Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 87)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660

    - А щоб дiж­ки та ка­дов­би з ва­ри­вом на­ли­вать! Хi­ба ж цього не пот­рiб­но?

    - Та ти, пев­но, по­ми­ливсь! Ма­буть, по­за­бу­вав. Пев­но, в то­му до­мi во­да те­че не з го­ри­ща, а з до­лу, як по до­ли­нi на мо­ча­рах на.Ли­бе­дi, де в ха­тах во­да те­че з дже­рел, так що в ха­тi бу­ває на до­лiв­цi кри­ни­ця, а в сi­нях ста­вок; ще там i кач­ки пла­ва­ють та по­ло­щуться, - жар­ту­вав Ра­дюк.

    - Овва! Вiзьму я та­кий дур­ний дiм! Знай­шов дур­ня. Це вже бу­ло б над­то ба­га­то до­го­ди в до­мi. А який екi­паж я бе­ру! Якi бас­кi ко­нi бе­ру в при­да­не! То не ва­шi сiльськi до­мо­рос­лi шка­пи сво­го хо­ву, а за­водсько­го хо­ву, - го­во­рив Ко­ванько.

    - Ви й справ­дi оце же­ни­тесь? - спи­та­ла Га­ля.

    - Атож! На­вi­що ме­нi вас ду­рить чи ма­ну пус­ка­ти на лю­дей? Я оце не­за­ба­ром оже­нюсь, бо маю вже на при­мi­тi гар­неньку дiв­чи­ну.

    - А та дiв­чи­на не пiд­не­се вам ча­сом пе­че­но­го гар­бу­за? - спи­тав Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Я й гад­ки про гар­бу­за не маю, та ще й пе­че­но­го: прий­шов, по­ба­чив, по­бi­див, - го­во­рив Ко­ванько.

    - А хто ж твоя на­ре­че­на, чи мо­ло­да? Мож­на про це спи­тать? - го­во­рив Ра­дюк.

    - Не ска­жу, не­хай кор­тить! - по­тiм ска­жу.

    - Скажи по прав­дi, чи ти справ­дi вже знай­шов мiс­це, бо оце й ме­нi до­ве­деться десь йо­го шу­ка­ти, - ска­зав Ра­дюк.

    - Буцiмбито так, що й знай­шов, але як не по­са­дов­лять ме­не за сто­ло­на­чальни­ка, то я на iн­ше мiс­це ще й не ся­ду. Я вже нас­то­ятель на од­но та­ке мiс­це, - го­во­рив Ко­ванько.

    - Ну, в те­бе прав­ди нi­ко­ли не до­пи­таєшся че­рез твої жар­ти, - ска­зав Ра­дюк. - В те­бе прав­да все якось нi­би по­ви­та ту­ма­ном жар­тiв чи не­щи­рос­тi, прик­ри­тої жар­та­ми.

    - Ще що ви­га­дай! Щи­рi­шої од ме­не лю­ди­ни й на свi­тi не знай­деш. В ме­не що на умi, те й на язи­цi, як у п'яно­го, - ска­зав Ко­вамько, ки­да­ючи на стiл нiж та ви­дел­ку й пiд­вiв­ши свої чи­ма­лi ве­се­лi, тро­хи ви­ря­че­нi й блис­ку­чi, на­че скля­нi очi.

    Вiн од­су­нув на­бiк чар­ку, вхо­пив ста­кан, на­лив до по­ло­ви­ни йо­го ви­на й ви­пив од­ра­зу, не­на­че на­хильцi.

    - Оце я й по­по­луд­ну­вав в вас. Бу­де, го­дi! Ду­ша мi­ру знає, - ска­зав Ко­ванько, вти­ра­ючи гу­би й ву­са.

    - Хоч i приємно ме­нi в вас си­дiть, але час ме­нi до­до­му, - ска­зав Ду­нiн-Лев­чен­ко, вста­ючи з стiльця. - Та й гар­но ж у вас в по­ко­ях! Чис­то, не­дав­но ре­мон­то­ва­но, по­бi­ле­но й по­мальова­но. А в нас же то все за­пу­ще­но в до­мi, не бi­ле­но й не ма­за­но i нiг­де не по­мальова­но. Мiй та­то чо­гось оце на ста­рiсть зов­сiм якось осу­нувсь. Не за­бу­вай­те ж, па­но­ве, що пiс­ля­завт­ра мої iме­ни­ни. При­ходьте так над­ве­чiр. Я пев­ний, що наз­би­рається моїх то­ва­ри­шiв чи­ма­ло, бо вже ба­гацько з їх по­ви­дер­жу­ва­ли ек­за­ме­ни. При­ходьте й ви, Ган­но Ива­нiв­но! Моя ма­ма й сест­ра бу­дуть вам ра­дi.

    - О, спа­си­бi вам! Не­хай вже iн­шим ча­сом ми вдвох прий­де­мо до вас, бо, як я ба­чу, в вас бу­де тiльки ва­ше па­ни­чiвське то­ва­рист­во, - обiз­ва­лась Га­ля.

    - Нам до­ве­деться по­ба­ла­кать про ду­же по­важ­нi спра­ви, - ска­зав Ра­дюк. - Час би вже нам за­ход­жу­ваться ко­ло ро­бо­ти, ко­ло прак­тич­но­го чо­гось. Вже в Пе­тер­бур­зi Кос­то­ма­ров та Ку­лiш по­ча­ли ви­да­ва­ти для на­ро­ду кни­жеч­ки на ук­раїнськiй мо­вi, ви­да­ли "ме­те­ли­ки". Тре­ба б нам по­ба­ла­кать, де­що об­мiр­ку­вать i взяться за цю спра­ву без жар­тiв i з зав­зят­тям.

    - То прий­мiть i ме­не до своєї спiл­ки. Ти, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, пи­са­ти­меш для на­ро­ду "ме­те­ли­ки", а я фельєто­ни, бо це теж "ме­те­ли­ки". Ти по-сiльськiй, а я вже по-своєму, по-мiсько­му. От i бу­де­мо в спiл­цi та в суп­ря­зi для за­гальної пра­цi.

    - Ну, це не ду­же гар­ний бу­де для вас спiльник та суп­ря­жич, - ска­зав Ра­дюк.

    - Ще й який гар­ний спi­лець вий­де з ме­не. От по­ба­чиш! От по­наз­ди­виш­ся! - жар­ту­вав Ко­ванько.

    - А з вас i справ­дi вий­шов би пре­чу­до­вий фельєто­нiст! - аж крик­нув Ду­нiн-Лев­чен­ко. - Не за­бу­вай­те ж i ви про мої iме­ни­ни. При­носьте свої фельето­ни, - про­сив на про­щан­ня Ко­ванька Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Добре! Спа­си­бi за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прий­ду.

    - Тiльки як йти­меш, то по­кинь до­ма свої фельєто­ни. Замк­ни їх у скри­ню на за­мок на два зво­ди, щоб ча­сом не пов­тi­ка­ли та не по­тяг­лись нас­лiд­цi за то­бою в гос­тi на iме­ни­ни, - жар­ту­вав Ра­дюк.

    - Добре, доб­ре! Але вже й ме­нi час до­до­му. Хо­дiм ра­зом! Про­щай­те! Бу­вай­те здо­ро­вi! Спа­си­бi за шин­ку та за сiльську ко­ленд­ру, - го­во­рив Ко­ванько, про­ща­ючись з Га­лею.

    I во­ни по­хап­цем одяг­лись i вий­шли.

    - Та сте­ре­жись там у дво­рi, щоб ча­сом не вис­ко­чив з две­рей наш пол­ков­ник та не заст­ре­лив те­бе з своєї гар­ма­ти! А то ще твої фельєто­ни й но­ги за­де­руть се­ред дво­ра, - го­во­рив Ра­дюк.

    - Ще по­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий: чи йо­го гар­ма­ти, чи мої фельєто­ни, - кри­чав з дво­ра Ко­ванько. - Мо­же, не ме­нi, а йо­му до­ве­деться зад­ри­га­ти но­га­ми од моїх фельєто­нiв, бо цей пол­ков­ник об­шах­ру­вав полк та з то­го й сту­лив со­бi оцей дiм, та ще взяв ба­га­ту вих­рест­ку, а во­на йо­му при­лi­пи­ла до до­му ще й дру­гий дiм. Ме­не не­хай сте­ре­жеться та не ду­же не­хай влу­чає.

    Радюк з Га­лею вер­ну­лись в кiм­на­ту. Га­ля ки­ну­лась ми­ти по­суд та при­би­рать з сто­ла не­доїдки та не­до­пит­ки, на­че пе­реїди пiс­ля то­ва­ря­ки.

    - Як же то­бi здавсь мiй ве­се­лий то­ва­риш? - спи­тав Ра­дюк в жiн­ки.

    - Сказати по щи­рiй прав­дi, твiй ве­се­лий то­ва­риш чо­мусь не при­пав ме­нi до впо­до­би та­ки од­ра­зу, хоч вiн i ве­се­лий, i ре­го­тить, i смi­шить. Щось є в йо­му та­ке, що ме­нi од­ра­зу не спо­до­ба­лось.

    - Товаришi в нас йо­го лю­би­ли за ве­се­лу вда­чу, хоч вiн i при­чеп­ли­вий, та аж в'їдли­вий з своїми жар­та­ми, але не вва­жа­ли на йо­го як на по­важ­ну, стат­ко­ви­ту лю­ди­ну, з кот­рою мож­на всмак по­ба­ла­кать про якiсь по­важ­нi спра­ви. Вiн прос­то не­на­ви­дить та­кi по­важ­нi пи­тан­ня й од їх по­зi­хає без со­ро­му або за­раз глу­зує з їх, по­вер­нув­ши усю спра­ву на жар­ти. Ти ж чу­ла де­що з йо­го пог­ля­дiв.

    - Це прав­да, - ска­за­ла Га­ля, - але як же то отi ве­се­лi жар­тов­ли­вi зу­би пе­ре­тер­ли та­ку по­важ­ну рiч, як ота твер­да на­ука, ко­ли вiн скiн­чив курс?

    - Ця пся­юха та­ла­но­ви­та, хоч нi­би ле­генька на вда­чу, як пiр'їна. Ко­ванько з тих, що б'ють ле­тю­чу й ко­тю­чу опу­ку, як ка­жуть на се­лi. Здат­нiсть в йо­го до на­ук здо­ро­ва. Але вiн нез­дат­ний спи­ниться на чо­мусь од­но­му, склас­ти со­бi якiсь яс­нi мiц­нi пе­рес­вiд­чен­ня. Це лю­ди­на, як ба­чиш, зов­сiм безп­рин­цип­на. Це ме­те­лик, що ве­се­ло пур­хає на сон­цi.

    - Але ж цей твiй при­ятель, скiльки я за­ува­жи­ла, не­на­че тро­хи брех­ли­вий, бо все щось пле­те, чо­го я га­разд не втя­ми­ла: пле­ще щось схо­же на сiм мiш­кiв гре­ча­ної вов­ни.

    - Твоя прав­да, але тiльки тро­хи. Ко­ванько й справ­дi з тих шту­ка­рiв, в кот­рих нi­ко­ли га­разд не до­пи­таєшся прав­ди, бо вiн все по­вер­тає па жар­ти, про що не спи­тай, i одб­рi­хується, й прик­ри­ває прав­ду, на­че яко­юсь мря­кою з жар­тiв. Але ча­сом за­бу­деться та й ски­не з сво­го язи­ка ту мря­ку; якось не­на­ро­ком нi­би про­хо­питься та й ска­же прав­ду. Це бу­ває з ним, ко­ли вiн або ду­же го­лод­ний, або тро­хи сла­бий, або розд­ра­то­ва­ний i злий.

    - Як сла­бий, то го­во­рить прав­ду? Це щось смiш­нi­ше за са­мо­го Ко­ванька, - ска­за­ла Га­ля й за­ре­го­та­лась на всю кiм­на­ту.

    - Таки справ­дi так! Як здо­ро­вий, то все бре­ше, а як сла­бий, то ка­же прав­ду, бо то­дi кат­ма в йо­го сна­ги до жар­тiв: об­рiк в ко­му то­дi не грає.

    - По-моєму, не­хай би вiн кра­ще все нез­ду­жав та сла­бу­вав, аби тiльки ка­зав прав­ду, - ска­за­ла Га­ля й за­ре­го­та­лась на всю кiм­на­ту. - Я цiй лю­ди­нi чо­мусь не йму вi­ри. Ко­ли б вiн ча­сом не наш­ко­див або то­бi, або iн­шим.

    - Може, це то­бi та­кi гад­ки пiд­ка­зує твоя жi­ноцька вда­ча, бо ва­ша вда­ча бу­ває ча­сом ду­же чут­ка та по­чут­ли­ва i ча­сом вга­дує де­що на­пе­ред так са­мо, як i да­ле­ко­сяг­лий ро­зум.

    Галя по­ча­ла ви­но­сить по­суд до дру­гої кiм­на­ти та хо­вать йо­го в ша­фу, а по­тiм вий­шла в пе­кар­ню до ку­хо­вар­ки, щоб по­пiк­лу­ва­тись ве­че­рею.

Пошук на сайті: