Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    Студенти ви­дер­жа­ли вже ек­за­мен у про­фе­со­рiв. Нас­тав день ос­таннього ек­за­ме­ну для стар­шо­го кур­су, в кот­ро­му бу­ли Возд­ви­женський i Даш­ко­вич. Той ек­за­мен ро­бив сам мит­ро­по­лит, по­вi­ря­ючи ек­за­мен по всiх на­уках ра­зом. Приїзд мит­ро­по­ли­та опо­вiс­ти­ли в де­ся­тiй го­ди­нi. Всi сту­ден­ти, одяг­нув­шись в свою вже про­фе­сорську фор­му, зiб­ра­ли­ся у ве­ли­кiй за­лi в ста­ро­му кор­пу­сi. За­ла та ве­ли­ка - на два ета­жi, з дво­ма ря­да­ми вi­кон, з хо­ра­ми. Во­на вся роз­мальова­на в кла­сич­нiм сти­лi. Ве­ли­кi стi­ни об­вi­ша­нi порт­ре­та­ми всiх вче­них ста­рої Київської ака­де­мiї i порт­ре­та­ми но­вих руських iм­пе­ра­то­рiв. Про­ти са­мо­го мит­ро­по­ли­чо­го крiс­ла ви­сiв ве­ли­кий, на цi­лий зрiст, порт­рет Пет­ра Мо­ги­ли, чор­ня­во­го, з гар­ним грецьким кла­сич­ним ли­цем, хоч i тро­хи ас­ке­тич­ним, в ар­хiєрей­ськiй ман­тiї i з жез­лом. З iн­ших зо­ло­тих важ­ких рам у два ря­ди виг­ля­да­ли ли­ця i в кло­бу­ках, i в мит­рах, i прос­то­во­ло­сi. Там виг­ля­да­ло не­гар­не ши­ро­ке ли­це Ко­нисько­го, з ве­се­лим ус­мi­хом i здо­ро­вою бо­ро­дав­кою на но­сi. Там ди­ви­ло­ся на за­лу пов­не, гар­не, з чер­во­ни­ми си­ти­ми гу­ба­ми ли­це Фе­офа­на Про­ко­по­ви­ча, кот­рий не­на­че тiльки що ви­пив i всмак за­ку­сив; з дру­го­го бо­ку ди­вив­ся св. Ди­мит­рiй Туп­та­ло, мит­ро­по­лит Рос­товський, на­мальова­ний свя­тим, про­тоєрей Ле­ван­да з тон­ким ор­ли­ним но­сом, Гi­зель, Смот­рицький, вся­кi київськi мит­ро­по­ли­ти. Тiльки нiг­де там не бу­ло вид­но порт­ре­та нi од­но­го ук­раїнсько­го гетьма­на! На­вiть Бог­да­на Хмельницько­го i бла­гот­во­ри­те­лiв мо­нас­ти­ря i ака­де­мiї Ко­на­ше­ви­ча-Са­гай­дач­но­го i Ма­зе­пи.

    В де­ся­тiй го­ди­нi рек­тор i всi про­фе­со­ри в ор­де­нах вий­шли до братської дзвi­ни­цi, ста­ли на схiд­цях пiд га­ря­чим лiт­нiм сон­цем i жда­ли мит­ро­по­ли­та. Вже ми­ну­ла го­ди­на, а мит­ро­по­ли­та не бу­ло. У де­ко­го з про­фе­со­рiв за­бо­лi­ли но­ги, а най­бiльш у ста­рих. Сон­це шква­ри­ло, як огонь. А мит­ро­по­ли­та не бу­ло. Ко­ли аж че­рез го­ди­ну з Олек­сан­рiвської ули­цi ви­ле­тi­ла мит­ро­по­ли­ча ка­ре­та, зап­ря­же­на чо­тир­ма сi­ри­ми же­реб­ця­ми, блис­ку­чи­ми i глад­ки­ми, як пе­чi. Про­фе­со­ри стрi­ли мит­ро­по­ли­та, цi­лу­ва­ли йо­го в ру­ку.

    Два ар­хi­манд­ри­ти взя­ли йо­го по­пiд ру­ки i по­ве­ли до конг­ре­га­цiй­ної за­ли. Мит­ро­по­лит був здо­ро­вий, кре­мез­ний дiд з чер­во­ним ли­цем, але, йду­чи на схо­дах, вiн уда­вав та­ко­го в'яло­го, та­ко­го ста­ро­го, та­ко­го ас­ке­та без­сильно­го, що, здається, йо­го ар­хi­манд­ри­ти не ве­ли, а му­си­ли нес­ти.

    Митрополит всту­пив у за­лу. Сту­ден­ти i хор пiв­чих прос­пi­ва­ли "Ца­рю не­бес­ний". Мит­ро­по­лит поб­ла­гос­ло­вив чле­нiв кон­фе­рен­цiї i сту­ден­тiв i по­тiм сiв на пер­шо­му мiс­цi. Вся кон­фе­рен­цiя з кiлькох де­сят­кiв ду­хов­них i свiтських осiб дов­генько пос­то­яла, по­ки мит­ро­по­лит кив­нув їм ру­кою сiс­ти. Ар­хi­манд­ри­ти i про­тоєреї сi­ли кож­ний по чи­ну, не­на­че хто їм по­роз­пи­су­вав мiс­ця, а свiтськi про­фе­со­ри, хоч да­ле­ко ро­зум­нi­шi од них, ту­ли­ли­ся по­за­ду, як шко­ля­рi. Сек­ре­тар ви­си­пав на стiл бi­ле­тiв, i мит­ро­по­лит по­чав вик­ли­ка­ти до сто­ла сту­ден­тiв. Вiн так ти­хо про­мов­ляв ймен­ня, так роз­тя­гу­вав сло­ва, не­на­че зов­сiм на­вi­ки спос­тив­ся. Рек­тор му­сив го­лос­но про­мов­ля­ти тi ймен­ня, обер­та­ючись до сту­ден­тiв.

    Студенти по­ча­ли ви­хо­ди­ти, бра­ти бi­ле­ти i го­во­ри­ти, що ко­му при­па­да­ло. Всi чен­цi, й про­фе­со­ри, й мит­ро­по­лит, здається, слу­ха­ли, по­на­ги­нав­ши го­ло­ви. I на стi­нах дав­ня ака­де­мiя ди­ви­лась на все те своїми тi­ня­ми, по­важ­ни­ми i сум­ни­ми. Але ма­ло-по­ма­лу мит­ро­по­ли­то­вi все те спро­ти­вi­ло: вiн по­зiх­нув i по­чав жар­ту­ва­ти, пе­ре­ри­ва­ючи од­вi­ти сту­ден­тiв i ба­ла­ка­ючи про сто­рон­нi ре­чi. Го­лос йо­го був то­дi i зов­сiм не сла­бий, не ас­ке­тич­ний: вiн ре­го­тав­ся зов­сiм по-людськiй.

    - Ану, ви­ходьте ек­за­ме­ну­ва­ти­ся, мої зем­ля­ки! Гей, ту­ля­ки! Ви­ходьте! - вик­ли­кав мит­ро­по­лит вже не по спи­со­вi.

    На се­ре­ди­ну за­ли вий­шло чо­ло­вiк п'ять сту­ден­тiв i мiж ни­ми, як ко­лос ро­доський, Возд­ви­женський.

    - О! - про­мо­вив мит­ро­по­лит до Возд­ви­женсько­го. - Од­вi­чай ти по­пе­ред усiх.

    Воздвиженський взяв бi­лет, йо­му вий­шов Ге­гель. Вiн по­чав роз­ка­зу­ва­ти йо­го сис­те­му, ду­же тем­ну, i по­чав зби­ва­тись.

    - Годi, го­дi! - про­мо­вив мит­ро­по­лит. - А роз­ка­жи, як учив Ге­гель про Хрис­та i хрис­ти­янст­во?

    Воздвиженський по­чав роз­ка­зу­ва­ти, що Ге­гель мав фi­ло­со­фiю за най­ви­щий сту­пiнь аб­со­лют­ної iдеї, що ре­лi­гiю вiн ста­вив ниж­че, а Хрис­та мав за чо­ло­вi­ка, кот­рий пер­ший на свi­тi зро­зу­мiв со­бi то­са­мiсть бо­га з чо­ло­вi­ком, i по­чав знов зби­ва­тись.

    - Ну, чо­го ж ти плу­таєшся? - смi­яв­ся мит­ро­по­лит. - Ад­же ж Ге­гель був єре­тик?

    - Єретик, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во, - по­та­кав Возд­ви­женський.

    - Значить, вiн був ду­рень!

    - Був ду­рень, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во.

    - От i доб­ре! За це од­но я то­бi за­пи­шу най­бiльший бал. - I мит­ро­по­лит насп­рав­дi за­пи­сав йо­му най­бiльший бал.

    - А мо­лит­ву Хрис­то­ву знаєш? - пи­тав да­лi мит­ро­по­лит.

    - Знаю.

    - От це най­ви­ща фi­ло­со­фiя! А ва­шi нiм­цi - Ге­ге­лi, Кан­ти, Шел­лiн­ги - все то єре­ти­ки, все то лег­ко­ду­ми! - про­мо­вив мит­ро­по­лит, обер­та­ючись до про­фе­со­ра фi­ло­со­фiї.

    - Гегель був ос­тан­нiй фi­ло­соф iде­ально­го пря­му­ван­ня, - знов по­чав од­вi­ча­ти Возд­ви­женський.

    - Останнiй, - пе­рер­вав йо­го мит­ро­по­лит, - ну, сла­ва то­бi гос­по­ди, що ос­тан­нiй, i ко­ли б їх уже бiльше й не бу­ло. I чи вмер уже?

    - Вмер…

    - Вiчний по­кой йо­го ду­шi, ко­ли во­на то­го зас­лу­жить, - про­мо­вив мит­ро­по­лит, зас­мi­яв­шись, i за ним зас­мi­яла­ся вся кон­фе­рен­цiя, а за нею i всi сту­ден­ти.

    I Ко­ниський, мор­га­ючи своєю бо­ро­дав­кою на но­сi з зо­ло­тих рам, здається, смi­яв­ся своїм польським ли­цем з тiєї кон­фе­рен­цiї. I Фе­офан Про­ко­по­вич, з своїм ма­те­рi­альним ли­цем i си­ти­ми гу­ба­ми, не­на­че смi­яв­ся ра­зом з кон­фе­рен­цiєю i сту­ден­та­ми. А Пет­ро Мо­ги­ла грiз­но i гнiв­но ди­вив­ся на ту сце­ну, роб­ля­чи своїм ас­ке­тич­ним ли­цем ве­ли­кий конт­раст з ака­де­мiч­ною кон­фе­рен­цiєю. Йо­го ли­це не­на­че за­жу­ри­ло­ся.

    В той час рек­тор наг­нув­ся до мит­ро­по­ли­та i по­чав йо­му шеп­та­ти. То вiн хва­лив Возд­ви­женсько­го за йо­го по­бож­нiсть i роз­ка­зу­вав, що вiн дав обi­цян­ку йти пiш­ки на бо­го­мiл­ля в По­чаївську лав­ру. Ли­це мит­ро­по­ли­та про­сi­яло. Вiн ду­же лас­ка­во пог­ля­нув на сво­го зем­ля­ка.

    - Буде з те­бе! Доб­ре! Ду­же доб­ре! - про­мо­вив мит­ро­по­лит. - Ану, хто там iще. Прос­лав­ляй­ся по-еврей­ськiй.

    Студент узяв єврей­ську книж­ку i роз­гор­нув хто йо­го зна i на­вi­що. Вiн зов­сiм не вмiв чи­та­ти по-єврей­ськiй i дер­жав книж­ку до­го­ри но­га­ми.

    - Ану, про­чи­тай i пе­ре­ло­жи!

    Студент мов­чав. Про­фе­сор єврей­сько­го язи­ка прис­ту­пив до йо­го, заг­ля­нув у книж­ку i зас­мi­яв­ся.

    - Вiн, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во, дер­жить книж­ку до­го­ри. Пев­но, так труд­но чи­та­ти.

    - А пе­ре­вер­нiть йо­му книж­ку! Мо­же, вiн i про­чи­тає. Книж­ку пе­ре­вер­ну­ли, од­на­че вiн все-та­ки не про­чи­тав. За йо­го про­чи­тав сяк-так йо­го то­ва­риш.

    - Що ж з те­бе та­кий по­га­ний геб­раїст? А поп­ро­буй по-грецьки! - го­во­рив мит­ро­по­лит. - А дай­те i ме­нi книж­ку!

    Професор грецько­го язи­ка по­дав мит­ро­по­ли­то­вi грецьку книж­ку. Рек­тор i со­бi взяв грецьку книж­ку i хо­тiв слi­ди­ти за чи­тан­ням. Але дов­го при­див­ляв­ся i не мiг ро­зiб­ра­ти i сло­ва. Ко­ли зир­не вiн на лис­та, аж вiн дер­жить книж­ку до­го­ри но­га­ми. Йо­му стид­но бу­ло пе­ре­вер­ну­ти, i вiн так i дер­жав її до кiн­ця, нi­би слi­дя­чи за сло­ва­ми, та все за­ту­ляв книж­ку ши­ро­кою ря­сою. Крас­ка вис­ту­пи­ла на йо­го що­ках, а пiт на ло­бi.

    - Буде з те­бе по-грецьки! Бе­ри ще бi­лет по дру­гiй на­уцi!

    Студент вий­няв бi­лет по цер­ков­нiй ар­хе­оло­гiї i по­чав роз­ка­зу­ва­ти про ста­рин­нi бу­ду­ван­ня в Азiї й в Євро­пi, наз­вав їх кельтськи­ми i цик­лопськи­ми, i со­бi на бi­ду при­ки­нув­ши ще кiлька на­уч­них нi­мецьких заг­ра­нич­них тер­мi­нiв.

    - I яких ви кельтiв поз­на­хо­ди­ли в древ­нос­тi, ко­ли най­ста­рi­ший на­род на свi­тi - євреї! На­що вам бра­ти цi ви­гад­ки нi­мецькi! На­що вам тi заг­ра­нич­нi тер­мi­ни!

Пошук на сайті: