Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 88)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    Радюк при­лiг на но­венькiй ка­на­пi, об­би­тiй тем­но-пун­со­вою об­бив­кою, пок­лав­ши чор­но­во­ло­су го­ло­ву на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, i за­ку­рив па­пi­ро­су. Над­во­рi вже ве­чо­рi­ло. В кiм­на­тi гус­тi­ша­ли тi­нi по кут­ках. Тiльки чер­во­не май­ське не­бо на за­хо­дi не­на­че го­рi­ло й жев­рi­ло, як жар, i ки­да­ло га­ря­чi жа­ро­вi од­лис­ки на чи­ма­ле дзер­ка­ло та на ви­ши­ва­нi руш­ни­ки по обид­ва бо­ки дзер­ка­ла. На яс­нiй ви­ши­ва­нiй по­душ­цi чор­нi ку­че­ря­вi ва­сильки в Ра­дю­ка ви­ли­ся на­че мо­ло­дим хме­лем, але на йо­го ви­со­кiм гла­денькiм, не­на­че ви­то­че­нiм з бi­ло­го мра­мо­ру чо­лi над са­мi­сiньки­ми бро­ва­ми впер­ше ви­ник­ли два то­ненькi зморш­ки, - пер­ша прик­ме­та зак­ло­по­та­ної жо­на­тої лю­ди­ни, не­на­че з їх ви­зи­рав пер­ший кло­пiт в жит­тi лю­ди­ни, кот­рiй тре­ба ду­ма­ти, га­да­ти вже не за се­бе од­но­го.

    Несподiванi зап­ро­си­ни Ду­нi­на-Лев­чен­ка до се­бе вик­ли­ка­ли в йо­го го­ло­вi ду­ми. I пiш­ли йо­го ду­ми за ду­ма­ми, не­на­че жу­рав­лi в не­бi по­ве­лись клю­ча­ми, неш­вид­ко, по-ма­леньку, з жур­ли­вим су­тiн­ком жу­рав­ли­но­го вур­ко­тан­ня в лiтньому ти­хо­му не­бi.

    "Треба бу­де сьогод­нi в то­ва­рист­вi за­че­пить пи­тан­ня про на­шi на­цi­ональнi й прос­вiт­нi спра­ви. Як оцi тi­нi за­ку­та­ли мою но­ву приб­ра­ну свiт­ли­цю, так за­ку­та­ли нi­би важ­кi чор­нi хма­ри Ук­раїну. Зiб­ра­лись тi сум­нi хма­ри з усiх усю­дiв i дав­но вже зас­ту­пи­ли нам яс­не про­зо­ре нєбо i ки­ну­ли тiнь та мря­ку на рiд­ний край. I хто роз­же­не тi сум­нi хма­ри? I звiд­кiль поллється свiт на наш край? На­род­нi ма­си, тiльки що виз­во­ле­нi од пан­щи­ни, тем­нi i неп­рос­вiт­нi. Прос­вi­че­нi верст­ви бай­дуж­нi до до­лi рiд­но­го краю, поз­би­ва­нi з пан­те­ли­ку, а ча­сом ви­яв­ля­ють се­бе й шкiд­ли­ви­ми. Iс­то­рiя зап­лу­та­ла ще гiр­ше ту плу­та­ни­ну. Су­сiд­нi на­ро­ди наш­ко­ди­ли нам своїм безг­луз­дим вми­ку­ван­ням в на­шi спра­ви та ще гiр­ше поп­лу­та­ли їх…"

    Радюк важ­ко зiтх­нув. I йо­го гост­рi, про­ни­зу­ва­тi ка­рi очi не­на­че при­па­ли ро­сою. Вiн ки­нув дум­ка­ми в дав­ню дав­ни­ну, в да­ле­кi мннув­шi ча­си, не­на­че хо­тiв там ви­шу­кать од­по­вi­дi на свої жур­ли­вi пи­тан­ня, пе­ре­бiг дум­ка­ми дав­ню iс­то­рiю й за­ува­жив скрiзь культур­ний ши­ро­кий роз­ви­ток че­рез прос­вi­ту, че­рез знан­ня на­уки.

    "Це од­но i єди­не дже­ре­ло, звiд­кiль поллється свiт на Ук­раїну: прос­вiт­нiсть та на­ука. Лю­ди че­рез те не­доб­рi й ли­хо­дiй­нi, що не тям­лять нi­чо­го, нi­чо­го не зна­ють про те, що вчи­ня­ють, ка­зав ще Сок­рат. Як тiльки в їх бу­де знан­ня, во­ни втям­лять, що то єсть доб­ро, кра­са, прав­да й доб­ро­чи­нок. I во­ни то­дi од­вер­нуться од усього зло­чин­но­го i при­вер­нуться до прав­ди, кра­си, доб­ра й доб­ро­чин­ку. Це свя­та прав­да! Усе ли­хо в свi­тi ста­лось од не­тя­му­чос­тi. Лю­ди ко­ять ли­хо знез­нав­ки. Знан­ня й прос­вiт­нiсть - це од­нi й єди­нi зо­ло­тi клю­чi, кот­ри­ми ми од­чи­ни­мо свiт­лий рай для на­шо­го краю, рай, пов­ний зе­ле­них сад­кiв, пов­ний збит­кiв уся­ко­го доб­ра, пов­ний щас­тя й ра­до­щiв, де не бу­де нi стар­ця, нi бiд­но­ти, де всiм бу­де доб­ре, скрiзь бу­де мир­но­та й спо­кiй, i не бу­де нi за­вис­нос­тi, нi не­на­вис­нос­тi, не бу­де лю­дей за­вис­них, не бу­де нi­якi­сiнько­го во­ро­гу­ван­ня, бо нас­та­не зо­ло­тий час рiв­нос­тi, знан­ня й прос­вiт­нос­тi".

    I мо­ло­дий кра­сунь не­на­че по­то­нув дум­ка­ми в тiй зо­ло­тiй iм­лi нас­ту­па­ючих кра­щих ча­сiв, по­то­нув ду­ма­ми в по­езiї мрiй про бу­ду­щий час. Свiт­лi iде­али, свiт­лi кар­ти­ни, од­на кра­ща й пиш­нi­ша за дру­гу, то з'явля­лись, то зни­ка­ли пе­ред ним.

    Вiн опам'ятав­ся й пiд­вiвсь. Час бу­ло ви­ряд­жаться в гос­тi до сво­го то­ва­ри­ша. При­че­пу­рив­шись пе­ред дзер­ка­лом, вiн поп­ро­щавсь з Га­лею й вий­шов з кiм­на­ти.

    "От i за­га­явсь в мрi­ях. За­то­го зов­сiм смерк­не. За­то­го ве­чiр бу­де. Хо­тi­лось би за­вид­на доч­ва­лать до iме­нин­ни­ко­во­го дво­ра", - ду­мав Ра­дюк, ха­па­ючись. I вiн хап­ком ско­чив на "дрож­ку" й ще за­вид­на по­ка­тав в гос­тi до то­ва­ри­ша.

    

XVI

    

    Здоровий де­рев'яний дiм Ду­нi­на-Лев­чен­ка був на Лип­ках, де то­дi про­жи­ва­ли сли­ве ви­нят­ко­во арис­ток­ра­тич­нi сiм'ї, уся­кi пол­тавськi, чер­нi­гiвськi та зде­бiльшо­го київськi спо­ло­нi­зо­ва­нi дi­ди­чi. Дiм був ста­ро­дав­нiй, схо­жий на дi-дицькi бу­дин­ки по се­лах в дi­дицьких ба­га­тих осе­лях. Ста­ро­дав­нiй сiльський га­нок з чо­тир­ма де­рев'яни­ми ко­ло­на­ми вис­ту­пав схо­да­ми на тро­ту­ар, а дiм сто­яв тро­хи ос­то­ронь, од­го­род­же­ний од ули­цi не­ви­со­ки­ми за­лiз­ни­ми шта­хе­та­ми, че­рез кот­рi по­пiд стi­на­ми ма­ня­чи­ли ку­щi тро­янд та жас­ми­ну.

    Через од­чи­не­ну хвiрт­ку Ра­дюк вгле­дiв, що в сад­ку ма­ня­чи­ли мо­ло­дi то­ва­ри­шi, й сам Ду­нiн-Лев­чен­ко сто­яв не да­ле­ко од хвiрт­ки й ма­хав до йо­го бри­лем.

    Прикатавши до бра­ми, Ра­дюк злiз, пi­шов у двiр зай­шов у са­док. В сад­ку на лав­ках си­дi­ло кiлька душ мо­ло­дих то­ва­ри­шiв та сту­ден­тiв. Де­кот­рi хо­ди­ли па­ра­ми по не­чи­ще­них до­рiж­ках та за­рос­лих тра­вою сте­жеч­ках. I двiр, i са­док бу­ли за­не­ха­янi, за­нед­ба­нi. Ста­рi гру­шi та яб­лу­нi буй­но рос­ли на во­лi, як хо­тi­ли, по­пе­реп­лу­ту­ва­лись гiл­лям, вгнiз­ди­лись вер­ха­ми од­нi над дру­ги­ми, тис­лись, зчiп­лю­ва­лись, не­на­че всту­па­ли в бiй­ку за своє мiс­це. Клум­би кзi­ток по­за­рос­ту­ва­ли ло­пу­хом, чор­но­би­лем та кро­пи­вою. А з бур'яну виг­ля­да­ли квiт­ки: ле­лiї, роз­кiш­нi ряс­нi пi­во­нiї. Дов­гi де­рев'янi ста­нi та во­зов­нi з га­ле­рей­ка­ми та ко­лон­ка­ми зчор­нi­ли, пе­рех­ня­би­лись, аж пов­ги­на­лись. Пок­рiв­ля на їх по­рос­ла зе­ле­ним мо­хом. Усе бу­ло по­об­ди­ра­не, зчор­нi­ле. На стi­нах до­му щи­ко­тур­ка по­де­ку­ди по­об­си­па­лась. Бля­ша­на пок­рiв­ля на до­мi скрiзь по­ви­го­рю­ва­ла й зчор­нi­ла. Под­вiр'я за­рос­ло тра­вою. По­пiд бар­ка­на­ми рос­ли зе­ле­нi ло­пу­хи та кро­пи­ва; во­ни пос­тi­ка­ли й збут­ля-вi­ли в хо­лод­ку. Десь ви­хо­пи­лась на­вiть со­ба­ча бу­зи­на. Смер­ком виг­ляд зда­вавсь ще сум­нi­ший.

    "Одже ж син ка­зав прав­ду, що ста­рий Ду­нiн-Лев­чен­ко все осо­вується та осо­вується, не­на­че iс­то­рiя давнього ко­зацт­ва та йо­го на­щад­кiв, сього­час­них ук­раїнських дi­ди­чiв", - по­ду­мав Ра­дюк, ози­ра­ючи под­вiр'я та поп­лу­та­ний ста­рий за­рос­лий са­док,

    Радюк при­вi­тавсь до iме­нин­ни­ка й три­чi по­цi­лу­вав­ся з ним. Мо­ло­дi гос­тi повс­та­ва­ли з ла­вок i поп­рос­ту­ва­ли до гур­ту. По­ча­лась роз­мо­ва та при­вi­тан­ня.

    Всi поз­до­ров­ля­ли Ра­дю­ка з оже­нiн­ням, ба­жа­ли йо­му щас­тя-до­лi в но­во­му жит­тi. Тi, що пос­кiн­чу­ва­ли курс, бу­ли надз­ви­чай­но ве­се­лi та го­во­рю­чi. Дех­то роз­ка­зу­вав про свої вдат­нi чи не зов­сiм вдат­нi ос­тан­нi ек­за­ме­ни. Усiм оче­ви­дяч­ки бу­ло ве­се­ло. Май­ське по­вiт­ря во­ру­ши­ло й без то­го во­руш­ли­вi мо­ло­дi нер­ви. Ве­се­ла го­лос­на роз­мо­ва, ве­се­лий нез­держ­ний ре­гiт аж роз­ля­гавсь по ста­ро­му сад­ку.

    - Але жар­ти жар­та­ми, а оце ко­ли ми ви­пад­ком зiб­ра­лись, то при цiй на­го­дi бу­ло б вар­то по­ба­ла­кать нам про щось по­важ­нi­ше, - ска­зав Ра­дюк. - Ми ж оце не­за­ба­ром ро­зiй­де­мось i роз­лi­зе­мось по свi­тi. А по­ки що по­го­во­рiм, до якої пра­цi нам ста­ва­ти.

    - Добре, доб­ре! Тiльки ко­ли б ча­сом не при­нес­ло Ко­ванька, бо вiн не дасть нам по­го­во­рить до ла­ду про на­шi спра­ви, - го­во­ри­ли мо­ло­дi па­ни­чi.

    З до­му вий­шов ста­рий ла­кей i зап­ро­сив усiх в по­кої на чай. Мо­ло­дий Ду­нiн-Лев­чен­ко вхо­пив пiд ру­ку Ра­дю­ка й по­вiв в по­кої. За ни­ми юр­бою, з вис­ко­ком, тро­хи не з виб­ри­ком, пiш­ли мо­ло­дi гос­тi на па­ра­до­вий при­хiд з ули­цi.

    Старий ла­кей од­чи­нив две­рi i впус­тив в по­кої цю ве­се­лу юр­бу мо­лод­не­чi. Во­на од­ра­зу спов­ни­ла ста­рi прос­тор­нi, але мерт­вi по­кої шу­мом та га­мом. Дiм i справ­дi був ста­рий i не ла­год­же­ний вже, мо­же, кiлька де­сят­кiв ро­кiв. В здо­ро­вiй за­лi два кут­ки осi­ли. Пiд­ло­га пог­ну­лась i по­жо­ло­би­лась. Вiк­на пок­ри­ви­лись на­бiк, не­на­че нез­ду­жа­ли й тер­пi­ли ве­ли­ку му­ку, аж скри­ви­лись. Ста­ро­мод­на до­ро­га, але важ­ка й за­вальна ме­бiль сто­яла не­на­че на гор­бу, й нас­то­ро­чи­лась бiг­ти на­низ, а по дру­гий бiк ста­ро­мод­ний дов­гий та вузький фор­теп'ян не­на­че опус­тив вниз дов­го­го хвос­та й затк­нув йо­го в ку­ток. По за­кут­ках на шпа­ле­рах прог­ля­да­ли пля­ми на стi­нах, не­на­че хто по­за­пи­нав їх по­пiд сте­лею ге­ог­ра­фiч­ни­ми кар­та­ми. Тiльки двi гар­нi ко­пiї з порт­ре­тiв ко­зацьких пол­ков­ни­кiв, ха­зяїно­вих пред­кiв, бу­ли прик­ра­сою в за­лi.

    Весела ком­па­нiя роз­си­па­лась по за­лi й не­на­че збу­ди­ла й дрi­ма­ючу за­вальну ме­бiль, i ста­ро­го не­ду­жо­го дi­да з хвос­том, що вже ви­жив свiй вiк i смут­но опус­тив сво­го хвос­та в ку­ток. Мо­ло­дий ха­зяїн по­вiв гос­тей в сто­ло­ву. Во­ни пе­рей­шли че­рез не­ве­лич­ку дов­гу кiм­нат­ку, схо­жу на ко­ри­дор, з кот­рої че­рез од­чи­не­нi збо­ку две­рi здо­ро­вої бiб­лi­оте­ки виг­ля­да­ли ша­фи з книж­ка­ми, ви­со­кi, аж до са­мої сте­лi.

Пошук на сайті: