Старший боярин – Тодось Осьмачка

– Якби-то на кладовищі, а то ні. Поховали під тином, як собаку. Ні хреста, нічого де поставили. Прийшов наш хвершал Федір Онопреєвич, подивився, що лікарями та приставами лежить опатрана, неначе гуска перед Різдвом, і покликав мого чоловіка та ще Хрола Кигтя. А вони викопали он там, під тином, яму і в сякій-такій домовині спустили в діл. Загорнули та й пішли. Он гріб чорніє аж сюди.

– Мамо, є ломок. Він лежав у курятнику під віниччям, – почувся хлопчиків голос аж із межі.

– А де ж ти, невіро, і досі барився, що мені аж занудило, тебе ждучи?

– Та я йшов через кладку і дивився, як дві жаби душилися. Та й хотів їх вдарити ломком. Та й нагадав, що діти кажуть, що вдарити жабу, то це однаково, що рідну матір вдарити в цицьку. І мені стало шкода вас, і я не вдарив.

– Моя дитино, іди, я тебе пожалую. Оце тільки й приятеля.

Тяжко було дивитися Гордієві на цю злагоду дитини й матері. Тяжко, бо у нього її не було і, мабуть, не буде і чогось похожого на неї, хоч би він ограбував усе поміщицтво з московською орієнтацією на Україні і віддав здобич статечним робітникам, аби стали заможними селянами. Він знає, що він в її очах за тітку душогуб. І що б він їй не говорив або вона йому, то сутність її переконання не змінилася б. Навіть коли б на нього і не падала вина за смерть тітки, а тільки за смерть Проня. І щоб він був і за нього оправданий законом, то ця жінка і всі селом однаково на його дивилися б як на душогуба. Бо ось вона і зараз не вважає його за людину, бо не боїться, що він переб'є її рахубу.

І Гордій з досадою перебив родинну ідилію словами:

– Дайте сюди ломок, а самі ідіть у льох, і я вас там запру. Ну, ідіть. Довго там не сидітимете. Я візьму в хаті що треба і через якусь годину йтиму і вас випущу.

Казиленкова, ніби розібравши, про що йде мова, віддала ломок і злякано вхопила хлопчика за руку та й сказала:

– Чуєш, що дядьо кажуть. Отож ходім мерщій та пересидимо лиху годину. І тільки ти мені, бісової віри вилупок, кричатимеш, то я тебе передеру.

– Я ж ніколи не кричу, хоч ви мене й 6'єте,- було дитяче заперечення.

Гордій хрьопнув за ними дверима, накинув клямку на скобель і, пристромивши кілочком, який висів тут же на мотузочці, пішов на тітчин гріб. Він справді був і без хреста, і викопаний у квасолі під тином, недалеко від молодої акації. Над гробом, постоявши з мить, Гордій пустив на землю ломок і, вхопивши руку в руку, упав навколішки:

– Тіточко! Коли я у вас був, то ввесь час почував, що все, що ви робили, призначалося мені… І все, що ви говорили й думали, було тільки для мене. А як пішов від вас до лісу, до неба, до поля, до звірів і до людей, то побачив, що вони всі разом сповнені настрою тільки жерти. І ждуть зручного моменту, аби мене так само з'їсти, як їсть кіт необережного горобця. І душа моя без вас сповнилася тягару, мені неясного, якого я прагну і свідомо, й несвідомо збутися: чи йду куди, то чую, як чиясь рука простягає тверду та холодну долоню поперед моїх ступнів і вони об неї б'ються і не мають спроможності ступити ширше, і втомлююся, і я стаю неначе в годиннику зупинений погойдок. І хоч у руках несу свою шапку, то забуваю про те і шукаю її на голові, поки не схаменуся. Але все-таки, почуваючи якийсь тягар у своєму єстві, шарпаюся зняти з плечей торбу, що ніби там мусить бути з грішми. І, не знайшовши, остаточно отямлююся і падаю, знесилений, на землю. І чую, як ця сама рука, що зупиняла ступні, лягає мені на ребра проти серця, аби і його спинити.

І коли я, тіточко, був у вас, то почувався паном, бо як прохав їсти, ви давали і як прохав сорочки, ви давали. А тепер я для тієї руки став і їжею, і сорочкою, яку кожної хвилини вона візьме без нічийого дозволу, як своє, і не поверне довіку на те місце, з якого взяла. Тіточко, чи я, нещасний та самотній, зустріну ще коли-небудь своєму бажанню згоду, схожу на вашу, хоч так, як тінь на звичайну річ чи як луна на правдивий голос?

– Зустрінете! – почув він якимсь несамовитим напруженням всього свого чуття. І глянув, і побачив по той бік тину панну Варку у рясі. Її важка коса була опущена на спину і підв'язана білою стрічкою під самою потилицею. "Як і колись", – він пригадав. Груди під шиєю, розхриставшися, ясніли золотим ланцюжком і з золотим на йому хрестиком, а на правій щоці виднівся слід від сліз. І, як у молодої горлиці в лісі на дубі блищить дзьоб вогкістю того листка, з якого вона випила росу, так у панни Варки теперішня увага погляду блищала останньою часткою відсвіту скінченої мандрівки та її мети.

Гей, та не гомонять так гучно води з поля після великої зливи в став, як загули всі почування в Гордієвім єстві в одно місце, яке в людей споконвіку зветься серцем!.. І він звівся з колін, неначе непритомний, і почув, мов крізь сон:

– Чи можна до вас?

І бачив, як, не діждавшися відповіді, вона швидко перелізла тин та й зупинилася біля свіжого гробу. А коли він хотів встати назустріч їй, то вона швидко почала говорити:

– Будь ласка, не підходьте і дайте мені слово, що будете мене слухати. Тоді все узнаєте. Інакше все знов пропаде. Ну?

– Буду слухати, – озвався хлопець, зупинившися і жадібно ковтнувши повітря.

– Я побігла з монастиря зараз вам услід. Я догадувалася, що ви підете до тітки. Отже, я прийшла вам запропонувати йти разом зі мною на Полтавщину до моєї товаришки. Її батько дуже впливовий і вам дасть, це певно, учительську посаду. Але з умовою, що ви станете моїм чоловіком і що ми переодягнемося в селянську одежу. Ви візьмете косу. І підемо ніби на заробітки в жнива. І так одведемо підозру поліції. Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не "на віру", як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами обвінчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку, – і почала його знімати з шиї, – і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб вашої тітки. Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо прикінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю. І після цього зараз же вирушимо в дорогу. Кажіть, згодні ви на таке?

І Гордієві блискавкою освітила душу картина з раннього дитинства. Він пригадав той час, коли він учився в підготовчім класі приходської школи. І їх були розпустили на Різдвяні свята. І він, перемерзшися в дорозі, увійшов у хату, а тітка його взяла і, підвівши до дзеркала, сказала:

– Дивися, яке страхіття повилазило з носа. Ну що, кажи, після Різдва у школу будеш ходити? А він крізь плач відповів:

– Буду.

І тепер оце, перед панною Варкою, йому стало так радісно й легко, неначе те "буду" стало нині дверима, які вона відчинила у друге життя і кличе його туди. І це друге життя схоже на його теперішнє становище так, як він зараз на давнього школяра перед дзеркалом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: