Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 92)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    Старий Ду­нiн-Лев­чен­ко зир­нув на две­рi, чи не стоїть там йо­го жiн­ка, щоб ча­сом не по­чу­ла та­ко­го страш­но­го лi­бе­ра­лiз­му, бо во­на ду­же по­ва­жа­ла ма­ко­вiй­ове зiл­ля, ба­га­то бiльше, нiж на­род­ну мо­ву, на­вiть на­род­ну по­езiю, хоч i пус­ка­ла ще в гор­ни­цi на­род­ну пiс­ню, та й то бiльше на­род­ну му­зи­ку без слiв, бiльше уся­кi "Chan­sons sans pa­ro­les" (Пiс­нi без слiв (франц.)., на­род­нi-та­ки пiс­нi, тiльки на­вi­щось без слiв, бо ду­же лю­би­ла ком­по­зи­цiї на на­род­нi мо­ти­ви.

    - Як розс­та­раємось гро­шей, то зак­ла­де­мо в Києвi му­зей, бо йо­му тут, в Києвi, мiс­це, - ска­зав один сту­дент.

    Молодi хлоп­цi по­ча­ли роз­ви­вать свої пла­ни з ве­ли­ким зав­зят­тям. То був час пiс­ля зне­сен­ня пан­щи­ни, ко­ли почн­на­лись тро­хи вольнi­шi ча­си, ко­ли впер­ше з-за гра­ни­цi бу­ли пу­ще­нi но­вi на­уко­вi книж­ки, i фi­ло­софськi, i най­бiльше по на­ту­ральнiй iс­то­рiї, ду­же цi­ка­вi, а що пер­ше за все, - но­вi, не­чу­ва­нi й не­ба­че­нi.

    Український жур­нал "Осно­ва" за­че­пив на­цi­ональнi пи­тан­ня, на­га­дав про за­нед­ба­ну ук­раїнську лi­те­ра­ту­ру та мо­ву. Но­вi й цi­ка­вi євро­пей­ськi на­уко­вi книж­ки роз­во­ру­ши­ли в мо­ло­дих но­вi дум­ки та гад­ки. "Осно­ва" во­рух­ну­ла iдею на­род­ної прос­вi­ти.

    Молодi па­ни­чi ще дов­го зма­га­лись, дi­ля­чи мiж со­бою чи­тан­ня в не­дiльних шко­лах та мiр­ку­ючи, до ко­го б обер­нуться за пiд­мо­гою. На­реш­тi, ста­ли на то­му, що Ра­дюк та мо­ло­дий Ду­нiн-Лев­чен­ко бу­дуть од се­бе роз­по­чи­нать та до­бу­ва­ти доз­во­лу на цю спра­ву офi­цi­альни­ми стеж­ка­ми.

    Радюк встав i по­чав про­ща­тись. Вiн не схо­тiв ждать ве­че­рi, щоб йо­го мо­ло­да жiн­ка не ну­ди­лась до­ма в са­мо­ти­нi. Поп­ро­щав­шись з усi­ма, вiн не по­дав Ко­ванько­вi ру­ки й на­вiть не гля­нув на йо­го, ви­хо­дя­чи з по­коїв; В сер­цi в Ко­ванька нак­лю­ну­лось не­доб­ре по­чу­ван­ня помс­ти й на­вiть злос­ту­ван­ня.

    Час був то­дi й справ­дi спри­я­ючий прос­вiтньому по­тя­го­вi мо­ло­дих ук­раїнцiв, їм бу­ло доз­во­ле­но за­вес­ти не­дiльнi та ве­чiр­нi шко­ли для убо­гих го­ро­дян, а про на­род­ний те­атр їм од­по­вi­ли, що ко­ли цього ще не­ма на­вiть в Анг­лiї, то i в нас во­но не по­вин­но буть. Знай­шлось чи­ма­ло охо­чих до чи­тан­ня лек­цiй для на­ро­ду. I в Києвi з'яви­лись не­дiльнi шко­ли. За­хо­ди­лись ко­ло ет­ног­ра­фiї. Але це тяг­лось не­дов­го…

    Незабаром нас­тав iн­ший i гiр­ший час. Усi цi доб­рi по­чи­нан­ня й за­мi­ри не­доб­ро­хiть му­си­ли зник­нуть. За Ра­дю­ка та Ду­нi­на-Лев­чен­ка, як нi­би за не­без­печ­них лю­дей, знов зат­рi­ща­ли по мiс­тi, не­на­че задз­во­ни­ли в дзво­ни на гвалт, їх знов по­ча­ли об­но­си­ти та об­мов­лять по київських са­ло­нах, що во­ни лад­нi за­па­гу­бить ко­гось i щось, що во­ни за­га­лом лю­ди не­без­печ­нi, не­обач­нi. Ви­ши­ва­нi со­роч­ки та сму­ше­вi шап­ки зля­ка­ли мiс­це­вих бю­рок­ра­тiв. Во­ни пiд тiєю на­цi­ональною пок­рив­кою ба­чи­ли щось страш­не, зов­сiм не тi прос­вiт­нi й культур­нi по­тя­ги та за­мi­ри, що кри­лись нею.

    Раз Ра­дюк йшов по­пiд од­ним до­мом i в од­чи­не­нi вiк­на по­чув, як осуд­ли­вi па­нiї пот­рi­пу­ва­ли йо­го iмен­ня, су­ди­ли й га­ни­ли йо­го за нап­ря­мок. Вiн вер­нувсь до­до­му i, не дов­го ду­ма­ючи, зiб­равсь i пе­реїхав на служ­бу на Кав­каз, де йо­го при­най­мнi нiх­то не знав i не пот­рi­пу­вав йо­го доб­рої сла­ви. Мо­ло­до­го Ду­нi­на-Лев­чен­ка теж вхо­пи­ли на язи­ки по са­ло­нах нез­гiр­ше са­мо­го Ра­дю­ка, що й вiн бу­цiм­то ла­ден на­коїть яко­гось ли­ха. На­по­сi­лись i на ста­ро­го йо­го батька за те, що вiн нi­би­то роз­пус­тив си­на, по­ту­рав йо­му.

    Добре не втям­ле­нi прос­вiт­нi свi­жi­шi євро­пей­ськi iдеї, прик­ри­тi сму­ше­ви­ми шап­ка­ми, зля­ка­ли київських бю­рок­ра­тiв та псал­тир­ниць, ма­буть, так, як на­ля­ка­ли євро­пей­ських псал­тир­ни­кiв Га­лi­лей­овi гад­ки, що зем­ля не стоїть, а кру­титься кру­гом сон­ця.

    

XVII

    

    Катерина Возд­ви­женська дов­го не ви­хо­ди­ла за­мiж. До неї нiх­то й не прис­ва­ту­вавсь. Возд­ви­женський за­тя­гав до се­бе своїх зем­ля­кiв, обi­цяв їм про­тек­цiю, обi­цяв ве­ли­ке при­да­не, i всi зна­ли, що в йо­го є ба­га­то гро­шей i вся­ко­го доб­ра, але нi один з їх не ква­пивсь сва­таться. Всi вже ду­ма­ли, що во­на зос­та­неться пан­ною. Мар­та Си­до­рiв­на вже бiд­ка­лась, бо в неї вже пiд­бiльша­ли й мен­шi доч­ки. Возд­ви­женський вже хо­тiв про­си­ти для неї буд­лi-де мiс­ця клас­ної да­ми в iнс­ти­ту­тi, до чо­го во­на вже зов­сiм бу­ла при­дат­на… Ко­ли це нес­по­дi­ва­но Ка­те­ри­на вий­шла за­мiж! В Ко­ванька зго­рi­ли свiч­кар­нi, i вiн тро­хи не збанк­ро­ту­вав. Вiн за­ду­мав поп­ра­вить свою спра­ву жiн­чи­ним при­да­ним, пi­шов до Возд­ви­женських i пос­ва­тав Ка­те­ри­ну. Нi Ка­те­ри­на, нi Ко­ванько не вi­ри­ли в свою лю­бов, од­на­че охо­че пiш­ли обоє пiд вi­нець. Мар­та Си­до­рiв­на й Возд­ви­женський бу­ли ду­же ра­дi, що ви­да­ли її за­мiж. Як мо­ло­дi сто­яли пiд вiн­цем, то всi лю­ди ка­за­ли, що нi­ко­ли ще не ба­чи­ли та­кої не­до­лад­ної па­ри. Ка­те­ри­на все кри­ви­лась, пе­ре­тя­гу­ва­ла рот на­бiк, а Ко­ванько на­вiть пiд вiн­цем ос­мi­хав­ся, пог­ля­да­ючи ско­са на свою мо­ло­ду. I пiд вiн­цем вiн по­ка­зу­вав свої ве­ли­кi зу­би з жов­ти­ми пля­ма­ми. В се­бе на ве­сiл­лi вiн лед­ве про­мо­вив до Ка­те­ри­ни кiлька слiв, а Ка­те­ри­на все пог­ля­да­ла на йо­го зли­ми очи­ма, все навс­ко­си пе­ре­тя­гу­ва­ла свiй рот, не­на­че на­ва­жу­ва­лась от-от ви­ла­ять сво­го чо­ло­вi­ка за те, що вiн же­ниться тiльки на її при­да­но­му. Всi гос­тi сти­ха смi­ялись, всi ше­по­тi­ли од­но од­но­му на ву­хо. Ка­те­ри­на во­ди­ла очи­ма по гос­тях i все те вга­ду­ва­ла. Во­на бу­ла зла на гос­тей i бу­ла лад­на по­ви­пи­хать їх усiх з за­ли. Всi вга­ду­ва­ли, що й жит­тя їх бу­де та­ке ве­се­ле, яке бу­ло ве­се­ле ве­сiл­ля. Ко­ванько взяв в при­да­не му­ро­ва­ний на два ета­жi дiм, хоч i без чо­пiв для во­ди в до­мi, в льоху та в ста­нi. Вiн швид­ко за­ба­га­тiв.

    А про­фе­сор Даш­ко­вич все си­дiв та си­дiв в своїм ка­бi­не­тi. Вiн роз­по­чав ве­ли­ке пи­сан­ня про фi­ло­со­фiю Япо­нiї, Ки­таю й Iн­дiї, на­че фi­ло­со­фiя ки­тай­сько­го Кон­фу­цiя й Лао-Дзи бу­ла цi­ка­вi­шою для йо­го од рiд­но­го краю, од Ук­раїни. Вiн за­ко­пав­ся в на­уку, увiй­шов в неї по­пiд ру­ки, як пе­черський Iван мно­гост­ра­дальний ввiй­шов в зем­лю, i вже був го­то­вий з го­ло­вою ввiй­ти в неї i вмер­ти на­вi­ки для Ук­раїни й сво­го на­ро­ду.

    Почувши, що йо­го прес­та­рез­ний батько вже вмер в Се­ге­дин­цях, Даш­ко­вич зве­лiв зро­бить за­лiз­ну пли­ту на йо­го мо­ги­лу й поїхав в Се­ге­дин­цi, щоб спов­нить ос­тан­ню по­вин­нiсть си­на. Вiн приїхав в Се­ге­дин­цi й зве­лiв їха­ти прос­то до то­го мiс­ця, де був батькiвський дiм. Як же вiн зди­ву­вав­ся, не знай­шов­ши й слi­ду батькiвсько­го до­му, не­на­че вiн пiс­ля смер­тi ста­ро­го й со­бi про­ва­лив­ся крiзь зем­лю!

    - Чи тут жив ваш по­кiй­ний свя­ще­ник? - спи­тав вiн у яко­гось чо­ло­вi­ка.

    - Тут, - ска­зав чо­ло­вiк.

    - А де ж йо­го дiм?

    - А отам сто­яв ко­лись, то оце йо­го не­дав­но роз­ва­ля­ли, бо вiн i сам за­ва­ливсь.

    Дашкович встав з во­за i пi­шов шу­кать в ого­ро­дi слi­ду батькiвсько­го до­му. Вiн лед­ве знай­шов в кро­пи­вi та в чор­но­би­лi ку­пу цег­ли, де ко­лись сто­яла батькiвська пiч. З-пiд йо­го нiг пурх­ну­ла кур­ка з гнiз­да. Вiн по­ба­чив її гнiз­до, пов­не яєць. Вiн сту­пив на цег­лу, звiд­тiль май­ну­ла зе­ле­на ящiр­ка й по­ши­лась по­мiж ка­ла­чи­ка­ми й шпо­ри­шем. На мiс­цi до­му роз­рiс­ся лис­та­тий ло­пух, на ло­пу­сi по­зас­но­ву­ва­ли лис­тя па­ву­ки. По­мiж цег­лою грi­лись на сон­цi ящiр­ки. Все за­рос­ло, все зас­ну­ва­лось не­пе­ре­мож­ною си­лою жи­вої при­ро­ди й дов­го­го ча­су. Нiг­де не бу­ло вид­но й слi­ду ко­мо­ри, за­го­ро­ди, клу­нi, по­вi­ток, не­на­че на то­му мiс­цi нiх­то нi­ко­ли не жив i не се­лив­ся. Тiльки ку­па гли­ни й цег­ли до кот­ро­го ча­су наз­на­ча­ла мiс­це, де ко­лись жи­ла сiм'я Даш­ко­ви­ча, де вiн зрiс. Все бу­ло зас­те­ле­но зе­ле­ним ки­ли­мом ди­кої при­ро­ди.

    Дашковичевi ста­ло шко­да рiд­но­го куб­ла, де вiн зрiс, де вiн бi­гав дрiб­ни­ми но­га­ми. Вiн зiтх­нув i за­ду­мав­ся. Спов­нив­ши, що бу­ло тре­ба, вiн вер­тав­ся з важ­кою ду­мою в го­ло­вi з кла­до­ви­ща з мо­ло­дим свя­ще­ни­ком, кот­рий вже збу­ду­вав но­вий дiм i на но­во­му мiс­цi. Даш­ко­ви­че­ве ста­ре ву­хо вра­зи­ла ме­ло­дiя ук­раїнської пiс­нi. Вiн по­чув i аж зат­ру­сивсь. Пiс­ня дiй­шла до са­мо­го дна ду­шi, де ще ле­жа­ли ди­тя­чi згад­ки. Вiн по­чу­тив, що йо­го сер­це ожи­ває, i все ми­и­ув­ше жит­тя на се­лi, в рiд­нiй сiм'ї, мiж своїм на­ро­дом, жит­тя в пиш­них Се­ге­дин­цях так i вста­ло пе­ред йо­го ду­шею. Вiн слу­хав пiс­ню й прис­лу­хавсь. Йо­го ву­хо сил­ку­ва­лось вло­вить ми­лi, до­ро­гi сло­ва рiд­ної пiс­нi, пов­ної по­езiї. В йо­го на­вiть знов з'яви­лась дум­ка за­пи­сать тi сло­ва. Го­лос все наб­ли­жав­ся та наб­ли­жавсь, а ста­ре сер­це все ожи­ва­ло та ожи­ва­ло… Ко­ли це за ти­ном вiн по­чув дру­гу, iн­шу пiс­ню. Ко­ло сад­ка йшов па­руб­чак i за­тяг сол­датської пiс­нi. Пiс­ня бу­ла та­ка гид­ка, та­ка со­ро­мiцька, та­ка по­га­на! Мо­ва пiс­нi бу­ла ве­ли­ко­русько-сол­датська й та­ка по­ка­лi­че­на, так пе­ре­мi­ша­на з ук­раїнською, що Даш­ко­вич аж зiтх­нув.

    Дашкович, по­ве­че­ряв­ши в мо­ло­до­го свя­ще­ни­ка, лiг спать i дов­го не мiг зас­ну­ти од тяж­ких но­вих дум. Тiльки що вiн зад­рi­мав, як йо­го вра­зи­ла страш­на кар­ти­на, кот­ру вiн не­на­че ба­чив своїми жи­ви­ми очи­ма. Вiн ба­чив, не­на­че йо­го батькiвський дiм сто­яв у сад­ку й нес­по­дi­ва­но по­чав вхо­дить у зем­лю i ввiй­шов зов­сiм, так що й слi­ду йо­го не ста­ло; по­тiм по­ча­ла вхо­дить в зем­лю церк­ва. Вiн ба­чив, як во­на ввiй­шла по вiк­на, як бу­ло ще вид­но ба­нi, по­тiм хрес­ти, по­тiм во­на зов­сiм пiр­ну­ла в якусь бе­зод­ню. Ози­ра­ючись на всi бо­ки, вiн по­ба­чив, що цi­ла го­ра з дру­гою церк­вою, з ха­та­ми, з сад­ка­ми, з людьми ру­ши­лась з мiс­ця й по­ча­ла вхо­дить в зем­лю. Даш­ко­вич хо­тiв крик­нуть, та од пе­ре­ля­ку в йо­го не ста­ло го­ло­су. Го­ра все вхо­ди­ла та вхо­ди­ла й зов­сiм по­то­ну­ла пiд зем­лею. За тiєю го­рою по­то­ну­ла дру­га го­ра з ха­та­ми й людьми, за нею тре­тя ру­ши­лась з лi­са­ми, а там все се­ло по­ча­ло ва­ли­тись, вхо­дить в зем­лю. Обид­ва став­ки роз­ли­лись i за­ли­ли все те мiс­це, де бу­ли ко­лись Се­ге­дин­цi. Даш­ко­вич по­ба­чив од­но безк­рає чор­не мо­ре, без кiн­ця, без бе­ре­гiв. Вiн тiльки сто­яв на ку­пi цег­ли з рiд­но­го до­му й ог­ля­давсь навк­ру­ги. Во­да пiд­ли­ва­ла ту цег­лу, од­ри­ва­ла її; пот­ро­ху зем­ля од­ва­лю­ва­лась, i вiн по­чав то­нуть. Во­да пiд­хо­ди­ла вже йо­му до по­яса, до пле­чей, до ро­та й по­ли­ла­ся в рот.

    Дашкович по­чав кри­чать крiзь сон. Йо­го збу­ди­ли, кров ки­ну­лась йо­му в го­ло­ву: йо­го ду­ши­ло в гру­дях, ду­ши­ло ко­ло сер­ця. Вiн на­си­лу одiй­шов i опам'ятавсь.

    "Чудний i страш­ний сон! - ду­мав Даш­ко­вич. - Це не сон, а мої три­вож­нi ду­ми за­во­ру­ши­лись… Ка­ла­мут­не мо­ре за­ли­ває Ук­раїну, i во­на за­ва­люється в йо­го… А я й сам нез­чув­ся, як то­нув у то­му мо­рi i… вто­пив свою Ольгу й усiх своїх дi­тей: од­бив їх од сво­го на­ро­ду, не пе­ре­дав на­вiть їм рiд­ної мо­ви, не пе­ре­дав їм сим­па­тiй до рiд­но­го краю, до на­ро­ду. Я заб­лу­дивсь в до­ро­зi й своїх дi­тей за­вiв в якiсь нет­рi та пу­щi…"

    Од ля­ку й три­во­ги ста­рий нер­во­вий за­ни­дi­лий Даш­ко­вич аж зас­лаб i му­сив про­ле­жать кiлька день в Се­ге­дин­цях, а по­тiм зго­дом, тро­хи по­дуж­чав­ши, вер­нувсь до­до­му в Київ.

 

Пошук на сайті: