Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 89)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Ввесь ко­ри­дор­чик i бiб­лi­оте­ка бу­ли сус­пiль обс­тав­ле­нi ша­фа­ми. Дiд мо­ло­до­го Ду­нi­на-Лев­чен­ка був вольте­рi­янець i лi­бе­рал, яких бу­ло ба­га­то в дав­нiш­ний час на Ук­раїнi.

    Веселе то­ва­рист­во по до­ро­зi доб­ре на­гу­ка­ло здо­ро­вим мерт­вим ша­фам: i Вольте­ро­вi, i Дiд­ро та Жан-Жа­ко­вi Рус­со, i Бан­тиш-Ка­менсько­му та Ге­ор­гiєвi Ко­нисько­му, i iн­шим не­бiж­чи­кам i всту­пи­ло в прос­тор­ну сто­ло­ву. В ви­со­кiй прос­тор­нiй сто­ло­вiй по­осi­да­ли всi чо­ти­ри кут­ки i пiд­ло­га по­се­ре­ди­нi так вип­ну­лась, не­на­че ста­ла че­ре­ва­та, Се­ред сто­ло­вої, не­на­че десь на при­гор­ку, сто­яв дов­гий стiл з са­мо­ва­ром. Стiл аж зах­ряс пiд за­кус­ка­ми та по­су­дом. Ко­ло са­мо­ва­ра си­дi­ла Юлiя Ки­ри­лiв­на Ду­нi­на-Лев-чен­ко­ва й на­ли­ва­ла чай. По­бiч неї на ши­ро­ко­му м'яко­му крiс­лi си­дiв ха­зяїн Пла­тон Пет­ро­вич Ду­нiн-Лев­чен­ко, а про­ти йо­го си­дi­ли три йо­го су­сi­ди, чер­нi­гiвськi дi­ди­чi, вже лiт­нi лю­ди. Во­ни приїха­ли з се­ла й прий­шли на од­вi­ди­ня до сво­го зем­ля­ка й при­яте­ля.

    Платон Пет­ро­вич був вже прис­тар­ку­ва­тий чо­ло­вiк, ви­со­кий на зрiст, кан­ди­бас­тий, су­хор­ля­вий та смуг­ля­вий з ли­ця, ду­же доб­рий, ти­хий, дов­гоб­ра­зий i нi­би ха­му­лу­ва­тий. Чор­не дов­ге во­лос­ся й здо­ро­вi ву­са вже нi­би при­па­ли снiж­ком. Ка­рi яс­нi, але ти­хi очi свi­ти­лись ро­зу­мом.

    Платон Пет­ро­вич був ос­вi­че­ний i на­чи­та­ний, як i йо­го батько, кот­рий, як вольте­рi­янець, спов­няв свою бiб­лi­оте­ку ут­во­ра­ми ен­цик­ло­пе­дис­тiв. До пан­щан­них крi­па­кiв вiн був лас­ка­вий, а до двiрських слуг та­кий доб­рий, що на ста­рос­тi лiт виз­во­лив їх на во­лю, на­вiть ви­да­вав пен­сiї грiш­ми та хар­ча­ми. Од батька до йо­го пе­рей­шла, нi­би в спад­щи­ну, лю­бов до кни­жок, до прос­вiт­нос­тi, на­вiть до штуч­нос­тi. Вiн все спов­няв бат­кiвську сли­ве ви­нят­ко­во фран­цузьку та нi­мецьку бiб­лi­оте­ку но­ви­ми книж­ка­ми; лю­бив ук­раїнську iс­то­рiю, лю­бив ко­зацьку дав­ни­ну. "Iсто­рiю Ру­сов" Ко­нисько­го, ук­раїнську iс­то­рiю Бан­тиш-Ка­менсько­го та Мар­ке­ви­ча знав тро­хи не на­пам'ять. Але вiн був пад­ко­ви­тий тiльки до кни­жок, а ха­зяїн з йо­го був неп­рак­тич­ний. До­ми та за­бу­ду­ван­ня i в йо­го се­лi, i в Києвi сто­яли без ла­го­дiн­ня де­сят­ки ро­кiв. Сам Пла­тон Пет­ро­вич по­чав вже сла­бу­вать. Як пiд­рос­ла доч­ка, вiн мав на дум­цi вже про­дать свою батькiвську осе­лю й струх­ля­вi­лий дiм на Лип­ках, щоб не кло­по­таться ла­го­дiн­ням, i ку­пить но­вий, гар­ненький, го­то­венький.

    Хазяйка Юлiя Ки­ри­лiв­на си­дi­ла за здо­ро­вецьким са­мо­ва­ром, не­на­че за твер­ди­нею, й виг­ля­да­ла звiд­тi­ля. Щуп­ленька, не­ве­лич­ка на зрiст та ут­ла, з яс­ни­ми оч­ка­ми, во­на бу­ла в яс­но­му ле­генько­му уб­ран­нi i, не­на­че пташ­ка, вгнiз­ди­лась в гнiз­деч­ку з ки­сiї, та кру­жев, та бi­лої ан­горської лух­кої ша­лi. Зда­ле­ки во­на зда­ва­лась мо­ло­денькою блi­дою ут­лою па­нян­кою. Бу­ло знать по її де­лi­кат­но­му блi­до­му й на­че про­зо­ро­му об­лич­чю, по її то­ненькiй щуп­ленькiй пос­та­тi, що во­на за ввесь iнс­ти­тутський час i справ­дi ви­пи­ла доб­ру пор­цiю оц­ту, схла­ма­ла по­таєнцi пу­дiв зо два крей­ди, щоб буть блi­дою й де­лi­кат­ною, як то­дi бу­ла мо­да.

    Паничi пiдс­ту­пи­ли до гос­по­ди­нi, здо­ров­ка­лись з нею й поз­до­ров­ля­ли з iме­нин­ни­ком. Во­на бу­ла при­вiт­на до всiх i лас­ка­ва. Доб­рiсть i ти­хiсть вда­чi свi­ти­лась в її яс­них оче­ня­тах. Тiльки Ра­дюк зап­ри­мi­тив, що во­на якось не так лас­ка­во при­вi­та­лась з ним, як бу­ло ко­лись пе­ред­нi­ше.

    - Поздоровляю вас! Ви, ка­жуть, вже оце оже­ни­лись; при­вез­ли своє мо­ло­де под­руж­жя в Київ? - ска­за­ла Ду­нi­на-Лев­чен­ко.

    - Оженився, якось спо­до­бав-та­ки гос­подьi Те­пер я не­на­че при­ча­лив до бе­ре­га, - ска­зав Ра­дюк.

    - От i доб­ре! Я ду­же ра­да! - обiз­ва­лась ха­зяй­ка, але бу­ло знать по її очах, що во­на не та­ка ра­да, як бу­ло ко­лись пе­ред­нi­ше то­рiк i по­за­то­рiк: в неї бу­ла дум­ка за­лу­чить цього кра­су­ня до своєї мо­ло­денької до­нi, а те­пе­реч­ки цi на­дiї пiш­ли мар­но.

    Старий ха­зяїн щи­ро при­вi­тавсь з мо­ло­ди­ми, пiд­вiв го­ло­ву, вип­рос­тав згорб­ле­ний стан i не­на­че по­ве­се­лi­шав. Вiн лю­бив мо­ло­дих сту­ден­тiв, лю­бив слу­хать їх ве­се­лу й ро­зум­ну роз­мо­ву i сам то­дi нi­би ожи­вав, якось ож­вав­лю­вавсь, ста­вав жва­вi­ший, бадьорис­тi­ший. Вiн був на­хильний до прин­ци­пi­альної фi­ло­софської роз­мо­ви, кот­рої не люб­лять ста­рi лю­ди i кот­ра так га­ря­чить та за­па­лює мо­ло­дих.

    - Сiдайте ж, будьте лас­ка­вi, ко­ло нас, то, мо­же, й ми по­мо­лод­шаємо од вас, - прип­ро­ху­вав Ду­нiн-Лев­чен­ко, по­ка­зу­ючи ру­кою на стiльцi навк­ру­ги дов­го­го сто­ла, - та будьте в ме­не, як вдо­ма в се­бе! Не це­ре­моньтесь: пий­те чай i за­ку­сюй­те, що ко­му до сма­ку.

    Молодi па­ни­чi об­сi­ли стiл i зро­би­ли по­ша­ну наїдкам та за­кус­кам Юлiї Ки­ри­лiв­ни. На­га­няв­шись та на­гу­ляв­шись пiс­ля нуд­них ек­за­ме­нiв, во­ни нат­ра­пи­ли на доб­рий по­пас i по­луд­ну­ва­ли, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Ста­рий ла­кей Гав­ри­ло лед­ве всти­гав по­да­вать чай, не­на­че вiн десь по до­ро­зi ви­ли­вав ста­ка­ни в бут­лi або в ба­рильця.

    - Що, жи­вий, здо­ро­вий ваш та­то, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу? - спи­тав ха­зяїн Ра­дю­ка.

    - Ще дер­житься до яко­гось там ча­су. Ха­зяй­нує, бо оце мої двi сест­рi вже вий­шли з iнс­ти­ту­ту та приїха­ли до­до­му. Для їх тре­ба ж дбать. За ме­не батько­вi бай­ду­же, бо я й сам якось дам со­бi ра­ду. Але йо­му тре­ба дбать для сес­тер, то й му­сить дба­ти та пiк­лу­ва­тись гос­по­дарст­вом, - ска­зав Ра­дюк.

    - Ваш та­то завж­ди був ха­зяй­но­ви­тий, не та­кий, як я. От нi­яким спо­со­бом не збе­русь по­ла­го­дить своє жит­ло: то нез­ду­жаю, то нi­ко­ли, а то прос­то-та­ки, ма­буть, до то­го в ме­не хис­ту не­ма, - ска­зав Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Та як­би во­рух­ну­лись доб­ре, то звiд­ки i той хист ви­гулькнув би. А то ви все за книж­ка­ми та за га­зе­та­ми, - обiз­вавсь один вже лiт­нiй гiсть дi­дич, що був од­нiєї верст­ви на лi­та з ха­зяїном.

    - Може, ви й прав­ду ка­же­те, але я до тiєї тя­га­ни­ни та­ки, пев­но, зро­ду не ду­же здат­ний. От ту­теч­ки мої су­сi­ди, дi­ди­чi з Во­ли­нi, по­ля­ки, мо­же, тим i не хо­чуть знай­омиться зо мною, що я жи­ву не в арис­ток­ра­тич­них, а в ста­рих трух­ля­вих по­ко­ях. Все чо­гось од­ми­ку­ють од ме­не та цу­ра­ються ме­не.

    - Та й їх дi­ти, ска­за­ти прав­ду, i те­пе­реч­ки в унi­вер­си­те­тi дер­жать се­бе ос­то­ронь од нас, ук­раїнцiв, чо­мусь не схо­дяться з на­ми й драж­нять нас "культур­ни­ка­ми", - ска­зав Ра­дюк. - Прiз­ви­ще, на наш пог­ляд, зов­сiм-та­ки не по­га­не для нас, але во­ни са­мi чо­мусь i гад­ки не ма­ють за прос­вiт­нiсть на­ро­ду в тих кра­ях, де во­ни тiльки й жи­во­тi­ють пос­лу­хан­ням та пра­цею на­шо­го на­ро­ду.

    - А для нас, - ска­зав Ду­нiн-Лев­чен­ко, - i справ­дi нас­тав час за­ход­жу­ваться ко­ло прос­вiт­нос­тi рiд­но­го краю, а най­бiльше тем­но­го на­ро­ду. В Пе­тер­бур­зi Кос­то­ма­ров та Ку­лiш вже за­хо­ди­лись ви­да­вать "ме­те­ли­ки" для чи­тан­ня на­ро­до­вi. В Пол­та­вi вже за­хо­ди­лись ко­ло не­дiльних школ для мi­щан, за­ду­ма­ли за­во­дить чи­тальнi, на­вiть на­род­ний те­атр.

    - Я чув за цi не­дiльнi шко­ли, - ска­зав ста­рий Ду­нiн-Лев­чен­ко зов­сiм бай­ду­жим то­ном, не­на­че мо­ва мо­ви­лась про го­ди­ну або не­го­ду.

    - Чув i я, що там по­ча­ли за­во­дить шко­ли не­дiльнi й ве­чiр­нi, ще i в су­бо­ти для убо­гих євреїв, але док­лад­но нi­чо­го про це не знаю i тям­ку про це не маю, бо ме­нi нiх­то не роз­ка­зу­вав за це док­лад­но, - обiз­вавсь один з гос­тей, прис­тар­ку­ва­тий чер­нi­гiвський дi­дич з бай­дуж­нiс­тю.

    Було знать, що цi но­вi пи­тан­ня не цi­ка­ви­ли їх анiт­рош­ки. Цi па­ни бу­ли якiсь па­сив­нi й бай­дуж­нi до тих то­го­час­них справ.

    - А справ­дi, тре­ба б нам по­го­во­рить про цi на­цi­ональнi й прос­вiт­нi спра­ви, щоб не­гай­но ста­вать до пра­цi, ко­ли вже нас прод­раж­ни­ли "культур­ни­ка­ми". Мо­же б, i ми вкла­ли якусь леп­ту на ко­ристь рiд­но­го краю та на­шо­го ста­ро­го Києва, - ска­зав один з мо­ло­дих гос­тей.

    В при­хо­жiй зад­зе­ленькав дзво­ник. Ла­кей для­вою хо­дою поч­ва­лав од­чи­нять две­рi. Роз­мо­ва пе­ре­тя­лась.

    - Якогось гос­тя бог при­нiс, - вка­зав мо­ло­дий Ду­нiн-Лев­чен­ко i по­бiг на­зуст­рiч гос­те­вi.

    В да­ле­кiй при­хо­жiй по­чувсь шум та тя­га­ни­на роз­дя­ган­ня. Зас­ту­ко­тi­ли за­каб­лу­ки. Го­лос­ний ре­гiт за­лу­нав по здо­ро­вiй по­рож­нiй за­лi.

    - Це прий­шов Ко­ванько! - про­мо­вив Ра­дюк по­шеп­ки, i в йо­го бро­ви на­су­пи­лись. - Не дасть же вiн нам те­пе­реч­ки га­разд по­ба­ла­кать про на­шi по­важ­нi спра­ви; бу­де тiльки нам за­ва­жа­ти й пе­ре­ба­ран­чать в ро­бо­тi.

    - Йому б тiльки на Житньому ба­за­рi вит­рiш­ки про­да­ва­ти або дзво­нить в дзво­ни, а не го­во­рить про по­важ­нi спра­ви, - обiз­вавсь один з мо­ло­дих гос­тей.

    - А я люб­лю Ко­ванька за ве­се­лу вда­чу. Тро­хи роз­ва­жить нас: по­жар­тує, по­ре­го­четься, то й ме­не якось не­са­мо­хiть вiзьмуть смiш­ки, - ска­за­ла ха­зяй­ка, ос­мi­ха­ючись.

Пошук на сайті: