Старший боярин – Тодось Осьмачка

І схопив Гордій з голови свою шапку, кинув на ломок, поправив замашним рухом руки чуб на голові і, підійшовши до панни Варки, сказав:

– Давайте!

І, взявши за край золотого ланцюжка з хрестом, почав обходити з дівчиною тітчин гріб. І коли вони дійшли до того місця, від якого починали йти, то панна Варка зупинялася і, його ланцюжком притримавши, урочисто звеліла:

– Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком, – і вона показала на гріб рукою, – що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі.

Гордій проказав. Тоді вона почала говорити:

– Заклинаюся, що я свого чоловіка, Гордія Панасовича, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі.

І так вони обійшли тричі гріб, і тричі проказали закляття. І під кінець панна Варка почепила хрест на сучок акації. І мовчки поцілувала сама, а за нею це зробив і Гордій. Потім, одійшовши трохи від дерева, сказала:

– Надінь хрест і носи, поки твого віку, бо тепер ти вже мій чоловік.

– То давай і ми поцілуємося, – одповів молодошлюбець таким голосом, неначе хворий перед нападом гарячки. Але вона його, сміючися, заспокоїла:

– Не хвилюйся, мій мужу. На це є комора, а тут, чого доброго, ти мене остаточно зробиш жінкою на гробі або під гробом твоєї тітки. Я тебе вже знаю. Краще веди мене: я буду лаштувати шлюбну постіль, а ти ждатимеш на призьбі, поки не покличу.

Гордій надів хрест, узяв із землі ломок і швидко пішов до хати, вона – за ним. І, вирвавши скобель разом із замком, пустив свою жінку в сіни, а сам сів на призьбі ждати.

І що то було за ждання! Що то було за ждання! Йому здалося, що він упав з місяця на землю, але проминув її і летить Бог знає куди, не знаючи, чи розіб'ється об щось тверде, чи буде вічно летіти із болюче-солодким завмиранням у стрімучу світову путь!

Нарешті з комори почулося:

– Чоловіче, йди вже до жінки!

Гордій схопився і, плутаючи ногами, неначе п'яний, увійшов у сіни і зачинив за собою двері. І ще раз почувся голос молодої жінки:

– Гордію… скажений… мені ж болить.

І стало тихо і в сінях, і надворі. Годин через дві Гордій вийшов із хати у солом'янім брилі, в білій вишитій сорочці і в білих штанях, але був узутий в свої черевики. І, пішовши в клуню і взявши там косу і кісся, вернувся назад, сів на призьбу і почав їх прилаштовувати одно до другого. Поки він це робив, то пані Варка винесла свиту і велику зелену хустку і поклала теж на призьбу. І вона була у селянській вишитій сорочці і в спідниці, яку Гордій бачив у неділю на тітці Горпині. А потім, покинувши хату навстіж і не зачинивши в двір ворота, вийшли обоє на межу, яка вела до Малосмілянки. Він ніс косу і свитку, а вона тільки хустку. Але вже в дорозі Гордій оглядівся, що не все гаразд, і, швидко вернувшися до льоху, відчинив його і гукнув:

– Тітко, ви вмієте лічити до ста?

І з льоху почулося:

– Вмію.

– Ну, то лічіте п'ять раз по стільки. І коли налічите, то виходьте і беріте у господарстві що побачите, і, може, господині на тім світі буде легше. Бувайте здорові!

– Ходіть здорові, – відгукнулося півтора людського голосу.

Після цього Гордій догнав жінку, вхопив її під руку і весело спитався:

– То коли ж ти мені розкажеш про своє відьомство?

– Тоді, як тебе трохи покортить! – почулася задиркувата відповідь.

І, сміючися, пішли швиденько межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і найбільшого горя, і, може, найбільшої повноти сердечного втихомирення.

Я не знаю і не хочу догадуватися, як примирив Гордій свої пригоди з чутливим серцем своєї молоденької дружини, але знаю, що тоді, коли вони квапилися в далеку путь, велика хмара підійшла була під сонце і що сонце, прорвавши її в трьох місцях, впиралося трьома блискучими стовпами проміння у Рохмистрівські поля. І серце запевняло думку, що то не сонце, а велетенський фотографічний апарат на золотім тринозі, кимсь на землі покинутий. І що земля летить і він на ній летить у чорну ніч, між густі зорі, за які конче зачепиться, і вони його стягнуть із землі у світову безодню. І тоді скільки б ми не питалися зір, землі і міжсвітових просторів: які світлини лишилися в апараті непросвітлені, то нам би довелося ждати відповіді довіку.

Так само, якби вийти серед Лебединського лісу на високий Обіясників майдан і спитатися хащів, далекого поля і битих шляхів: "А де тепер пан отаман, підотаманчий, Деркач, грубий селянин, одноокий і Канарей?" – то й вони нічого нам не відповіли б.

Бо ми знаємо, що все на землі з'являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити якийсь слід, то ненадовго. І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку над Гальмасаровою кручею…

Рік 1944-й, березень

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: