Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 86)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - Ба не од­чеп­люсь! Одя­гай­сь та хо­дiм втрьох гу­лять! Одя­гай­ся-та­ки за­раз, бо ме­нi хо­четься на го­ру! - ре­пе­ту­вав Ко­ванько.

    I Ко­ванько бу­ло ха­пає з ре­го­том пi­соч­ни­цю й ви­си­пає ввесь пi­сок на Мi­рош­ни­чен­ко­вi лек­цiї.

    Мiрошниченко бу­ло по­вер­тає спо­кiй­ний пог­ляд i пильно ди­виться на куп­ку пiс­ку на зшит­ку.

    - Здурiв, зов­сiм зна­вiс­нiв, ко­ли ще ча­сом i зро­ду не був на­вi­же­ний. В те­бе тiльки й од­лич­ки од дiдька, що гвоє людське ймен­ня та об­лич­чя, - бу­ло ка­же Мi­рош­ни­чен­ко.

    - Та вста­вай та хо­дiм з ним гу­ля­ти, бо ти ж доб­ре то­му вi­до­мий, що од йо­го i не од­че­пиш­ся, i нi на який спо­сiб не од­ка­рас­каєшся, - бу­ло ка­жу я.

    - Це iс­тин­но чор­тя­ча спо­ку­са, а не Ко­ванько! - бу­ло ка­же Мi­рош­ни­чен­ко та встає з-за сто­ла й одя­гається.

    - А ба! та­ки ста­ло по-моєму! Хо­дiм же мер­щiй на го­ру. Ага! або зай­дiм ще до Ше­лес­та: по­жар­туємо та под­ра­туємось тро­хи з ним, - бу­ло ка­же Ко­ванько.

    - Ну, дай нам по­кiй! Оце ж пак за­хо­ди­мось хо­дить по ха­тах з жар­та­ми, не­на­че ко­ляд­ни­ки або якiсь щед­рiв­ни­ки. Ще ча­сом дос­та­не­мо десь за­мiсть ко­ля­ди по­ти­лич­ни­ка, - бу­ло ка­жу я до йо­го.

    - Це прав­да, що Ко­ванько який­сь на­вi­же­ний. Цi­ка­во б по­ди­виться на йо­го, який вiн на масть, - ска­за­ла Га­ля.

    - Побачиш не­за­ба­ром, бо як пе­ре­чує че­рез ко­гось, що я в Києвi, то й за­раз при­бi­жить, - ска­зав Ра­дюк.

    - Цей Ко­ванько чо­гось вже й не при­пав ме­нi до впо­до­би, хоч я йо­го ще й не ба­чи­ла в вi­чi.

    - На йо­го ча­сом на­хо­дить який­сь нер­во­вий па­рок­сизм жар­тiв. Ко­ли вже поч­не жар­ту­вать, то, пев­но, й сам вже не вдер­жить се­бе й нi­би не має си­ли на­ки­нуть на се­бе гнуз­деч­ку. Це все од­но, що iс­те­рич­ний смiх, - ска­зав Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Одже ти чи не прав­ду ка­жеш. Ще як був вiн в гiм­на­зiї, то чiп­лявсь з жар­та­ми до своїх двох мен­ших бра­тiв так, що во­ни йо­го зне­на­ви­дi­ли, й не го­во­ри­ли з ним, i не здо­ров­ка­лись з ним.

    - Це, справ­дi, якась про­ява, а не шту­кар! Я по­чу­ваю, що вже чо­гось не люб­лю цiєї на­хаб­ної лю­ди­ни, - ска­за­ла Га­ля.

    - А вже як роз­ве­се­литься та роз­ре­го­четься чо­го, то ре­го­тить та ре­го­тить, чи є чо­го, чи й не­ма, не­на­че з ним тра­пи­лась якась iс­те­рич­на хво­ро­ба. Я вва­жаю на цi па­рок­сиз­ми йо­го смiш­кiв та жар­тiв як на щось хо­роб­ли­ве, - ска­зав Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Мiж на­ши­ми уся­ко­ви­ми шту­ка­ря­ми бу­ває ве­ли­ка рiз­на­цiя, бо во­ни не од­на­ко­вi, - ска­зав Ра­дюк.

    Не встиг вiн скiн­чить своєї роз­мо­ви, як рап­том од­чи­ни­лись две­рi i в кiм­на­ту не­на­че вплиг­нув Ко­ванько. Вiн ос­мi­хавсь, пiд­няв­ши ви­со­ко вго­ру ву­са й верх­ню пов­ну ро­же­ву гу­бу. Ши­ро­кi й по­дов­жас­тi бi­лi зу­би вис­та­ви­лись усi, нi­би на по­каз, не­на­че вiн нiс їх на своєму ви­ду по­пе­ред се­бе й по­ка­зу­вав усiм, на­че на по­каз. Га­ля тiльки й при­мi­ти­ла пе­ред­нi­ше, нiж са­мо­го гос­тя, тi ши­ро­кi зу­би, не­на­че ло­пат­нi.

    - Вечiр доб­рий, па­не гос­по­да­рю! Не ждав, не спо­дi­вавсь? А ми й тут! Чи ви ра­дi, чи не ра­дi гос­те­вi, а ми вже й тут! - го­во­рив i смi­явсь Ко­ванько.

    - Радi, ра­дi! Про­си­мо до чаю! Будь гос­тем в на­шiй гос­по­дi! - про­сив Ра­дюк. - А оце ре­ко­мен­дую то­бi свою мо­ло­деньку жiн­ку, ху­то­рян­ку Ган­ну Йва­нiв­ну Ра­дюч­ку.

    - Чув, чув! Я все чую, бо ме­нi бог та­ке чут­ке вуш­ко дав зро­ду, - го­во­рив Ко­ванько, по­да­ючи Га­лi ру­ку, i зду­шив її за пальцi так здо­ро­во, що во­на тро­хи не крик­ну­ла й не пiдс­ко­чи­ла.

    - Я ра­дий, ду­же ра­дий з ва­ми поз­най­омиться, - про­мо­вив Ко­ванько.

    - I я ра­да ба­чить i зна­ти то­ва­ри­шiв мо­го чо­ло­вi­ка. Сi­дай­те ж в нас!

    - "Щоб ста­рос­ти сi­да­ли", як при­ка­зу­ють в Ма­сю­кiв­цi, - ска­зав Ра­дюк.

    - Ну, тро­хи ще ра­но дбать за ста­рос­тiв! Тре­ба пi­дож­дать, до­ки тро­хи ви­яс­ниться, - ска­зав Ко­ванько, при­вi­тав­шись до Ду­нi­на-Лев­чен­ка.

    Галя по­чер­во­нi­ла, їй ста­ло тро­хи со­ром. Во­на на­ли­ла чаю й пос­та­ви­ла пе­ред гос­тем.

    - Та як в вас тут гар­ненько в кiм­на­тах! I руш­ни­ки на об­ра­зах, та ще як гар­но по­ви­ши­ва­нi. Це, пев­но, ви, Ган­но Iва­нiв­но, на­вез­ли з се­ла. Як ве­се­ленько од їх в кiм­на­тi! - го­во­рив Ко­ванько.

    - Атож! На­вез­ла в Київ на­шо­го ху­то­рянсько­го доб­ра, - обiз­ва­лась Га­ля.

    - Чом ж ви не на­ти­ка­ли за об­ра­зи чо­гось, вже й не знаю чо­го, бо я мiська лю­ди­на. Щось там на се­лах за­ти­ка­ють за об­ра­зи, чи зiл­ля, чи якесь зе­ло? - ска­зав Ко­ванько.

    - Може, ва­сильки, гвоз­ди­ки та чор­ноб­рив­цi? - ска­за­ла Га­ля.

    - Так, так! Ва­сильки та якiсь гуд­зи­ки, чи гвоз­ди­ки. Я ко­лись був на се­лi й заг­ля­дав в ха­ти че­рез по­рiг, то ба­чив за об­ра­за­ми щось на­ти­ка­не та­ке кост­ру­ба­те, але що во­но там на­ти­ка­но, то я га­разд не при­ди­вивсь: чи пше­ни­ця, чи про­со, чи морк­ва, чи якiсь бу­дя­ки. Здається, стри­мi­ли там i бу­дя­ки та якiсь ко­люч­ки, - го­во­рив i ре­го­тавсь Ко­ванько.

    - Та то, пев­но, ви ба­чи­ли за об­ра­за­ми ма­ко­вiй­ове зiл­ля: ко­люч­ки - то си­зi ми­ко­лай­ки та пет­ро­вi ба­то­ги, - ска­за­ла Га­ля.

    - Певно, ба­то­ги, бо бу­ли дов­гi, аж те­лi­па­лись по стi­нi, - го­во­рив Ко­ванько.

    - Ну, ти вже справ­дi на­го­во­рив три мiш­ки гре­ча­ної вов­ни про свя­че­не ма­ко­вiй­ове зiл­ля. Ще доб­ре, що те­бе не чує на­ша су­сi­да, па­нiя Ви­со­ка. Во­на б оце да­ла то­бi джо­су за свя­че­не зiл­ля та зе­ло. Це ж для неї був би страш­ний лi­бе­ра­лiзм! - ска­зав Ра­дюк.

    - Я, ска­за­ти по прав­дi, не тям­лю сма­ку та по­езiї в цих свя­че­них сiльських зiл­лях та зе­лах та й по­езiї са­мо­го се­ла, хоч i моя ма­ти но­сить свя­тить зiл­ля на ма­ко­вiя, - ска­зав Ко­ванько.

    - Бо в вас, го­ро­дян, не­ма вже на­род­ної сiльської по­езiї. В вас це все вже ви­ди­ха­лось, - ска­зав Ра­дюк. - Ви не тя­ми­те справжньої по­езiї се­ла, хоч i по­си­лаєте свя­тить зiл­ля на ма­ко­вiя; ви вже пот­ро­ху втра­чуєте са­ме ню­ха­ло, що здат­не зро­зу­мiть дух сiльської по­езiї, - ска­зав Ра­дюк.

    - Ви ка­же­те, що не тя­ми­те по­езiї се­ла, а я й сплю й ба­чу свою Ма­сю­кiв­ку. При­мi­ла б, ле­тi­ла ту­ди оце та­ки за­раз, i вже й не знаю, чи звик­ну я до ва­шо­го Києва, - ска­за­ла Га­ля.

    - То тим, що ви зрос­ли в се­лi, - го­во­рив гiсть. - А я го­ро­дя­нин з дi­да, й пра­дi­да, й прап­ра­дi­да.

    Кованько пив чай ста­кан за ста­ка­ном i трiс­кав па­ля­ни­цю на весь рот, аж плям­кав: оче­ви­дяч­ки, вiн доб­ре ви­го­ло­давсь.

    Галя прик­мi­ти­ла це, до­га­да­лась, що вiн го­лод­ний, пiш­ла в ко­мiр­чи­ну й при­нес­ла на по­лу­мис­ку чи­ма­лий шмат шин­ки та й пос­та­ви­ла на сто­лi, прип­ро­шу­ючи гос­тей за­ку­сить. По­тiм ви­нес­ла пляш­ку чер­во­но­го ви­на й пос­та­ви­ла на сто­лi.

    - Оцю сiльську по­езiю я люб­лю i вва­жаю на неї бiльше, нiж на уся­ке по­етич­не зiл­ля. Страх як люб­лю сiльську шин­ку, пе­че­ну в житньому кор­жi! Люб­лю, що во­на пах­не ко­ленд­рою, - го­во­рив Ко­ванько, одк­ра­яв­ши здо­ро­вий шмат.

    Вiн за­хо­дивсь уп­лi­тать шин­ку на весь рот, на всi свої здо­ро­вi зу­би. Шин­ка зник­ла в здо­ро­во­му ро­тi, не­на­че вiй ки­дав її в вер­шу або в лан­тух. Бi­лi здо­ро­вi зу­би тер­ли м'ясо, аж шин­ка пи­ща­ла в ро­тi. Щось жи­во­тин­не бу­ло при­мiт­не в йо­го здо­ро­во­му апе­ти­тi, в зав­зя­тiй пра­цi па­ще­кою та ще­ле­па­ми. Зда­ва­лось, нi­би то вовк на­ми­нав вiв­цю.

    Од цi­ка­во­го Га­ли­но­го оч­ка не по­таїлась ця жи­во­тин­на прик­ме­та в гос­тя; во­на цi­ка­во кмi­ти­ла, як Ко­ванько не­на­че ма­хав ще­ле­па­ми, та зу­ба­ми, та ши­ро­ки­ми гу­би­ща­ми.

    - Чи ви на­пи­та­ли со­бi яку служ­бу, чи й до­сi ко­за­куєте та бур­ла­куєте? - спи­тав в Ко­ванька Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Шукаю i вже не­на­чеб­то й на­пи­тав, - го­во­рив Ко­ванько, не пе­рес­та­ючи ма­хать зу­ба­ми. - Об­рид­ло ти­ня­тись без ро­бо­ти.

    - Чи доб­ре ж мiс­це на­пи­тав со­бi? - спи­тав Ра­дюк.

    - Авжеж доб­ре! Я не шу­каю мiс­ця вни­зу, а пря­мо звер­ху: або сто­ло­на­чальни­ка, або яко­гось ди­рек­то­ра, чи пред­сi­да­те­ля, щоб, бач, швид­ше пот­ра­пить в гу­бер­на­то­ри, - го­во­рив Ко­ванько й ра­зом з тим i їв, i смi­явсь.

    - Ну, це ти жар­туєш. Не так-то швид­ко знай­ти й ба­га­то ниж­че мiс­це, - ска­зав Ра­дюк.

    - Або та­ке мiс­це, або нi­яко­го! Я оце й мо­ло­ду со­бi наз­нав. Вiзьму за нею през­до­ро­вий дiм, пиш­но обс­тав­ле­ний. На го­ри­щi стоїть ка­зан з во­дою, а з ка­за­на во­да про­ве­де­на в кра­ни i в пе­кар­нi, i в уми­вальнi, i скрiзь по дво­рi, i в ста­ню, i в во­зов­ню, i в льох.

    - Навiщо ж та во­да в во­зов­нi та в льоху? - спи­та­ла Га­ля, смi­ючись.

Пошук на сайті: