Старший боярин – Тодось Осьмачка

– То це він справді пішов ображений, нещасний. А я залишилася ще самотнішою, ніж мені здавалося. І він покине шматок моєї коси десь у лісі на дорозі, аби довіку не вгадати тієї, що не вміє бути чулою і розумілою, що в щирому хлопцеві добачає тільки харциза. І я, дитина отого життя, що шумить за мурами, мушу забувати світ у міру того, як одсихатиму від його материнської зеленої галузки? І муситиму тлумити незрозумілими мені уставами і молоде чуття, і свою ще дитячу думку. Вранці молитися, вдень – молитися і перед вечором – молитися. А ввечері сповідатися. І коли вночі прокинуся, то знов ставати навколішки і творити молитви, що під ними, неначе під холодними гострими крижаками, моє серце сходило кров'ю і, знесилюючися, не давало ні думки, ні навіть розпачливого почуття туги за радісним Божим світом? І все робити хоч і під доглядом доброї матушки Карташової, але для того, аби мені згодом стати такою, як ікона, твердою та холодною і поточеною червоточиною. Страшнішою, ніж трухляві дошки, не вжиті на домовину і складені десь у монастирському льоху? Господи милосердний! А я аж тремчу його вхопити устами, руками і ногами стиснути хлоп'ячі коліна, і втягти його в своє лоно під саме серце. Ох ні, не маю я сили тут бути. Я побіжу. Я дожену його. Я скажу йому: на, візьми мене і обніми, і тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька. І коли я після цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею і дружиною. Зроблю тебе учителем, аби ти служив Україні. А я буду догоджати тобі, моєму любому і моєму на цілий світ єдиному панові. І я тебе доглядатиму і годуватиму, аби був дужий, неначе той молодий кінь, якого прийшли ловити на пасовисько, щоб надіти перший раз гнуздечку. Я тебе доглядатиму і годуватиму, аби щохвилини мав думки чіткі і ясні, неначе степові птахи на вранішнім та безхмарнім небі. І, Господи милосердний, прости мені, бо я не від Тебе тікаю, а від домовини з живими людьми.

І скочила панна Варка з ґанку, і поки обходила келію, то йшла тільки швидкою ходою. А як порівнялася з першим хрестом на кладовищі, то рушила бігти проз його так неначе незапечатана душа.

І після цього, через хвилин п'ять, почувся за оградою монастирською серед Лебединського лісу пронизливий жіночий поклик:

– Гордію!

І в ньому чувся давній-давній заклик дочок наших предків, повний бажання віддати свою молоду ласку вибраному хлопцеві. Але у відповідь йому тільки заспівали півні у селі Лебедині та в монастирських церквах пробило дві години. І від цих звуків ліс поширшав передранковою прозорою росяною напругою. А в монастирі тополі, церкви і хрести на кладовищі з келіями повищали, неначе навшпиньки знялися почути найдальший і, може, перший ранковий монастирський звук, що встане як хвала чи як прокляття далеким, над лісом зарожевілим небесам. Тільки келія, покинута панною Варкою, була незмінна і мала відчинене вікно на стежку, серед якої велика гадюка, мабуть, та, що була на мурах, піднімала голову то в один бік, то в другий. Здавалося, що вона хоче посісти місце, яке покинула людина.

Розділ чотирнадцятий

Якраз сонце сходило, коли Гордій доходив до тітчиного хутора. А з-за села, із-за Тясмину розголосо кукурікали півні. І від того, що був Гордій дуже втомлений, бо вже більше як добу не спав, і падав кілька разів одпочивати, і зараз же схоплювався, щоб не заснути, – то думка його йшла непомітно для свідомості, так, як вода йде зимою попід кригою. Хоч і далека від денного світла, але все-таки освітлена. Через те вранішні пташині звуки він сприймав наполовину як співи дружок тієї молодої, що ходить по селу напередодні вінчання і запрошує родичів на весілля. А ті велетенські дві тополі, між якими були ворота в двір, світилися до розпеченого сходу блискучим ряботинням листків. З першого погляду думка говорила, що то висять на гілляках тисячі маленьких дзеркалець і ворушаться вітром, і світяться сонцем. Але де ж молода до цих вранішніх дружок та до блиску тополь, примочених досвітньою росою? Де вона, заквітчана квітками від чола через голову аж до намист та до китиць, мішаних на спині широкими різнокольоровими стрічками. А! Ось її голова підводиться над селом. А її прикраси, зачепившись за садки та за хати і за далекий ліс, натяглися до небес, неначе пасма гарячого проміння. Сонце. Сонце! Це сонце так зустрічають півні. Це вони співають, а не дружки. І Гордій, ніби прокинувшися з дрімоти, протер рукою очі і став квапитися, аби швидше прийти в клуню, упасти на сіно і заплакати від того, що…

Не так серце хоче,

Як Бог нам дає.

Але коли увійшов у двір і побачив хату на замку, припечатану сургучем, і корбу над криницею без мотузки, і серед двору ту діжку перекинуту, яка стояла у клуні, накрита свиткою, – мабуть, з висівками, бо на спідніх клепках і зараз біліло їх там із пригорщ, – то напівнепритомність з його душі неначе хтось здув. І, ніби вовк, почувши несподівано кілька пострілів з усіх боків, плигає навмання туди, куди вже ноги насилковані бігти, хоч би назустріч і найбільшій небезпеці, так і Гордій вскочив у відчинену наскрізь клуню і побачив в сіні те місце, де недавно спав, улежане ще й досі так, неначе він за півгодини його покинув. Не було тільки кожуха, рядна й подушки. А яр, верхи осик, тополь і яворів, а далі попова хата і церква непорушно стояли, як і раніше. І повернувся Гордій лицем до стріхи над першою брамою. І коса стриміла над одвірком так, як і стриміла. І витяг він з кишені браунінг, наблизився до коси і сказав:

– Ну, костистая смерть, цокнемося з тобою, неначе за столом на весіллі молодий з молодою чарками.

І цокнув п'ятку коси кінцем зброї, заплющив очі, роззявив рот і поклав на передні зуби смертельну дудку..: Та й почув знадвору з дуже втомлених жіночих грудей: "Ху!"

І він мерщій сховав у кишеню "смерть" і вийшов з клуні. У дворі було тихо і не видно нікого. Сказати б, що скотина могла порушити тишу занімілої садиби, та в сажі не було свиней і ляда висіла на однім завісі. Повітка теж чорніла порожнечею з відчинених дверей. І він швидко пішов через двір проз криницю до льоху і побачив селянку, що тільки що витягла мішок бараболі і мовчки стояла над ним.

– Добридень!- привітався він.

Селянка оглянулася, і Гордій упізнав Казиленкову, яка, і його упізнавши, зніяковіла і, не відповідаючи на привітання, почала говорити:

– І то бісової віри дитина десь забарилася. Ще хтось нагодиться і переб'є всю рахубу. А кого й найбільше боюсь, то це сусідів бабиних. А вони їй ще за життя допекли до живих печінок. І я прийшла забрати все, що в господі лишилося, аби тільки тим зажиракам не досталося. І щоб бабі Корецькій хоч на тім світі було легше.

– А кого ж ви ждете?

– Та Грицика. Відколи послала за ломком, а його досі немає. Треба одірвати замок від хатніх дверей та забрати все, що можна, аби тільки не дісталося отим роззявущим та загребущим сусідам баби Корецької, які допекли їй ще за життя до живих печінок. І, може, господині хоч на тім світі стане легше, як довідається, що лютим ворогам нічого не дісталося. Та бісової віри дитина десь забарилася. Ще може хтось нагодитися та перебити всю рахубу.

– А на якім кладовищі поховали тітку Горпину? Чи на Хрокалівськім, чи на Лабаєвім?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: