— Учителю! Що нам робити? Ось жінка плаче: її дитина захворіла і умерла. Ніяк її тепер розважити не можем. Ведуть під руки жінку.
Жінка. Я найдорожче стратила в житті. Я стратила свою дитину. Мені нічого вже не треба: моя душа за рік намучилась украй, і смерть була б для неї сном солодким, аж Бог мені утіху чисту дав, — він дав мені синочка. (Плаче). Для його і пішла я за тобою. Я думала: піду, піду і понесу дитя своє під чисте небо. Нехай угледе світ і сонце. Любила я і не злякалася ні терну, ні дороги. Йому найбільше, я хотіла дати. І я… я стратила його в дорозі.
Він. Утішся, мати! Не ти одна, — ми всі його згубили, його ми всі дорозі в жертву принесли. Ти ж стратила найбільше. Ти в жертву принесла єдину втіху. Чолом тобі від нас! Прийми ти, мати-страднице, від нас уклін найнижчий. (До всіх). Брати мої! Раз діти умирають, то ми вже близько біля Казки!.. Ось ще ясніше стане, а там і сонце заблищить, і задзвенять пісні вітання. Брати мої! Утіште матір хвору, візьміть її під руки і ведіть. Утіште її, сестри…(Тиша). Тепер пов'ється стежка вгору.
Далека путь, закидана камінням. Немов хтось не хотів, щоб люде йшли у світле царство дня, і по дорозі скрізь розкидав гострий камінь. Але угору!
— Угору!
— Угору!
— В царство дня.
Він. Угору, браття! Аж там десь, на верхів'ї, ми сядем відпочити і відти вгледимо на сотні миль цей ліс великий; побачимо, в якім напрямку йшли ми і де раніш блудили без дороги. Не кожний з нас угледіть зможе, але я
тим вкажу: на сотні миль у мене бачать очі.
— На сотні миль у його очі бачать. .
— На сотні.
— Крізь ліс у його очі бачать.
— Який би ліс густий не був?!
—«Горять у його очі.
— Горять.
— Страшні вони: як стріли ранять.
— Учора тигр хотів уже накинутись на його, а він блиснув очима, і звір, як ранений, поповз у корчах в нетрі.
— Я бачив, як очима він сьогодні барса прикував: до ніг його припав страшенний барс і так лежав хвилину, мов зомлілий.
В і н. А хто хотів би ліворуч узяти, то, за гілля хапаючись, ще не до ходячи верхів'я, угледіти вже міг би відблиск Казки.
— А Казка ж де?
— Хіба в долині. Казка?
Він. А Казка… Казка — вище… (Тиша). А хто б хотів угледіти її блискучу браму, хай духом зробиться міцний, як криця. Злякатися — упасти в кручу і розбитись.
Хлопчик. Хіба в дорозі нам ще кручі будуть?!
Він. О, так, моя дитино! Великі кручі, і яри, і камені нас ждуть. Вітри і вихори літають там і жертв своїх шукають, і раді кожного звалить в безодні чорні, але ви сміливо підставте груди, відкриті груди: нема
міцніш нічого в світі, як вони відкриті. Ламаються списи об них, і кулі плещуться безсило. (Тиша). Страшні потоки ми зустрінем.
Ю н а к. Я перший перейду потік.
Д ру гий. А як потонеш?
Перший. Як потону, життям своїм життя другого урятую.
В і н. Брати мої! Де жертви, там і перемога, і всі ви знаєте, що нас
чекають жертви.
— Ми знаємо;
— Ми всі на їх готові.
— Гаряча кров зігріє нас в дорозі.
— Гаряча кров напоє нас в дорозі.
— Гаряча кров в собі відіб'є нам проміння Казки.
Він. Гаряча кров, брати мої орли, посіє мак на пройденій тропі. Той мак довіку Не зів'яне, і кожний, хто піти захоче в Казку, ітиме доти, аж доки цвіту стане! Я вірю вам, я вірю в вашу силу! Коли ж її у вас не стане
і йти не зможете ви далі, скажіть мені, я гори розстелю, і ви по рівному за мною підете тоді.
— Він гори нам розстелить.
— Ми гір не боїмось.
— Несуть нас крила.
В і н. Брати мої! За мною ж! Вище! Далі!
Він іде. За ним, співаючи щось молитовне, ідуть десятки, сотні людей.
Завіса поволі спускається.
III КАРТИНА
Ліс. Великі скелі. Гірська природа. Він. Юрба. Дівчина. Хлопчик.
Він — сам, ідей спиняється. Гордо піднята голова, почувається сила, але помітно, як хитається часом його постать. Сідає на камені. Хтось іде поволі і, угледівши його, говоре:
— Ах, ти сидиш.
Він мовчить.
— У тебе вид біліш від крейди. Ти утомився? Занедужав?
Він. Ні, ні! Я довго думав. Думки ж — вампіри: із мозку смокчуть
кров, і через те блідий і вид у мене, може. (Встає). Недавно я боровсь з ведмедем. Єдина мить, і я лежав би на землі, розірваний на шмаття. Єдина мить!.. Я подолав ведмедя. Але… єдина мить…
— І можеш думать ти, що він би міг тебе роздерти?
В і н. Все може бути.
— Ах, що ти кажеш, що ти кажеш! Мене твої слова косою підтинають… Тебе ніхто не подолає.
Він. О, так, — ніхто! (Тиша). Скажи, я так тебе питаю, скажи, ну, як тобі здається? Коли ми вийдем з лісу? Коли ми ввійдем в Казку?
Тринадцять днів ми пущами йдемо, а ліс не рідшає.
— Коли ми вийдем з лісу?! У мене ти питаєш?!
В і н. У тебе, так, у тебе. Скажи, ну як тобі здається?
— А ти (встає), а ти хіба не знаєш? В і н. Я? Я… Знаю я, я знаю, ну, а ти?
— Нащо тобі мене питати? Раніш ти не Питав нікого. Ти вів нас, а ми йшли і вірили тобі.
В і н. А ти тепер не віриш?
— Я не кажу сього, але мені хтось немов камінь наложив на плечі. Я далі йти уже не можу. Я упаду, я падаю…Я ляжу, я стомивсь… (Лягає).
Він. О брате мій! Устань і вір: не зайде сонце ще затори, як ми угледим Казку.
— Сьогодні будем в Казці? Сьогодні?! (Підводиться і знову опускається). Ні, я полежу трохи, я стомивсь; (Падає біля його ніг).
— Він. (схоплюється, швидко підходить до дерева, обходе його кругом і оглядає усе навколо). Ми вчора тут були! Це дерево я бачив!
— Що ти сказав?
Він. Нічого… то так… я сам собі.
— Так важко… Я засну… Коли ви будете іти, мене лишіть! Я мушу відпочити, я вас догнати встигну.
Дівчина і хтось з нею ідуть бадьоро.
Д і в ч и н а. А ти, мій соколе, мене Чекаєш? Яка я рада!..
— (Весело). Вона усе мене питала, чому врівні з тобою йти не може…
Д і в ч и н а. (приглядається до Його, потім кладе йому руку на чоло).
Чого ти так замислився і наче засмутився?
Він. Я змучився… ішов… боровся… Я подумав… ах, я подумав…
Д і в ч и н а. Ти змучився…
— Ти змучився…
Тиша.
Він. Скажи мені… Скажи мені… Учора ми… Учора тут ми не були?
— Дрижить у його голос…
Д і в ч и н а. Чого твій голос так дрижить? Ти, може, хворий?
В і н. Учора тут ми не були?
Д і в ч и н а. Ти, може, був, а я прийшла сюди сьогодні тільки.
В і н. Ти дерева цього не бачила ніколи?
Д і в ч и н а. Не бачила ніколи.
Він. То, значить, так мені здалося… Ми далі йдемо?!
Д і в ч и н а. А ти… А ти… думав, що не… далі?
В і н. Ні, ні… Я так і думав… і думав так, що далі.
З долу недужим голосом:
— У мене він питав: коли ми дійдем в Казку? Слова його мене, як стріли, підтяли. Я з місця встать не можу.
— Питав ?!
Д і в ч и н а. Хіба не знаєш ти? Ти заблудив? Ти збивсь з дороги?
— А де його корона?..
В і н. Корона де?.. Не знаю. Я, може, в нетрях загубив її.
— Він загубив корону.
— (З долу). А я… її й не пам'ятаю.
— Скажи, коли ми будем в Казці? Ти ж був, ти ж знаєш.
В і н. Я знаю… був… Я знаю…
— Ну, так кажи, чого ж мовчиш?..
В і н. Мені здається…
— Ви чуєте, як у його голос дрижить? Ви бачите, як жахливо у його бігають очі… Він не знає.., Йому здається…
В і н. Мені здається, що ми сьогодні будем.
— Скажи, коли ми будем,в Казці?
Він. Принаймні… Мені здається, що сьогодні.
— Йому здавалось і раніше… Хе-хе-хе! .
В і н (встає). Хто смів тут зараз засміятись? Чий голос тут мені над
ухом продзвенів? Комар, чи що, хотів мене злякати сміхом? Я грому не
боюсь! Ти чуєш?.. (Тиша). І смерть… останній мій тріумф на світі!..
Той, що лежав, підводиться.
— Я не казав нічого. То ти спитав у мене, чи скоро ми у Казку дійдем?
Я відповів тобі, що я не знаю. Хіба я можу знати? Я тільки йду і сам не знаю, як іду. Мене несуть немов великі крила.
— І я нічого не казав. Твій голос задрижав, я усміхнувсь несамохіть.
В і н. Коли несеш ти жертву Богові, не личить усміхатись.
Д і в ч и н а. Він усміхнувся мимоволі, — прости йому.
Здалека чути співи молитовні.
— Ідуть, надходять… Ходім назустріч їм.
— Ми їм розкажем те, що чули. (До дівчини). А ти останешся?