Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 90)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - Я от i не ба­чу йо­го, а тiльки уяв­ляю со­бi йо­го ве­се­лий вид, то ме­не вже смiх бе­ре, - ска­зав ста­рий Ду­нiн-Лев­чен­ко i вже справ­дi смi­явсь своїм ти­хим та доб­рим ос­мi­хом до стар­ших гос­тей.

    Приїжджi дi­ди­чi й со­бi ос­мiх­ну­лись. Дзвiн­кий, го­лос­ний го­лос десь да­ле­ко роз­ля­гавсь за бiб­лi­оте­кою, але йо­го бу­ло чуть че­рез два по­кої.

    В две­рях i справ­дi з'явивсь Ко­ванько й бли­щав ще в две­рях своїми ши­ро­ки­ми вип­ну­ти­ми на­пе­ред зу­ба­ми. На здо­ро­вiй го­ло­вi дов­ге во­лос­ся бу­ло не за­че­са­не, на­вiть тро­хи роз­пат­ла­не.

    - Так i є! Он вже не­се по­пе­ред се­бе на­че нашт­рик­ну­тi на ви­ла зу­би­ща, не­на­че усiм їх по­ка­зує.

    - Нiчого - те, нi­чо­го! По­ба­ла­каєте iн­шим ча­сом про свої спра­ви. Час од вас не вте­че ж та­ки, як во­да в Днiп­рi, - го­во­рив ста­рий гос­по­дар i смi­явсь.

    Слiдом за Ко­ваньком всту­пи­ло в сто­ло­ву ще кiлька мо­ло­дих гос­тей в ви­ши­ва­них со­роч­ках, з чер­во­ни­ми зас­тiж­ка­ми на гру­дях. Де­кот­рi бу­ли в сви­тах з дра­пу. Один прий­шов на­вiть в прос­тiй, щи­ро сiльськiй товс­тiй сви­тi, пiд­пе­ре­за­ний чер­во­ним "одеським" по­ясом з дов­ги­ми кiн­ця­ми й то­роч­ка­ми.

    Веселий Ко­ванькiв го­лос оче­ви­дяч­ки роз­во­ру­шив ста­рих. Ха­зяй­ка ви­су­ну­лась з сво­го гнiз­деч­ка й на­вiть вста­ла на­зуст­рiч Ко­ванько­вi, тяг­ну­чи за со­бою ан­горську шаль, не­на­че ле­генькi кри­ла, щи­ро й з ос­мi­хом при­вi­та­лась з ним i по­са­до­ви­ла йо­го по­руч з со­бою. Ста­рий гос­по­дар пiд­вiвсь на не­ду­жих но­гах i якось по-мо­ло­де­чо­му прос­тяг до Ко­ванька свою дов­ге­лецьку, су­хор­ля­ву ру­ку че­рез стiл, че­рез по­суд i наїдки. Вiн пож­ва­вi­шав, по­ве­се­лi­шав, не­на­че вхо­пив iск­ру од ве­се­ло­го Ко­ванька й пiд­жи­вив свої роз­тор­са­нi нер­ви, зас­то­яну кров.

    Хазяїн поп­ро­сив мо­ло­дих гос­тей са­до­виться за стiл.

    Стiснили стiльцi, зсу­ну­лись, зщу­ли­лись i якось усi пов­сi­да­лись. Ра­дю­ко­вi й справ­дi не да­ли го­во­рить да­лi про свої спра­ви.

    Знов по­ча­лось на­ли­ван­ня чаю та по­да­ван­ня. Гав­ри­ло знов пi­шов ванд­ру­вать кру­гом сто­ла. Гос­тi пи­ли чай, го­мо­нi­ли, ба­ла­ка­ли го­лос­но, ре­го­та­лись, аж од­ляс­ки лу­на­ли по бiб­лi­оте­цi та по­бiч­них по­ко­ях. Но­вi гос­тi ки­ну­лись на по­лу­день, по­луд­ну­ва­ли, дзенька­ли но­жа­ми, сту­ко­тi­ли об та­рiл­ки. В сто­ло­ву но­зi мо­ло­дi гос­тi знов не­на­че впус­ти­ли з за­лу ви­хор, кот­рий вже в сто­ло­вiй був впав i по­чав сти­шу­ваться.

    "Ну, та­ки при­нес­ло ле­да­що ото­го дзво­на­ря, оте бряз­ка­ло! За­бав­ля­ти­ме ста­рих ха­зяїнiв, за­мов­ля­ти­ме їм прист­рiт, не­на­че зна­хур­ка, i бу­де дов­го за­мов­лять, а нам пе­ре­ба­ран­ча­ти­ме мiр­ку­вать та роз­мов­ля­ти про те­ку­чi спра­ви", - ду­мав Ра­дюк, мовч­ки пог­ля­да­ючи ско­са на Ко­ванько­вi бi­лi ло­пат­нi та на пат­ла­ту го­ло­ву.

    Кованько пив чай хап­ком, з яко­юсь жа­до­бою, не­на­че йо­го пек­ла надз­ви­чай­на пе­чiя або не­на­че вiн ха­пав­ся ку­дись йти. Ха­зяй­ка за­во­ру­ши­лась в своєму гнiз­дi, са­ма нак­ра­яла для йо­го па­ля­ни­цi, са­ма дос­та­ва­ла та­рiл­ки з наїдка­ми i при­со­ву­ва­ла до Ко­ванька. На­че пта­шеч­ка, во­на за­ме­ту­ши­лась, якось зат­рi­па­лась, не­на­че її ан­горськi крильця зат­рi­па­лись в пта­ши­но­му ку­бельцi або в ре­ме­зо­во­му гнiз­деч­ку-ру­ка­ви­цi.

    - Полуднуйте, бо я ба­чу, що ви не­на­че ви­го­ло­да­лись, - прип­ро­ху­ва­ла Юлiя Ки­ри­лiв­на Ко­ванька.

    - Та я все го­лод­ний, приз­наться по прав­дi. Стецько в "Сва­тан­нi на Го­ча­рiв­цi" ка­же, що вiн так лю­бить обi­дать, що обi­дав би цi­лi­сiнький день з ран­ку до ве­чо­ра. А я оце маю та­кий апе­тит, що ла­ден їсти хоч i цi­лi­сiньку нiч, - мо­лов Ко­ванько й розс­мi­шив доб­ру ста­реньку ха­зяй­ку.

    - То й приз­во­ляй­тесь на здо­ров'я! Але вам не до­ве­деться по­луд­ну­вать цi­лу нiч, бо мiй ку­хар го­тує для вас доб­ру ве­че­рю, - го­во­ри­ла Ду­нi­на-Лев­чен­ко­ва й смi­ялась.

    - I за по­лу­день спа­си­бi, i за ве­че­рю заз­да­ле­гiдь дя­кую.

    Одначе й дру­гий ви­хор в сто­ло­вiй пок­ру­тивсь, по­вер­тiвсь та й упав; но­вi гос­тi на­пи­лись чаю, на­ба­ла­ка­лись до­нес­хо­чу й ущух­ли. Ха­зяїн пiд­вiв­ся з крiс­ла й поп­ро­хав гос­тей до за­лу, по­ди­бав­ши по­пе­ред їх своїми ци­ба­ти­ми, але не дерз­ки­ми, не­на­че крих­ки­ми но­га­ми. Гос­тi ру­ши­ли слiд­ком за ним, роз­си­па­лись по за­лi ї по­сi­да­ли по за­вальних та важ­ких ка­на­пах та крiс­лах. Ха­зяїн по­дав усiм скриньки з тю­тю­ном та з си­га­ра­ми, а сам пiд­мос­тив по­душ­ку пiд спи­ну й не­на­че пiр­нув в м'яку ка­на­пу. Ко­ло йо­го по­сi­да­ли по­важ­нi приїжджi гос­тi й роз­по­ча­ли ба­лач­ку про свої сiльськi ха­зяй­ськi спра­ви та про су­сiд.

    Молодi роз­си­па­лись по за­лi, як овеч­ки в сте­пу, i, на­ку­рив­шись, за­го­мо­нi­ли про свої спра­ви.

    Радюк сiв ко­ло сто­ла про­ти ха­зяїна. Де­кот­рi гос­тi поп­ри­мо­щу­ва­лись кру­гом сто­ла на стiльцях та уся­ких дзиг­ли­ках з по­душ­ка­ми. Дех­то сто­яв ко­ло вi­кон, спер­шись на од­вiр­ки. Виг­ляд в за­лi був чу­дер­нацький i за­га­лом мальовни­чий, пiст­ря­вий й iск­ря­вий. Мiж чор­ни­ми сiр­ту­ка­ми сi­рi­ли дра­по­вi тон­кi свит­ки, чер­во­нi­ли ме­реж­ки ви­ши­ва­них со­ро­чок, чер­во­нi­ли одеськi чер­во­но­га­ря­чi та жов­то­га­ря­чi по­яси, ма­ня­чи­ли чер­во­нi стьожки зас­тi­жок. Ко­ло ка­на­пи, по­бiч спа­нi­ло­го мля­во­го ха­зяїна, ма­ня­чи­ла товс­та па­ру­боцька сви­та. Гус­то спа­ху­ва­ли чер­во­нi ог­ня­нi цят­ки на си­га­рах та па­пi­ро­сах. Очi яс­нi­ли й бли­ща­ли од нап­ру­же­них ду­мок, од спо­дi­ван­ня ра­ди за пе­ку­чi прос­вiт­нi спра­ви. Ко­ло са­мо­го сто­ла мiж дво­ма дi­ди­ча­ми ма­ня­чи­ла куд­ла­та Ко­ванько­ва го­ло­ва. Ко­ванько дер­жав в ро­тi пре­товс­ту па­пi­ро­су, не­на­че затк­нув в рот ков­ба­су. З тiєї па­пi­ро­си гус­тий дим ва­лу­вав вго­ру пiд са­мi­сiньку сте­лю, не­на­че з це­гельнi.

    В цьому нi­би ря­бо­му та смуг­нас­то­му й пiст­ря­во­му то­ва­рист­вi бу­ли па­ни­чi з уся­ких мi­ша­них сiм'їв, бу­ло на­вiть три ка­то­ли­ки з київських та во­линських мо­ло­дих дi­ди­чiв, кот­рi по­хо­ди­ли з дав­нiх ук­раїнських спо­ля­че­них сiм'їв. Во­ни поп­рис­та­ва­ли до ук­раїнцiв i ста­ли до спiльної пра­цi, наз­вав­ши се­бе знов ук­раїнця­ми. Та­ких ук­раїнцiв то­дi зва­ли "україно­фi­ла­ми". Реш­та ка­то­ли­кiв, то­ва­ри­шiв мо­ло­до­го Ду­нi­на-Лев­чен­ка, як тiльки вгле­дi­ли на йо­му чер­во­ну зас­тiж­ку й ме­ре­жа­ну со­роч­ку, за­раз пе­рес­та­ли за­хо­дить до йо­го й од­кас­ну­лись од йо­го. Батьки й ма­те­рi на­вiть за­бо­ро­ня­ли їм мать знай­омiсть з чер­во­ни­ми стьожка­ми та сви­та­ми. Це вже бу­ло пе­ред са­мим польським повс­тан­ням з по­чат­ку шiст­де­ся­тих ро­кiв.

    - Та за якi то не­дiльнi чи якiсь ве­чiр­нi шко­ли ви, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, бу­ли по­ча­ли ба­ла­кать? - спи­тав за­цi­кав­ле­ний ха­зяїн.

    - За шко­ли та чи­тан­ня в не­дi­лi та в свя­та для мi­щан та мiських слуг, чи­тан­ня лек­цiй по уся­ких на­уках або чи­тан­ня по­етич­них прос­вiт­нiх ут­во­рiв, - ска­зав Ра­дюк. - Євро­па вий­шла з тем­ря­ви i дiй­шла до ви­со­кої культур­нос­тi че­рез на­уки та прос­вiт­нiсть. Нам тре­ба хоч пот­ро­ху до­га­нять Євро­пу, щоб не опи­ниться да­ле­ко по­за­ду, i пiд­нi­мать роз­ви­ток сiльських i мiських мас. Пiд­нi­меться на­ука в на­ро­дi, то це са­мо по со­бi вже по­тяг­не за со­бою й про­мис­лiвст­во, i ре­мест­во. На­ука до­бе­ре клю­чiв до вся­ко­го зам­ка й од­чи­нить две­рi до свiт­ла, й доб­ра, й доб­ро­бут­тя в жит­тi. Нам тре­ба, що сто­сується до культу­ри краю, зак­лас­ти в Києвi не­дiльнi шко­ли й ве­чiр­нi чи­тан­ня для ста­ро­го й ма­ло­го, щоб пот­ро­ху си­пать свiт­ло на тем­нi ма­си. По­дай­мо про­щен­ня про доз­вiл та й бу­де­мо по чер­зi хо­дить в тi шко­ли та й чи­та­ти. Мо­же, в мiс­тi ще хтось знай­деться при­хильний до цiєї спра­ви, то ми й тих за­лу­чи­мо й зап­ро­си­мо нам на пiд­мо­гу.

    - Добре, доб­ре! - обiз­ва­лось ба­га­то го­ло­сiв. - Ми усi хо­ди­ти­ме­мо й сi­яти­ме­мо це на­сiн­ня на ко­ристь ма­сам.

    - А хто ж вам пла­ти­ти­ме за це гро­шi? Чи ви хо­ди­ти­ме­те дур­нич­ки? - од­ру­бав Ко­ванько. - Як дур­нич­ки, то од ме­не бу­де дзус!

    Ця Ко­ванько­ва вих­ват­ка зди­ву­ва­ла усiх ду­же неп­риємно. Усiм зда­лось, що Ко­ванько якось зми­лив, звер­нув нав­ко­си з прос­то­го шля­ху в якесь баг­но. Усi за­ува­жи­ли впер­ше, що Ко­ванько не має нi­яких щи­рих пе­рес­вiд­чен­нiв, нез­дат­ний по своїй вда­чi до чо­гось путнього, що вiн ко­ли не ле­дар, то прос­то не­обач­ний шту­кар i лю­ди­на без прин­ци­пiв i без пут­тя i, мо­же, бу­де зго­дом ще й шкод­ли­вий для спра­ви.

    - Авжеж дур­нич­ки! Ра­ди iдеї, ра­ди рiд­но­го краю, - ска­зав Ра­дюк.

    - Ну, за це спа­си­бi! В ме­не не ста­не ча­су на це, бо в ме­не й без то­го пра­цi по са­мi­сiньку шию ко­ло моїх ла­зень. А батько ста­рий, нi­чо­го не дог­ля­дить га­разд, - ска­зав Ко­ванько.

    Усi вит­рi­щи­ли на Ко­ванька очi з ди­ва. Нiх­то од йо­го не спо­дi­вавсь цього. Та­ка вих­ват­ка зди­ву­ва­ла всiх.

Пошук на сайті: