Яке велике щастя!
— Він справді ту тропу знайшов, що вдень виводе з лісу.
В і н. Я в Казку вас веду, брати мої, у Казку! Там день, там сонце золоте!..
— Так він веде нас в Казку?
— А ти не чув?! Він нас веде у Казку. і
Дівч [ина]. Мені колись казали, що в Казці тій живуть крилаті люде. По двоє крил у.кожного, і навіть у дитини. Я дуже хочу вгледіть Казку.
— А я останусь тут.
(Згодом). Та ви усі хіба йдете?!
— Не знаю… я іду.
— І я.
— І я іду. Я нізащо тут не лишуся.
— І я.
— І я.
— То, може, й ми, стара, помалу підемо за ними?..
— Авжеж… подибаєм. На старість, може, сонце вгледим.
— То всі йдемо? Голоси. Усі, усі, .усі!
Він. Світає! То ранку чистого пробивсь крізь хмари листу усміх дивний і нас, стріваючи, вітає. Привіт тобі, прекрасний ранку! За всіх братів прийми від мене привітання. (Вдаючись до юрби). А ви… вже на
ногах?! Ви вже готові йти за мною? Я бачу — все лахміття ви забрали!
Покиньте все: нас ждуть там оксамити!— Оксамити!
— Оксамити!
— Покинь!
— Покинь!
— Покиньте!
— Ні, краще все давайте в купу зложимо. Коли б, не дай нам Боже не дійшли, повернемось назад і розберем, хто що зоставив.
— Чого ми вернемось?
— У ліс вертатись знову?!
— Ти божевільний!
— А може, він сказав і правду?
— Може, й правду.
— Спитай у Його.
Підходе до Нього.
— Скажи: невже ми можемо сюди вернутись знову?
В і н. Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи!.. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве.
Брати мої! Я вас веду у Казку. Усі, усі за мною! (Вінрозхиляє віти і йде, за ним юрба).
Завіса
II КАРТИНА
Ліс. Удосвіта. Він. Дівчина. Юрба. Троє молодих, подібних один до другого, стоять ліворуч.
Окремі голоси з юрби:
— На дереві, що зламано вітрами, він сів з подружжям відпочити.
— І нам звелів спочить і підождать, поки надійдуть всі.
— Невже ми будемо усіх чекати? їх сотні, тисячі іде; вони на милі розтяглися. Калік же нам за рік не дочекатись!
— Звичайно, ні. Та ми не будем їх і ждати. Вони і так дорогу знайдуть: ми ж слід лишаєм за собою.
— Коли б спитать в його: як він гадає про калік.
— Не заважай йому сидіть і спочивати: він цілу ніч ламав гущавину проклятих нетрів. Він сам ходив туди, куди б із нас ні один не пішов.
— То, може, він, а не вітри, і дерево зламав?
— Це не по людській силі.
— А ти хіба у нього силу міряв?,
— Я сам своїми вухами сьогодні чув, як щось у лісі затріщало. Здавалося, зірвались тисячі якихось звірів і понеслись, злякавшись, в нетрі.
— То він зламав, я в цьому певен.
— Я це й раніше знав.
— Невже зламав такого дуба? Яка ж у його сила!
— Він демон!
— Він пророк!
— Він був, я певен в тому, був у Казці.
— Щоб так дорогу знати, то треба бути вже не раз у ній.
— Він нам не раз казав про неї і раніше.
— Невже він з Казки? Чому тоді він крил не має? У Казці всі крилаті.
— А ти хіба дививсь, чи єсть у нього крила? Коли б він сам хотів побути в Казці, то, може б, він давно вже полетів, але він хоче всіх нас вивести із лісу.
Тиша.
— А ось тепер чомусь не бачу я тропи.
— Не бачиш? Як же так? Ану, приглянься краще!
— Хоч око виколи — не бачу.
— Невже тобі не видко, що на ній трава хоч і росте, а ніби чимсь прибита…
— Але ж і праворуч, і ліворуч трава прибита. Чому ж ти думаєш, що сарни не могли ходити тут і пастись?
— Ось він іде… Ми можемо його спитать самого.
— Навіщо там питати? Ні ліворуч, ні праворуч не вів він нас ніколи.
— А все ж спитай Його, спитати можна.
— Спитати можна.
— Підходить він, підходить… Нащо питати? Нащо питати? Хіба не знає він, куди веде нас?!
— Я не казав сього, я не казав сього. Звичайно, турбувать не варто. От я тепер вже виразно дорогу бачу. Так, так вона іде… он, он куди!.. Ах онде-де зникає…
— Ха-ха! А ти казав, що сарни походили.
— Я не казав, я не казав… То вам почулось.
Він іде, за ним, зігнувшись, Дівчина, щось ніби зриваючи.
Напівсхилившись, поривчасто ступає юрба. Рухи, убрання, навіть обличчя майже однакові.
В і н (іде). Якась година пройде — і майже всі зберуться тут до гурту. Тоді розкажете, що з ким в дорозі сталося, хто був відважніший від других, хто духом падав. Умерлих словом щирим пом'янем, без смутку довгого і зайвих сліз. Не нам, мої соколи, плакать і віддавать себе під дощ безсилих сліз. Хай ті старі, що ззаду йдуть за нами, на цілий ліс голосять.
Для них в житті нічого не осталося, крім жалю. А ми, ми будемо іти вперед і грудьми дужими дорогу пробивать для себе, для онуків. О, не хиліть голів журливо, угледівши на стежці труп, труп брата або друга. Де жертви, там і перемога!
— Він знає все.
— Він баче все.
— Він пророк.
— З ним Бог говоре.— Він буде в Казці королем.
— Він, може, й є король і тільки зняв корону.
У сей мент підходе Дівчина до Його з вінком з червоних маків. Він стає праворуч.
Д і в ч и н а. Прекрасний мій, улюблений! Дозволь мені надіть на голову твою вінок з червоних маків. Нечутно я ходила за тобою і мак збирала в травах. Він так горить, як кров твоя вогняна (Кладе Йому на голову вінок).
В і н. Отут поправ. Щось ніби в голову вп'ялося кігтями.
Дівч[ина]. То, мабуть, терен. Найбільше він до маку підійшов. У терну кучері такі ж, як і у тебе.
— Погляньте, — він в короні!
— Я вам казав, що він король.
— А я давно корону в його запримітив.
— Вона з живих квіток!
— Не з золота, не з срібла.
— Не з каменю морського.
Тиша.
— Я бачу лист терновий, у короні.
— Терновий лист?! Навіщо терен здався?
— Поранити колючки можуть.
— На те, щоб квітки не зів'яли…
— Він король.
— Він пророк.
— З ним Бог говоре.
— Він нас веде у Казку.
Народ усе надходить. Підходять, знімають з плеч торби, сідають, стоять, слухають. У всіх обличчя, як у прочан.
— О, Боже мій! Із лісу, що давив нас, що небо чисте застилав, ми вийдем наостанку!..
— Ми вгледимо блакить небесну.
— Ми вгледимо проміння сонця.
— Надивимось на світ Господній.
— Життю всю душу віддамо.
— Як солодко віддати душу.
— Як радісно умерти в щасті!
— Як радісно згоріти в ньому.
В і н. О, радісно! Сказав ти правду. Коли у тебе сил остануться краплини, візьми і кинь в них іскри серця: нехай горять! Вогонь тоді осяє цілий світ, зогріє все в твоїй душі холодній, і ти на мить одну таке зазнаєш щастя, якого ти не зміг зазнати за все життя своє нудне і сіре.
— Правда.
— Правда.
— Правда.
— Я горю.
— І я горю.
Дівочі голоси. Ія горю. Душа моя, що мерзла в холоді життя, немов одтала, і з-під снігів її пробились трави.
— В моїй душі квітки неначе розцвіли.
— В моїй — пташки защебетали.
— А у моїй замаяли мов крила. От я іду, а в грудях щось літає. Я серце, думала, — коли прислухалась не серце; насилу догадалась.
Він. Згоріть в житті — єдине щастя! І ми всі горимо, як факели вогняні.
Погляньте навкруги! Хіба не бачите, що стало вже ясніше, що ніч страшна боїться нас і гине. То наші душі і серця горять і ніч осяюють собою. Хай з нас хто-небудь догорить і згасне: йому позаздре небо! Бо він згорить щасливий. І, умираючи і догоряючи, він буде знати, що, може, через рік в цім лісі хтось, блукаючи, угледе труп його зотлілий і скрикне радісно: «О брате мій! Ти йшов на те, щоб в огні згоріти, ти йшов на те, щоб влити віру в мене; сказати, що і ти ішов, що тут, де ти погас, лежить дорога з лісу. О брате мій, ти не погас — ти і тепер гориш, як стовп вогняний, ти і тепер показуєш дорогу. О брате мій] Прийми ж уклін від мене! Нехай ім'я твоє не сходить з уст людських вовіки». Так скаже той, хто заблудив у лісі, так скаже той, хто стратив віру і знайшов. Брати мої! Хто келих чистого життя не розливав поволі, а випив зразу, хоч навіть і упав, той не умре вовіки, той все віддав життю, що міг віддати.