чо­му Ва­вi­ло­нi, в цiй бi­га­ни­нi та тя­га­нинї людсько­го мiсько­го жит­тя.

    Галя пох­ню­пи­лась, по­хи­ли­ла го­ло­ву й тро­хи не зап­ла­ка­ла.

    Вони вер­ну­лись до­до­му й по до­ро­зi ку­пи­ли для Ли­ке­рii Пет­рiв­ни пляш­ку пит­но­го ме­ду та пляш­ку ви­на. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на за­раз на­ли­ла сi­акан ме­ду й дуд­ли­ла, за­ки­нув­ши го­ло­ву на­зад, її ку­ценькi товс­тенькi бро­ви поїха­ли вго­ру й ста­ли ще ко­рот­шi, не­на­че на ло­бi хто по­са­див два гуд­зи­ки.

    - Ну, та й спа­си­бi вам за цей гос­ти­нець! Оце ж я за­ход­жусь п'янству­вать се­ред свя­то­го мо­нас­ти­ря, бо ду­же ла­са зро­ду до ме­ду! - аж гук­ну­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Я та­ки доб­ра ла­сiй­ка. Маю цей грiх на ду­шi.

    - А що! мо­же, й ви приз­на­лись на спо­вi­дi на ду­ху, як од­на мо­ло­ди­ця, що, мов­ляв, го­ду­ва­ла в свя­ту п'ятни­цю на Па­рас­ки ди­ти­ну мо­ло­ком та за­бу­лась i лож­ку об­ли­за­ла, - жар­ту­вав Ра­дюк.

Пошук на сайті: