Д і в ч и н а. Я… останусь.
Двоє ідуть ліворуч, і чути їх далекий сміх.
В і н. Хто засміявсь?
Д і в ч и н а. Ніхто, ніхто… То так тобі почулось.
В і н. Ні, ні! Я чув, що хтось сміявсь злорадно.
Д і в ч и н а. То так тобі, соколе мій, почулось.
Він проводе рукою по голові, зітхає.
Д і в ч и н а. Ти зітхаєш? Ну, заспокойсь, ну, усміхнись, ну, глянь
мені в очі… А може, ти того сумуєш, що загубив свою корону?! Не сумуй… Я знов сплету тобі вінок із маку. (Іде, зриває квітки і сідає біля його ніг).
В і н. Ти знаєш. Що мені здалось? Мені здалось, що ми йдемо, йдемо
вперед і знов вертаємось туди, від кіль і вийшли. (Тиша). Ні, ні, зовсім не
те мені здалося. (Тиша). Мені здалось, що я себе дурманом обпоїв. Ні,
знов не те… (Тиша). Немов усі, що йдуть за мною, не ідуть… (Тиша).
Немов усі сміються тільки з мене…
Дівчина. О мій улюблений! Хто сміє насміхатись?!
Він. Ні, я не те хотів сказати… Мені здалось, немов уся юрба іде за мною, щоб подивитися на мене, як на чудо. І це не так, і це… не так… Ну, зрозумій… Мені здалось, що я лежу і сплю, мені ж якийсь солодкий сниться сон. І ось тепер, і ось тепер мені усе єдиним сном здається.
Дівчина. Я й досі не сплела вінка тобі; — ламаються квітки. Пелюстки облітають, а стебла все ламаються.
Він. Це справді сон солодкий. Невже б то я, слабий, найслабший від усіх, міг повести усю юрбу із лісу?.. Невже б я зміг, я б перший зміг іти і розривать терни колючі?! Невже б я міг, як стрілами, очима ранити і тигра, й лева?.. Не вірю я. Це сон усе!.. (Тиша). Не знаю, може, і не сон, а тільки я слабий… найслабший…
Д і в ч и н а. Ти плачеш? Плачеш?! (Кидає квітки). У тебе сльози?
В і н. Ні, ні, це так…
Д і в ч и н а. (гордо). Устань і вислухай мене. Я, може, цього більш ніколи вже казать не стану… Ти вів юрбу… Ти розривав кущі тернові Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий від усіх. Ти не боявсь ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б'ючись об мідь грудей твоїх нелюдських. Я більш нічого не скажу.
Чути далекі співи.
Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок. Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш!
(Іде назустріч співам).
Він сидить замислений і слухає співи. Співи згодом стихають, і розтинається сміх. Прислухається, встає. Поволі в йому прокидається сила, він виростає, гордо відхиливши голову назад, стоїть і жде. Регіт наближається, і юрба ввалюється на сцену. У одного на високому кілку Його корона. Юрба, угледівши Його, спиняється і мовкне. Опускається кілок з короною. Страшні обличчя ховаються. Декілька хвилин тиша.
Голос, (ззаду, тихо). Учителю! Нам сказали, що ти з дороги збився.
Легкий сміх, гудіння.
— Нам сказали, що ти не знаєш, куди іти.
— Нам сказали, що ти загубив корону. Ми знайшли.
— Нам сказали, що королем не був ти зроду.
— Нам сказали, що ми не вийдем з лісу!..
В і н. Хто вам сказав? Хай вийдуть ті і ще раз скажуть.
Тиша.
— Я не казав.
— І я.
— І я, хоч забожусь, і слова не казав такого.
— Він (підвищеним голосом). Хто смів казать в той ранок чистий, коли ось-ось ми вгледим браму Казки? Хто смів (кричить) цей ранок затуманить?
Юрба одступає, згорблюється, стає сірою.
В і н. Я вам знайшов дорогу, я вів вас в Казку світлу, я вів вас з ночі в день, і от, коли пройшли ми сотні миль, коли підходим ми до Казки (кричить), коли я весь в крові і ранах, — ви смієтесь! Брати! У мене сльози!
— Він плаче?
— Він плаче…
— Він плаче! Ха-ха-ха!
Юрба наступає, випливають знов страшні обличчя.
Сміх.
— Ха-ха! ха-ха! ха-ха!
В і н (по тиші). Так ви не люде, а страховища якісь?! Я вас… боюсь!..
— Він нас боїться, а ми ішли за ним! Ха-ха-ха-ха!
— Хто йшов? Принаймні я не йшов.
— І я не йшов.
— І я.
— І я.
Він. Так ви не йшли за мною? Ні? Так я не вів вас?! Ні?! Я божевільний?!
— А ти… ти думав, що ішли? Ха-ха-ха-ха!
Регіт. Підіймають кілок з короною і вертять ним.
— Ха-ха!Жороль! А ти і досі думаєш, що ти король?!
Він. Хто думає?!
— Уже ж не ми.
— Ха-ха!
— Уже ж не ми!
В і н. Так ви не йшли за мною? Я вас не вів нікуди?
— Ти ще питаєш нас?
— Ха-ха!
— Та годі з ним балакати! Назад! Рушаймо на домівку.
— Ходімо навпростець! Ось я дорогу знаю.
— Ні, краще я…
— Давайте я попереду піду! За півгодини доведу вас.
— Ось він нехай попереду іде… ось… він.
(На людину, подібну до горили, надівають вінок.)
— Король! Король! От так король!
— Ведмідь злякається такого короля!
— Ха-ха-ха-ха!
В і н. Страховища! Хто ж ви? Ви привиди?
— Ми привиди?
— Ми привиди? Хто привиди?
— Ти привид сам!
Кидають каміння, дрючки. Хтось з дівчат в юрбі голосно скрикує.
На сцені робиться темно, юрба зникає, стогне. потім поволі яснішає.
Він (лежить і стогне) Розбили голову… Розбили голову… Я умираю… Я умираю…
Дитячий голос згори: — Хто там?
В і н. Я умираю… Я умру…
Сходе з гори хлопчик років десяти, в білім убранні.
Хлопч[ик].Ти хто такий?
Він мовчить.
– Ти хто такий? Ти впав? Розбився?
Він мовчить.
Хлопчик підводе йому голову.
В і н. Це привид знову?!
X л о п ч и к. Я — хлопчик!
В і н. Чого ти тут? Як міг зайти в такі ти нетрі?
Х л о п ч и к. Я був тут на узліссі, коли — твій стогін чую. От я й пішов на голос.
В і н. Ти на узліссі був? Ти кажеш — на узліссі?.. Що ти кажеш?..
Х л о п ч и к. Із Казки я прийшов, щоб зірвати папороть розквітлу. Тут, на узліссі, щодня розквітлу папороть знаходять, а іноді цвіте їх сила! Тоді весь ліс здається в золотім вінку.
В і н. Тут Казка, кажеш ти?!
X л о п ч и к. За лісом зараз Казка.
В і н. Тут ліс кінчається.
X л о п ч и к. Кінчається тут зараз.
В і н. За лісом — сонце?
X л о п ч и к. Сонце. У Казці завжди сонце.
В і н. Сонце!! Не вірю я, ти — привид!
Х л о п ч и к. Ну, глянь: я гілку відхилю, і ти дорогу вгледиш. (Відхиляє гілку, і цілий потік сонячного проміння ллється через просвіт і вривається на сцену).
Х л о п ч и к. Ти бачив браму Казки? У золоті вона горіла.
В і н. Так, я не помилився?! Так я їх добре в Казку вів? Ми швидко
будемо у Казці!! (Гукає, але голос його ледве чути). Люде! Люде! Брати мої! Я вас довів! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде!..
X л о п ч и к. Твого вже голосу ніхто почуть не зможе. (Робиться темно).
Завіса