Урок – Борис Олійник

УРОК

І

Якось брів я звільна полем,

весь заглиблений у себе.

Поле тихло, ніби лебідь,

що на осінь відлюбив.

Та й не згледівсь,

як уплив

я в голубу тональність неба.

В пролісковій темі неба

всесвіт дихав голубим.

Голубим я став, як голуб

із небесної купелі.

Став я зовсім невагомий,

ніби вечорова тінь.

Все минуле проминуло

спраглим видивом пустелі,

все моє сумне й веселе

одлетіло в голубінь.

Десь у мене за плечима

місто мляві сни бороло:

важко чахкали заводи,

тонко звискував метал.

Там без лагідних півтонів

кут вривавсь раптово в коло,

коло різко розгиналось

в прямовисну магістраль.

Думав я, що все на світі

тонко з'єднане у сутнім:

все на світі творить в зладі

неперервний колобіг.

Думалось:

коли б не знав я

мову міста прямокутну,

то округлу тишу поля

вже пізнати б я не зміг.

Ще додумалося: в громі

молодих прокатних станів,

у засмаглих дужих буднях,

в пропотілих сорочках

місто творить тишу поля

ув оправі філігранній,

носить ніжність, як дитину,

на своїх важких руках.

Думав я, що в кожнім серці

є сьогодні, вчора й завтра.

Є минуле і сучасне,

перевтом гіркий вантаж.

Думав: от би відшукати

місто на учнівській карті,

щоб те місто мало тихий,

акварельний антураж.

От Венеція, скажімо,

голуба, немов гондола,

а чи Ріо-де-Жанейро,

як гарячий помаранч.

От би з'їхать з піраміди,

як в дитинстві – із стодолі

прямо в казку,

проминувши

суєту, і сміх, і плач.

От лягти б на дикім пляжі,

як Адам один, без Єви,

і, забувшись, наслухати,

як осінньо спить Париж.

Чи, обнявши стан гітари,

завернути в… Крагуєваць.

(Стій! Я ж думав – до Мадріда

Крагуєваць? Що це й звідки?

Я вас не просив у вірш!)

Чи лягти під крону лавра,

вічного, як слава, древа…

"Кр-рагуеваць!" –

знову різко

полоснуло, ніби ніж…

"Кр-рагуєваць!" –

ніби черга автоматна.

(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.

…Р-розколовся вірш).

Пам'ять блима, наче ватра…

Де це? Де це? Де ж це? Де?!!

Карту… Карту! Дайте кар-рту!!!

Серце, тихше. Тихше, серце!

(Автомат – у центр грудей).

Цвинтар… парти… цвинтар… парти…

Карта:

Париж, Афіни, Белград…

Кр-ра-гу-в-ваць.

Югославія

(Будьте ж прокляті ви, карти! І той…

день).

Поховали без оркестрів.

Пульс востаннє дзьобом: тук…

(Ах, маестро. О маестро!

Та маестр-ро, дайте ж звук!)

Тихше. Тиша кане в камінь.

В тиші – зламане крило.

Все ж забуте під роками,

все ж травою поросло.

Що ж ти тягнешся руками

до мойого серця, пам'ять?

Все ж минуло, все опало,

все ж травою поросло.

Тридцять років одмінилось.

Скільки згадувати можна?

Оновилось покоління,

возродивсь втридцяте світ.

Вже сини нащадків носять,

як знамена переможні.

"Ви од пам'яті,- хтось хлипа,-

хоч онука вбережіть".

…Може й справді: хай та пам'ять

в нашім серці відболить?

II

Син прийшов із школи.

Гучно полетів портфель під стіл.

Перед люстром окрутнувся.

Скоса зиркнув у вікно.

За балкон комусь петитом

таємниче засвистів.

Став нівроку. Чуб – на плечі.

Джинси, списані з кіно.

Я сказав педагогічно:

"Прибери портфель на стіл".

Він ліниво нахилився, буркнув: "Ну, почавсь урок".

"Пробачай мені, шановний,

але перше, ніж свистіть,

ти б нам з матір'ю повідав,

як з оцінками, синок?"

Він скривився: "Ат, набридло,

я ж казав, що все гаразд".

Я нахмуривсь традиційно:

"Ти б, шановний, тон змінив,

це тобі не в класі, хлопче,-

нагадаю в котрий раз.

Я тобі не однокашник…"

"Добре, тату. Зрозумів".

Сірі очі. Білобровий. Вже під носом – перша тінь.

(Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім…

Ат, було).

"Знаєш, цей географ, тату…"

"Ти мені ці речі кинь!"

"Ця історичка…"

"Ти знову за своє, мені на зло?!"

(А підтекстом, підсвідоме

через пам'ять, мов крізь мрево:

"Крагуєвац ь".

Як вони тоді сиділи:

парами а чи по троє?

Про війну Столітню вчили

а чи про падіння Трої?

Чи й вони, як ми,

на парті імена свої лишали?

А можливо, що по карті

короля свого шукали?..)

І сказав йому повчально:

"Географію завжди

треба, сину, добре знати:

вчення – світ, невчення – тьма".

Посміхнувся він скептично,

гумку пожував: "Зажди.

То колись, у ваші роки…

Зараз білих плям нема.

Взяв собі квиток у касі,

і лети, а хочеш: їдь".

Я постукав пальцем строго:

"Слухай, хлопче, і мовчи.

(Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!)

А. історію,- натиснув,- особливо, сину, вчи".

Що ж,- зітхнув,-

ти завше правий: роки, досвід і т. ін.

Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне.

Тільки: цур! На цей раз, батьку,

йде розмова двох мужчин.

Я уже давно дорослий. Ти прогавив десь мене".

До паска потягся звично…

і від подиву осів:

Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні.

Господи, коли ж це сталось?

Певне, й справді я осліп:

він уже дорослий зовсім!

Хто ж простить мене мені?!

"Слухаю,- сказав я хрипло.-

Викладай усе як є".

"Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент:

от історія, скажімо.

Що вона мені дає?

НУ, було щось. Ну, минуло.

А життя ж іде вперед!

От розсудимо тверезо:

раз було, то вже нема?

А коли нема,

що з того: сталося воно чи ні?

Зараз, тату, космос кличе.

Там проблем у мене тьма.

Ну, яке ракеті діло,

що було в старовині?!

Чи були троянські війни,

чи тих воєн не було б,

все одно злетить ракета,

бо в моїх руках ключі.

Ти пробач, що викладаю я свою програму в лоб.

І, коли я помиляюсь,

доведи, а не кричи".

* * *

Все довкруг, як мусить бути:

входить вечір, мерхне даль.

Зійде сонце. Зайде сонце.

А затим настане ніч.

Як банально! Як прекрасно

все округлено в спіраль

гармонійно:

так було вже

тисячу тисячоріч.

О стрункий світопорядок –

чергування вічний плин!

Все так мудро у природі:

день – за ніччю, ніч – за днем.

Батько, роль свою скінчивши,

віддає нащадкам кін.

Все минає, проминає:

день – за ніччю, ніч – за днем.

Ідеальний ритм природи:

батько вбитий,

я – живу.

Ах, який світопорядок:

ну, поплакав – і забудь.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: