Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 91)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    - В Пе­тер­бур­зi по­ча­ли ви­да­вать "ме­те­ли­ки", кни­жеч­ки для на­ро­ду, але пи­са­ти їх там нi­ко­му, - знов по­чав Ра­дюк. - Тим ча­сом од на­чальства з Пе­тер­бур­га до­ру­че­но в Києвi склас­ти й зго­ту­вать школьнi ук­раїнськi книж­ки для на­род­них шкiл на ук­раїнськiй мо­вi. Ми ста­не­мо й тут до по­мо­чi й зго­туємо гур­том усi по­пу­ляр­нi книж­ки для на­ро­ду на ук­раїнськiй мо­вi по всiх на­уках, як це зро­би­ли че­хи, як це вже дав­ненько зроб­ле­но в Анг­лiї. По­дi­лiм мiж со­бою усi на­уки та й по­на­пи­суємо ко­ро­тенькi кни­жеч­ки про кож­ну на­уку для на­ро­ду. Розс­та­раємось гро­шей, - то­дi ви­да­мо кни­жеч­ки для на­ро­ду.

    Пiднявсь го­мiн та кле­кiт. Дех­то по­чав ро­бить цю дi­ля­ни­цю скла­дан­ня кни­же­чок мiж мо­ло­ди­ми. По­ча­лось зма­ган­ня, ко­му що брать, по­ча­лось на­вiть си­лу­ван­ня й на­ки­дан­ня де­ко­му та­кої ро­бо­ти. Од­нi на­ма­га­лись, дру­гi од­ма­га­лись. Ха­зяїн i ста­рi дi­ди­чi слу­ха­ли цю всю тя­га­ни­ну бай­дуж­но, па­сив­но, хоч i нi­чо­го не ма­ли й нi­чо­го не го­во­ри­ли про­ти то­го. Їх оче­ви­дяч­ки тiльки цi­ка­ви­ла но­ви­на цiєї спра­ви, й до­сi не­чу­ва­на й не­ба­че­на ни­ми на вi­ку.

    - Що ж ти вiзьмеш? Яку на­уку бе­реш со­бi для прос­вi­ти на­ро­ду? - спи­тав мо­ло­дий Ду­нiн-Лев­чен­ко в Ко­ванька.

    - Я вiзьму на се­бе анек­до­ти; вiзьму й ла­ден да­ти в цьому зас­вiд­чен­ня на па­пе­рi, бо я маю до цього хист, - по­важ­но обiз­вавсь Ко­ванько.

    - Та, пев­но, фельєто­ни жар­тiв? - до­дав Ра­дюк.

    - Атож! це са­ме ли­чить ме­нi, ще й ду­же при­па­ло ме­нi до впо­до­би..Да­вай­те й справ­дi бу­де­мо смi­шить ва­ших сiльських "хах­лiв та хах­лу­шок", отi очiп­ки та оч­ку­ри! Я по­на­пи­сую їм та­ких фельєто­нiв, що тi очiп­ки та оч­ку­ри, уся­кi дядьки та дя­ди­ни аж за бо­ки бра­ти­муться. Це бу­де най­цi­ка­вi­ша книж­ка й най­бiльше ма­ти­ме чи­тальни­кiв.

    Кованько, як i мi­ща­ни та куп­чи­ки в Києвi, вже ду­же зне­ва­жав се­лян, драж­нив їх "хах­ла­ми", гор­ду­вав ни­ми й пiд­нi­мав на смiш­ки, як i мi­ща­ни, став­ля­чи се­бе без мi­ри ви­ще од се­лян, од­рiз­ня­ючи се­бе од се­лян, як щось вже iн­ше й без мi­ри ви­ще од се­лю­кiв.

    - А справ­дi, ця книж­ка ма­ла б най­бiльше чи­тальни­кiв на­вiть в мiс­тах, - зне­хо­тя й не­са­мо­хiть вис­ко­чи­ло з уст в ха­зяїна. - Ук­раїнськi анек­до­ти - це цi­ка­ва си­ла. Це на­шi на­род­нi "Де­ка­ме­ро­ни", тiльки ще не по­за­пи­су­ва­нi.

    - Одже то­бi все смiш­ки та жар­ти, - обiз­вавсь Ра­дюк, - мо­же, ще ска­жеш, щоб то­бi пла­ти­ли по три ша­ги од ряд­ка за твої фельєто­ни та за де­ка­ме­ро­ни?

    - А чом би пак i нi! I то гро­шi! Зна­доб­ляться на тю­тюн! Я бе­ру анек­до­ти й де­ка­ме­ро­ни й пе­ре­ва­жу вас усiх: пе­ред­нi­ше од усiх вас вис­та­ра­юсь на прос­вiт­ни­ка. От по­ба­чи­те! - го­во­рив Ко­ванько. - Я виг­раю, а ви прог­раєте.

    - Одже ж ти не тя­миш га­разд нi на­шої iдеї, нi сiльської тем­но­ти та нуж­ди. Ти тiльки гальма для нас i в цей час, i гальму­ва­ти­меш на­шо­го культур­но­го во­за й да­лi, бо усе якось ва­гаєшся та мо­таєшся од бе­ре­га до бе­ре­га, ще, чо­го доб­ро­го, й сам пi­деш за во­дою, - ска­зав Ра­дюк, вже розд­ра­то­ва­ний i сер­ди­тий на Ко­ванька.

    - Ой, бо­ро­ни бо­же, щоб я пi­шов "за во­дою"! Я не хо­чу то­питься в Днiп­рi. То­пись со­бi сам, ко­ли твоя доб­ра хiть.

    - Ти, здасться, з тих, що са­мi не пi­дуть "за во­дою", але од не­тя­му­чос­тi та так, з доб­ро­го ди­ва, лад­нi пус­тить "за во­дою" на­род­ну прос­вi­ту й рiд­ний край, ще й не скрив­ляться, а бу­дуть ре­го­таться та ска­лить зу­би на вi­тер, - ска­зав Ра­дюк i од­вер­нувсь од Ко­ванька, на­су­пив­ши бро­ви. Гнiв блис­нув в йо­го ка­рих очах.

    - Цього Ко­ванька тре­ба б вимк­нуть зов­сiм з на­шо­го круж­ка, - про­мо­вив сти­ха один сту­дент.

    - I вар­то за це на­ди­маться та пин­дю­чи­тись. На­пин­дю­чивсь, що, ма­буть, аж язик свер­бить, щоб ла­ятись! А в ме­не оце свер­бить язик, щоб жар­ту­ва­ти й смi­яться, - жар­ту­вав Ко­ванько.

    - То на цей час при­ку­си язи­ка зу­ба­ми або й од­ку­си: од­на­че доб­рi зу­би маєш, - обiз­вавсь Ра­дюк вже зов­сiм сер­ди­то. - Ти нi­би оце баб­ляєшся в жар­тах, та ще й не ду­же че­пур­но. При­че­пу­ри лиш сво­го язи­ка хоч тро­хи.

    - А як же то я жи­во­тi­ти­му на свi­тi без цього дур­но­го ор­га­на? - жар­ту­вав Ко­ванько. - То­дi нас i справ­дi не тiльки євреї та пан­ки, але й ку­ри та го­роб­цi зад­зю­ба­ють.

    - Ви, го­ро­дя­ни, не тя­ми­те по­езiї се­ла та на­род­ної по­езiї. В вас в мiс­тi є тiльки по­езiя Житнього ба­за­ру, уся­ких крам­ниць та по­езiя бе­ре­зо­вих вi­ни­кiв в лаз­нi. Мi­ща­ни, куп­цi та при­каж­чи­ки вже бун­дю­чаться пе­ред се­ля­на­ми. В вас не­ма на­ро­ду, а тiльки "хох­ли, очiп­ки та хох­лу­шi", - ска­зав Ра­дюк.

    - Та по­езiя "бе­ре­зо­вої ка­шi", цеб­то рi­зок в уся­ких май­ст­рiв для своїх че­ляд­ни­кiв, - ска­зав один мо­ло­дий гiсть.

    - Радюк прав­ду ка­же: тут не­ма чо­го сер­диться та бун­дю­читься, - обiз­вавсь один мо­ло­дий сту­дент, київський дi­дич-ка­то­лик, Пе­ре­тят­ке­вич. - Де вже де, а в нас, на За­хiд­нiй Ук­раїнi, до­ко­неч­но нам са­мим тре­ба за­ход­жу­ва­тись ко­ло на­род­ної прос­вi­ти, бо в нас зде­бiльшо­го дi­ди­чi, хоч i ук­раїнцi ро­дом, але звуть се­бе по­ля­ка­ми, їх iде­али та мрiї шу­га­ють не вдо­ма, не на Ук­раїнi, а десь iн­де, по­за Ук­раїною. Цi дi­ди­чi та по­лу­пан­ки на Ук­раїкi та в Га­ли­чи­нi не да­дуть i ша­га на на­род­ну прос­вi­ту.

    - Це прав­да, але прос­вiт­нiсть по­вин­на бу­ти за­гальною для всiх. Ще двiс­тi ро­кiв пе­ред­нi­ше в Києвi Фе­офан Про­ко­по­вич ус­та­ми сво­го "Псал­мис­ти, си­рiч дя­ка" ска­зав, що вчи­ти тре­ба всiх за­га­лом, чи мi­щан, чи му­жич­кiв, бо прос­вi­та по­вин­на буть за­гальна й для всiх прис­туп­на. Тiльки по­тiм, зго­дом в нас ста­ло все за­нед­ба­но. Тим-то нам тре­ба за­вес­ти су­бот­нi чи­тан­ня й для євреїв, - ска­зав Ра­дюк.

    - Та цi ста­ро­мод­нi псал­тир­ни­ки й са­мi не пi­дуть на твої чи­тан­ня, бо вва­жа­ти­муть їх за треф­нi, не­ка­шир­нi, - ска­зав Ко­ванько, не втер­пiв­ши з жар­та­ми, - во­ни ма­ти­муть гад­ку, що ти хо­чеш їх пе­ре­ма­нить до церк­ви.

    - В мiс­теч­ках це мо­же й буть, але в мiс­тi жи­ди тро­хи прос­вi­че­нi, то, пев­но, й пi­дуть охо­че. Не од­би­вать же нам їх од прос­вi­ти, - ска­зав мо­ло­дий Ду­нiн-Лев­чен­ко.

    - Та во­ни й са­мi став­лять се­бе ок­ро­ми, са­мi од­рiз­ня­ються од нас, а не ми од їх, - ска­зав Ко­ванько.

    - Але прос­вi­та ко­лись зго­дом по­роз­го­род­жує тi за­га­ти та оп­рiч­нi за­го­ро­ди й за­лу­чить їх до спiльної пра­цi в ук­раїнсько­му сус­пiльствi, - ска­зав Ра­дюк.

    - Ти, як я ба­чу, iде­алiст аж про­зо­рий, аж свi­тиш­ся наск­рiзь, не­на­че тi Пла­то­но­вi про­зо­рi спо­кон­вiч­нi iдеї, - ска­зав Ко­ванько, - а я от стою ко­ло ре­альної фаб­рицької пра­цi, трусь ко­ло уся­ких лю­дей, то й не свi­чусь так наск­рiзь, як оце ти, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу. Я лю­ди­на дос­вiд­нi­ша за те­бе й знаю, що євреї та уся­кi пан­ки, нi­би­то по­ля­ки, з-за своїх му­рiв та за­гат звуть наш на­род "бид­лом" та "го­ями". Оче­ви­дяч­ки, дав­ня iс­то­рiя нi­чо­го не нав­чи­ла їх i до­сi, - ска­зав Ко­ванько.

    - I це зго­дом зги­не й пот­ро­ху ви­щез­не з ши­ро­ко­го прос­вiт­нiс­тю, - до­дав Ра­дюк, - от то­дi усе бу­де га­разд.

    - А тим ча­сом нам ще тре­ба б по­пiк­лу­ваться ет­ног­ра­фiєю, вив­чен­ням на­ро­ду, бо ми йо­го й до­сi га­разд не знаємо. Тре­ба б за­вес­ти iс­то­рич­ний му­зей, бо ту­теч­ки ж в нас усей грунт на­ван­та­же­ний i промк­ну­тий iс­то­рич­ною дав­ни­ною, - до­дав мо­ло­дий Ду­нiн-Лев­чен­ко, - сi­уден­ти iн­шої вi­ри прод­раж­ни­ли нас "культур­ни­ка­ми". Не­хай бу­де так: ми ще од ча­сiв Нес­то­ра бу­ли культур­ни­ка­ми. А це зов­сiм-та­ки не ва­дить i нi­ко­му не за­ва­жає.

    - Оце ти прав­ду ка­жеш, - обiз­вавсь ста­рий батько, - чо­го вже чо­го, а му­зея пот­рiб­но для Києва, - до­ко­неч­но пот­рiб­но!

    - Ще поп­ро­си­мо, щоб нам доз­во­ли­ли зак­лас­ти на­род­ний те­атр, - ска­зав Ра­дюк.

    - Ого-го! Отут i я зна­доб­люсь! - крик­нув Ко­ванько. - Я ду­же го­ден­ний до цього: i гра­ти­му, й спi­ва­ти­му. На­вiть ви­не­су на сце­ну ма­ко­вiй­ове зiл­ля, пет­ро­вi ба­то­ги та ми­ко­лай­ки. Ти, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, знов зас­вi­тивсь наск­рiзь, нi­би ефiр.

    - Ти, Ко­ваньку, та­ки й справ­дi не­роз­суд­ли­ва лю­ди­на: ти пе­ре­ба­ран­чаєш нам по­ба­ла­кать та по­мiр­ку­ва­ти за на­шi спра­ви, - ска­зав Ра­дюк, - це ви­хо­дить дос­то­ту так, як ко­лись в дав­ню дав­ни­ну пе­чорськi чен­цi бу­ло наск­ла­да­ють со­бi вдень на якусь пот­рiб­ку де­рев­нi на го­рi, а ве­се­лi, але вельми ка­пос­нi чор­ти вiзьмуть та й пос­ки­да­ють вно­чi те ко­лод­дя з го­ри на бе­рег Днiп­ра. Ми хо­че­мо ви­но­сить де­рев­ню на го­ру для бу­ду­ван­ня, а ти на­ла­го­дивсь в жар­ти ски­дать вниз ту де­рев­ню.

Пошук на сайті: