— Багато треба людям, щоб сміятись! Піти не так, як ходять люде, або зробить не так, як роблять всі, — то й осміять тебе готові!
— А звісно: люде людьми.
— Мені здається, найде він дорогу.
— Чого тобі здається?.. Ходили ж і без його.
— Мені здається, він ніколи б не пішов, коли б не знав, що тут десь близько стежка. Мені здається, він її шукав давно вже і знайшов.
Д і в ч и н а. Коли б на землю він дививсь, то, може б, і знайшов, а то він дивиться угору. Збирається усе летіти.
— А крил не має.
— Малого й не стає… от шкода! Малого?! Ха-ха-ха!..
Тиша.
— Подумаєш! І не злякавсь піти у нетрі.
— Божусь, що він стоїть десь за кущем і нашу всю розмову слуха.— Звичайно, в ліс злякається піти. Злякався ж вчора, кажуть, борсука?
Сміх.
— Чи найде він дорогу, а чи ні, а тут не можна довше жити.
— Ого, подумаєш, який знайшовся пан,!. Молив би Господа, що він створив тебе людиною і ти сидиш між нами, а не вартуєш псом майно абощо.
— Я вартував не раз у пана. Собака спав, а я ходив і прислухався. А це… життя хіба? Хіба я про таке життя раніше марив?
— Хо-хо! Чого ти в дідька забажав! Дитячий голос І. І я про інше марив. Дитячий голос II. І я.
— І я.
Грубі голоси:
— Це не життя — прокляття!
— Тюрма якась!
— Печера.
Чути далекий голос у лісі.
— Що це кричить?
— Де? (Підвівши руку, до інших). А стійте… тихше… Я не чую…
— Та це тобі почулось.
— І я мов чув.
Чути крик знову.
— Це він кричить! їй-богу, він.
— Він нас знайти не може.
— А може, він попавсь ведмедю в лапи та кричить"— рятуйте.
Знову голос.
— Він нас шукає… Агов! Гу-гу!
— Гу-гу! Голоси:
— Гу-гу! Гу-гу!
— Ми тута!
— Ми ось де!
— Ага, знайшов? І сам тепер не радий!
— Ого, ого!
— Іди сюди!
— Піти б йому назустріч: піймав він, може, що..; не донесе, не вдерже.
— Ходімо ближче.
— От ще — іти! Його ніхто не посилав, — хай сам же і шукає. Голос
(ближче): А де ви? Де ви? Сюди, сюди до мене!
— До його — чуєте? Він кличе нас. І як його вовки не з'їли?
— І не злякавсь! Відважний!
— Він, може, порося піймав та рота затулив йому, щоб свині не почули. Піду йому назустріч: цікаво дуже глянуть.
Він (вривається в гурт). Брати мої! Вставайте!
— А що таке?
— Що сталося? Кажи мерщій.
В і н. Вставайте всі! Ні, всі вставайте!
— Та ти кажи: ми й лежачи почуєм.
— Занадто ти ще молодий, щоб нам, старим, вставати.
В і н. Не стану я казать, поки не встануть всі, не стану!
— Дивись, який гарячий! Божевільний!
— Давайте встанем. Га? Устанем?
— Доведеться…
— А що ж? Хіба нам важко?
Встають.
В і н. Брати мої! Я радість вам приніс велику. Я радість вам приніс!
Сам Бог навів мене, брати мої, на стежку.
Голоси:
— На що? На стежку?! Не може бути! Ми скрізь тут навкруги шукали, ми всі шукали й не знайшли. Хто з нас шукав?
— Ось я шукав.
— І я.
— І я шукав.
— Та ти ж далеко не ходив, — за кущ пішов, постояв, а зараз кажеш, що шукав.
— Та й ти, коли на те уже пішло, і ти далеко не ходив. Ти навіть під кущем заснув!
В і н. Брати мої, тропа!
— Яка тропа? Тобі приснилось, може?
— Нащо даремно нас підвів із землі? Я встав, мовляв, якесь там диво сталось: кілком убили звіра або козу піймали у тенета.
— І я чекав якогось дива…
— І я чекав.
Він. Брати мої, тропа! З цього страшного лісу, де вічнаніч стоїть, вона веде у день рожевий, вона веде до сонця! Брати мої, до сонця!
— Сусіде, ти бачив сонце?
— Ні, але мені казали, що сонце, єсть.
— А я вві сні його колись угледів — сяє!
— А я раз зліз на дерево високе, а вітер як хитне гілля дерев, мені в очі так і ударив промінь. Я б, може, і осліп, так баба чимсь мені присипала обидва ока, і все пройшло.
Він. Що кажеш ти? Я бачив сонце і дививсь на його. Очам воно дає єдину втіху. Ходімо ж ми назустріч джерелу утіхи!
— Ти сам іди, а ми і тут свій,вік як-небудь доживем.
— На те живем, щоб вік дожити.
— До сонця кличеш ти, — для нас дорога це далека, а от як з лісу вийдеш ти і день ясний угледиш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де він — нам ніхто не скаже.
В і н. Брати мої! Зоря зійшла над нами!
— Яка зоря? Він божевільний зовсім!
Дивляться вгору.
-Ніякої зорі.
-І я не бачу.
-І я.
Він. Заблисла нам мета в тумані. З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі.
– Постійте, чому це він усе говорить? Тут є старші від нього.
Молоді голоси. Нехай! Нехай! Слова його як струмінь ллються.
– Вони дають якусь надію.
– Вони на серце падають.
– Вони знімають гніт з душі: мені немовби легше стало.
– І мені.
– І мені.
Він. І я вас поведу до світлої мети – тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний. І я дві квітки сам знайшов.
– Знайшов? Ану квітки нам покажи.
– Про мак ми чули. Ти б нам квітки приніс та показав, щоб ми могли пойняти віри.
– Про мак, звичайно, всі ми чули.
– То та тропа хіба лежить в долині? Вона по горах в'ється!
– То, може, ця тропа й на гори вийде.
– А може, й так.
– Ти мак нам покажи!
– Еге, ти мак нам покажи!
Він. Ось мак! Ось мак! Я заховав його на грудях. (Виймає дві квітки маку).
– Дивіться, мак! Їй-богу, мак…
– Справді мак?
Всі оточують Його.
-Або я сплю, або квітки я бачу.
– А дайте гляну я!
– Постій! Не всім же зразу.
– Який великий!
– Який червоний!
– Як кров.
– Як кров.
– Як кров.
– Та це не мак – це кров його.
-І пахне кров'ю.
Тиша.
— А ось на боці теж. Ось гляньте на сорочку!
— Це знову кров.
— Ану! (Бере рукою і знімає). Знімається! Пелюстки маку! Третя квітка!
— Це та тропа!
— Постійте! Що ви?!
— Це та тропа! …
— А гляньте, квіти свіжі.
— Мені здається, що вони зів'ялі.
— Свіжі, свіжі!
— Живі, живі!
— Ми підем з ночі!
— Ми вийдем з лісу.
— Ми вгледим ранок.
— Ми вгледим сонце.
— Ми вгледим день.
— Ми вийдем з лісу.
— Та що це ви?! Куди іти?! Хіба забули ви, як важко йти, як страшно?
В і н. Я поведу вас, я йтиму перший. Ви. візьмете кілки, а я розкрию груди і вільними руками терни колючі буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, і ви, ви всі мене не зможете спинити.
— Я вже старий і вже гаразд не бачу, — він справді дужий, молодий?
— Погляньте, як у його очі блискають, неначе у вовка…
— Якою міццю дихають слова!
— Він не злякається.
В і н. Розбийте груди і серце викиньте моє голодним псам, коли я світло дня не вгледжу. Коли злякались ви, я сам піду з надією за руку!
— А це ж, здається, той, що раз колись злякався борсука?..
— Мовчи, ти знаєш там багато!
— Хіба не бачив ти, коли він сам пішов у нетрі? А перед сим хіба не чув ведмежого ти реву?
В і н. Хай грім мене ударе, я впаду без крику, хай ляжуть леви на тропі, я перейду по їхніх спинах. Я не боюсь нічого.
— Який він сміливий!
— Який відважний!
— А може, це не він, а може, це другий?!
Д і в ч и н а. (підходить до Нього). Це ти? Твій вид і голос. А дай я гляну в очі… Ти не плачеш?
— Хто? Він заплаче? Тобі приснилось, може?
Д і в ч и н а. Ні, ні! Я бачила сама, як він вночі сьогодні плакав.
— Запорошив він, може, око.
— Упала, може, з гілки вранішня роса.
— Роса, роса, звичайно, впала.
Д і в ч и н а. То так мені здалося?! Ти… не плакав?!
Він. О, коли б міг я плакати і ублагати вас слізьми покинуть ліс великий! О, коли б міг я іскрами вогняних слів своїх цей ліс проклятий запалити і вам одкрити небо!
Д і в ч и н а. Адже ж ти той, що любиш так мене?
В і н. Коли б я міг потоком сліз своїх невпинних з корінням вирвати дуби столітні і вам блакитний обрій показать… Я плакав би…
— О, як він любить нас!
— Як жалує він нас…
Він. Брати мої! Зійшла зоря над нами. Заблисла нам мета. А ще недавно так ми сном глибоким спали і вірити не вірили в ніщо. Життя було для нас повільним умиранням. Родились ми на те, щоб в той же день почати умирати, бо смерть була для нас не гірша від життя. Тепер же будем жить на те, щоб жить. Тепер горіть на те, щоб дужче розгорітись.