Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 84)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6127
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6635
    - Ви п'янствуй­те со­бi на здо­ров'ячко, а нам же то завт­ра до­ве­деться бi­га­ти по ма­га­зи­нах та ску­по­ву­вать уся­ку вся­чи­ну на но­ве Га­ли­не гос­по­дарст­во: i ме­бiль, i са­мо­вар, i горш­ки, й мис­ки, - кло­по­та­лась ста­ра ма­ти.

    - I ма­ко­го­на, сер­це, не за­бу­вай­те! Тут, пев­но, в цих ки­ян не знай­де­те нi ма­ко­го­на, нi друш­ля­ка, нi ков­ган­ки, бо то не се­ло. Жар­ти жар­та­ми, а я, їй-бо­гу, тро­хи чи не прав­ду ка­жу, що не знай­де­те нi тов­ка­ча, нi ков­ган­ки, бо цi київськi ле­да­щи­цi не за­тов­ку­ють са­лом бор­щу, на­вiть i не за­ми­на­ють, i не зас­ма­жу­ють зас­маж­кою. Обi­да­ла я iно­дi в тих рес­то­ра­нах. Борщ, сер­це, хоч сви­ням в ко­ри­то або в по­мий­ни­цю! Пхе! - аж пхе­ка­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    На дру­гий день ста­ра ма­ти з Га­лею та Ли­ке­рiєю Пет­рiв­ною цi­лi­сiнький день веш­та­лись по ма­га­зи­нах та ску­по­ву­ва­ли уся­ку вся­чи­ну для мо­ло­дих на но­ве гос­по­дарст­во: i по­суд, i ме­бiль, i ку­хо­варськi зна­ряд­дя, i лiж­ка, i уся­кi ук­ри­ва­ла й прос­ти­рад­ла, ще й на­би­ра­ли для Га­лi уся­ке уб­ран­ня.

    Ввечерi ста­ра ма­ти ле­жа­ла на лiж­ку аж блi­да, аж тлiн­на, тро­хи не стог­на­ла, та­ка,бу­ла втом­ле­на од то­го кло­по­ту та бi­га­ни­ни. В неї су­до­ми­ло но­ги i все тi­ло об­важ­нi­ло, не­на­че од якоїсь важ­кої хво­ро­би.

    Аж дру­го­го дня скiн­чи­лась та бi­га­ни­на. Аж пе­ред ве­чо­ром Олек­санд­ра Ос­та­пiв­на й Га­ля вже зов­сiм ску­пи­лись i по­од­во­зи­ли усi за­куп­ки на квар­ти­ру. З ни­ми пiш­ла ди­виться на квар­ти­ру й Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. Ста­ра ма­ти за­га­да­ла зя­те­вi за­раз-та­ки по­чiп­лять об­ра­зи, а Га­ля по­чiп­ля­ла ви­ши­ва­нi руш­ни­ки й по­об­вi­шу­ва­ла ни­ми обид­ва об­ра­зи, кот­ри­ми ста­рi її бла­гос­ло­ви­ли, ще й лам­пад­ку по­че­пи­ла в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми.

    В ма­те­рi чо­гось бу­ла дум­ка, щоб ча­сом вольно­дум­ний зять не пос­та­вив, в ку­точ­ку iн­шо­го буд­лi­яко­го об­ра­за з iн­шо­го яко­гось культу або з культу Ри­бач­ко­вої обо­же­ної Мар­га­ри­ти вку­пi з Фа­ус­том та з по­цi­лун­ка­ми. Ще раз ма­ти оки­ну­ла оком свiт­ли­цю, чи все бу­ло га­разд, не­на­че во­на са­ма на­ла­го­ди­лась ту­теч­ки до­жи­вать вi­ку; i всi вку­пi вер­ну­лись в гос­ти­ни­цю, щоб пе­ре­буть ве­чiр та ос­тан­ню нiч. Ста­ра ма­ти й Ли­ке­рiя Пет­рiв­на бу­ли та­кi по­том­ле­нi, що лед­ве во­лок­ли но­ги.

    - Ой, ко­ли б вже швид­ше тi­кать до­до­му з цього Києва! - го­во­рив ста­рий батько. - Цей Київ вто­мить те­бе, не­на­че ли­ха го­ди­на.

    А ма­ти си­дi­ла та жу­ри­лась. Важ­ка ду­ма не­на­че по­хи­ли­ла її го­ло­ву тро­хи не на са­мi гру­ди: завт­ра вран­цi тре­ба бу­ло розп­ро­щаться з доч­кою.

    Напились чаю мовч­ки, не­ве­се­ло. Усi бу­ли й по­том­ле­нi, й зму­че­нi. Усi за­ра­нi ро­зiй­шлись на спо­чи­нок, бо вран­цi тре­ба бу­ло ра­ненько вста­вать та ви­ряд­жаться в до­ро­гу. Усi спа­ли мiц­ним сном, по­том­ле­нi кло­по­та­ми. Од­на Ма­сюч­ка спа­ла три­вож­ним лег­ким сном, як лю­ди­на нi­би спить i не­на­че не спить i че­рез сон по­чу­ває i вто­му та кло­пiт ми­нув­ше­го дня, i жур­бу, i жаль на сер­цi. Ра­но-вран­цi усi за­во­ру­ши­лись в кiм­на­тах, ще як по­ча­ло зо­ря­ти й днiть. По­ча­ли лаш­ту­ваться, та ви­но­ситься, та вкла­да­тись. Знов по­ча­лась дов­га без мi­ри та кло­пiт­на бi­га­ни­на та тя­га­ни­на.

    Знов три най­ми­ти й пос­луш­ни­ки за­веш­та­лись по ко­ри­до­рах, не­на­че по­су­ну­лась ве­сiльна пе­рез­ва. На­пив­шись чаю та влаш­ту­вав­ши й на­ван­та­жив­ши по­воз­ки, усi ста­ли пе­ред об­ра­за­ми й по­ча­ли хрес­титься та мо­ли­тись на до­ро­гу, щоб бог дав доб­ру путь.

    Стара ма­ти, обер­нув­шись до об­ра­зiв, пла­ка­ла, не­на­че ма­ла ди­ти­на. Га­ля й со­бi по­ча­ла пла­кать. Ма­ти вхо­пи­ла доч­ку за го­ло­ву, при­па­ла пле­чем до її пле­ча й нi­чо­го не го­во­ри­ла, тiльки хли­па­ла.

    - Та не плач­те-бо, а то ще й я оце зап­ла­чу! - крик­ну­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Хi­ба ж ви оце та­ки справ­дi на­вi­ки роз­лу­чаєтесь? Схо­че­те, то че­рез тиж­день iз­нов по­ба­чи­тесь.

    - Прощай, доч­ко! Те­пер в ме­не в по­ко­ях бу­дуть без те­бе й стi­ни нi­мi, й вiк­на не­ви­дю­щi, - обiз­ва­лась ма­ти.

    - Ще що ви­га­дай­те! Не плач­те, бо я лад­на приїздить до вас хоч щод­ня на оден­ки, i з гре­бе­нем, iз дни­щем, i з ку­же­лем. Бу­де­мо ба­ла­кать та якось се­бе роз­ва­жи­мо, - про­бу­ва­ла роз­ва­жать па­нiя Ви­со­ка жар­та­ми.

    Але при ос­тан­нiх сло­вах в неї зат­ру­сивсь го­лос, i во­на нi­би вже ков­та­ла й сло­ва, i жар­ти, не­на­че щось зда­ви­ло її в гор­лi. I нес­по­дi­ва­но по­ко­ти­лись по що­ках сльози, не­на­че го­ро­шин­ки.

    Поцiлувавшись з Га­лею на про­щан­ня, во­на не вдер­жа­лась i со­бi зап­ла­ка­ла.

    Усi по­ви­хо­ди­ли на под­вiр'я смут­нi, аж сум­нi, i знов по­ча­ли про­щатьс", го­ту­ючись сiс­ти на по­воз­ки.

    - Переїжджайте, зя­тю, до нас на про­жит­тя та й бу­де­мо гур­том ха­зяй­ну­вать, бо ме­нi важ­ко бу­де зви­ка­ти без доч­ки в ха­тi, - ска­за­ла Ма­сюч­ка.

    - Ох, ма­мо! Ме­нi ли­бонь швид­ше книж­ки або па­пе­ри в ру­ки, нiж сiльське ха­зяй­ст­во. На­дiсь, по­га­ний з ме­не був би ха­зяїн, - ска­зав зять.

    - Це, бач­те, так! - обiз­вавсь Ма­сюк з по­воз­ки. - Хто усе з книж­ка­ми но­ситься, з то­го не вий­де доб­рий гос­по­дар, а хто ду­же доб­рий гос­по­дар та пiк­лується цiєю спра­вою, той книж­ки i в ру­ки не бе­ре; в то­го кни­жок i за­во­ду не­ма в до­мi. Бе­рiться за що од­но, але ту­ди кла­дiть вже й усю свою ду­шу! - гу­кав ста­рий з во­за в бра­мi, ма­ха­ючи кар­ту­зом на про­щан­ня.

    "Це прав­да! Ту­ди пок­ла­ду всю свою ду­шу, усi свої мрiї, усi свої по­ри­ван­ня, ту­ди - в книж­ку, в на­уки, в прос­вiт­нiсть рiд­но­го краю й тем­них мас!" - май­ну­ла дум­ка в мо­ло­до­го зя­тя.

    - Прощайте! Зос­та­вай­тесь здо­ро­вi! - гук­нув батько з во­за в бра­мi. - Та ко­ли приїде­те до нас, то не за­будьте при­вез­ти ме­нi уся­ких ук­раїнських кни­жок. Я тiльки їх за­люб­ки й чи­таю. Гос­по­ди, спос­пi­шай i спост­рi­чай! Дай бо­же час доб­рий!

    - Щасливої до­ро­ги! - гу­кав зять з дво­ра.

    

XV

    

    Другого дня пе­ред ве­чо­ром мо­ло­дий ха­зяїн з своєю жiн­кою си­дi­ли в свiт­ли­цi за сто­лом за чаєм. Чис­тенька не­ве­лич­ка свiт­ли­ця аж лис­нi­ла в май­сько­му теп­ло­му свi­тi, що лив­ся че­рез вiк­на й грав на чис­тiй, не­дав­но по­мальова­нiй пiд­ло­зi. Га­ля бу­ла зро­ду че­пур­на та чис­тюч­ка, як i її ма­ти. В по­ко­ях бу­ло гар­но приб­ра­но.

    На двох об­ра­зах в кут­ку Га­ля по­чiп­ля­ла по­ви­ши­ва­нi взор­ця­ми руш­ни­ки. Над сто­ли­ком ви­сi­ло чи­ма­ле но­ве дзер­ка­ло, а ко­ло йо­го по обид­ва бо­ки так са­мо ви­сi­ли на цвяш­ках чис­тi ви­ши­ва­нi руш­ни­ки й нi­би ще бiльше зве­се­ля­ли й так свiт­лу та ве­се­лу гор­ни­цю. Пiд дзер­ка­лом ле­жа­ли тiльки що на­куп­ле­нi но­вi книж­ки: пер­ший том Лас­са­ля на нi­мецькiй мо­вi та iн­шi на­уко­вi книж­ки, що їх Ра­дюк ку­пив для се­бе, й Шпiльга­ге­но­ве "Ла­ва­ми та ряд­ка­ми" та вся­кi Дiк­кен­со­вi ут­во­ри, куп­ле­нi для Га­лi, кот­рих во­на ще не ма­ла спро­мож­нос­тi про­чи­тать на се­лi.

    - Я оце ра­дий, що ти, Га­лю, вже пе­рес­та­ла жу­риться та су­му­вать за своїми. По­жи­веш в Києвi, то й звик­неш, - ска­зав Пав­ло Ан­то­но­вич, мос­тя­чись на стiльцi, ближ­че до са­мо­ва­ра.

    - Мушу зви­кать. Ми­лi батько й ма­ти, а ми­лий ще ми­лi­ший, як ка­жуть на се­лi. Оце й ме­нi до­ве­лось в Києвi зви­кать до то­го ми­ло­го. Як­би не ти, мiй ми­лий, я, здається, зро­ду-звi­ку не виїха­ла б з Ма­сю­кiв­ки, з батько­вої гос­по­ди, не то що до Києва, а хоч i до Па­ри­жа. Ме­нi на­ша Ма­сю­кiв­ка вде­ся­те­ро кра­ща од Києва, не то що од Па­ри­жа, - го­во­ри­ла Га­ля, за­си­па­ючи чай в но­вi­сiнький чай­ник.

    - То ти, пев­но, по своїй вда­чi вже приз­на­че­на для се­ла, бо ти там ро­ди­лась, там i зрос­ла. А тим ча­сом то­бi су­ди­лась iн­ша до­ля: бу­деш зо мною веш­таться по уся­ких мiс­тах; му­сиш стать го­ро­дян­кою.

    Галя пос­та­ви­ла чай­ник на са­мо­вар i по­хи­ли­ла го­ло­ву. Пе­ред нею нi­би май­ну­ли якiсь не­ви­да­нi iн­шi мiс­та в яко­мусь да­ле­ко­му краї, мiс­та чу­жi, з iн­ши­ми людьми, i во­на на хви­ли­ну за­ду­ма­лась.

    - От я вчо­ра по­дав по мiськiй пош­тi лис­та до Ду­нi­на-Лев­чен­ка, дав звiст­ку про моє но­ве жит­ло, то тре­ба йо­го й спо­дi­ваться. Цей при­бi­жить швид­ко. Чи є пак в нас що на за­кус­ку? - спи­тав Пав­ло Ан­то­но­вич в Га­лi.

    - Є ще цi­лi­сiньке плiч­ко шин­ки. А за па­ля­ни­ця­ми мож­на й пос­лать, - ска­за­ла Га­ля.

    Не встиг­ли во­ни ви­пить по ста­ка­ну чаю, як у две­рi по­чув­ся крик.

    Полковник сто­яв на по­ро­зi й чо­гось кри­чав на двор­ни­ка.

    - Вже наш пол­ков­ник ви­ко­тив свою гар­ма­ту й гур­кав на под­вiр'ї, - ска­зав Ра­дюк, заг­ля­да­ючи в вiк­но. - Цi­ка­во знать, на ко­го це вiн на­цi­ляється, щоб стрi­лять.

    - Може, влу­чає в на­шi вiк­на? Мо­же, це вiн як­раз на нас хо­че шпур­лять ку­ля­ми за якусь про­ви­ну? - ска­за­ла Га­ля, ог­ля­нув­шись до вiк­на.

Пошук на сайті: