– О-о-о-о! – тягнув Ваня все голосніше та голосніше.
– У-у-у-у! – мало не харчав він, стихаючи, аж поки й зовсім затихав, ніби заспокоювався. Через мить такого непевного спокою він знову починав голосити, різких верескливих нот сягаючи, й знову затихав. Сліз не було, й тому-то Вані робилось все важче й важче, немовби на груди з кожною хвилиною накладалась нова вага. В своїм риданні Ваня мовби xoriв вилити свій сум, сум серця, яке почувало, що зроблено те, чого робити не треба, а замість того цей сум побільшувався, обплутував Ваню, як туман невблаганний, густий i непрозорий.
– О-о-о-о! – стогнав Ваня, i в цім стогнанні вже не було дитячого плачу. Це був крик матері що бачить, як катують ії дитину, це було зітхання людини напередодні смерті.
Прибігла мати й стара нянька, почали заспокоювати його, розпитуючи, що з ним сталось.
– Ваничко, Ваничко, дитино моя, що з тобою?
Ваня тільки здригнувся, тулячись до подушки, йому соромно було показати своє обличчя, бо здавалось, що на обличчі написано все й yci прочитають те, що Ваня сам уже ховав від себе у темній глибині душі.
– Я бігав i впав… ударився дуже… боляче… – проказав він з перервами немов гикаючи.
– Що ж ти забив?
– Коліно… аж ось…
Мама нахилилась i поцілувала забите коліно. Ваня притулився до їїi грудей.
– Мамочко, ти мене любиш?
– Люблю, дитинко моя… рибонько…
Після пригоди з Жучком Ваня став задумливим i замкненим. До товаришів він майже не виходив i весь час сидів у кіммнаті й будував з кубиків залізницю. Учився він ретельно, добре пильнував лекції, але у всіх вчинках його почала проглядувати неуважливість, ніби він завше гадав не про те, що робив. Полюбив він також страшні казки i слухав їx з таким виглядом, немовби xoтів знайти відповідь на якесь питания. Мати, звичайно, звернула увагу на зміну в вдачі сина й навіть розмовляла про це з батьком. Але батько з'ясував це по-своєму: Ваня нарешті зрозумів, що йому, синові власника такого великого хутора, не личить водитись з майбутніми кучерами та льокаями. Цьому треба було тільки радіти. А що Ваня стає задумливий, то це теж гарно, – може, з нього вийде вчений або письменник. Мати заспокоїлась, i Вані дали спокій.
Думку про рівчак, де був його город, Ваня гнав від себе й перестав туди ходити. Він неохоче i рідко виходив з кімнати i уникав залишатись на самоті. Навітъ коли будував він залізницю, то коло його мусила сидіти нянька, бабуся Ганна, котра колись гляділа його, а тепер просто жила в них, плела рукавиці й дерла пір'я. Коли Вані обридала залізниця, він сідав коло 6a6yci Ганни, брав ії за руку й питав:
– Розкажи про розбійників…
– Еч, який! Про розбійників йому! Не знаю я про розбійників. Розбійники погані люди, і будуть вони на тім світі у пеклі мучитись.
– Бабусю, а хто ще в пеклі буде?
– Хто не слухається, хто 6'ється, хто лається…
Ваня слухав, тулячись до 6a6yci.
– І будуть вони там у казанах в смолі кипіти, i будуть їx чорти, прости господи, залізними виделками штрикати й за язики вішати. О Господи, прости наші прегрішенія!
Бабуся позіхала й хрестила рота.
– Бабусю, а Жучка у рай пустять? – спитав одного разу Ваня.
– Якого Жучка? Того, що у нас був? То ж собака, нечиста тварина, xi6a ж їй можна в рай? Гpix так казати, Ваню, ох, покарає тебе Бог.
–А де ж він буде? – допитувався Ваня.
– Як де? Нігде. Здох, i край.
Але не такі картини малював co6i Ваня. Він ясно бачив, як Жучок 6iraє по зеленому райському саду, здоровий, черненький, радісно гавкає, а праведники й святі божі кидають йому хліба i м'яса. Навіть сам Бог, старенький i сивенький, з довгою бородою й вусами, як у сторожа Юхима, посміхається й гладе Жучка по шиї. І весело-весело живеться там Жучкові.
Ось інший малюнок пропливає перед очима Вані. У великій сірій кімнаті, де тхне смаженим i горілим, на залізній сковороді печуться він i Митька. Це дуже боляче. Чорні волохаті чорти перекидають їx загостреними дрючками, потім кидають у киплячу смолу, а вони кричать i корчаться взд болю. Їноді сюди заходить Мати Божа й полегшує муки всім грішникам; а коли доходить вона до їx, то каже:
– Це тi хлопчики, що мучили Жучка й убили його? Не хочу я допомогти їм. Хай мучаться без кінця-краю…
А вони прохають, плачуть, падають навколішки.
– Мамо, мамо, ти мене любиш? – питав Ваня.
– Люблю, люблю дуже. А що таке?
– Посидь коло мене, поки я засну.
Мама сідала коло нього, гладила по голові, а тоді міцно цілувала.
– Мамо, скажи, є пекло?
– Є, дитинко моя, там грішники…
– Я не хочу, щоб було пекло… Мамо, скажи, що пекла немає.
– Hi, воно еє але для тебе воно не страшне: ти гарний, слухняний, мій
– Hi, воно еє але для тебе воно не страшне: ти гарний, слухняний, мій
синочку.
– А Бог добрий?
– Добрий, дуже добрий, мій голубе. Ти ж кожного дня й вечора молишся йому. Йому треба молитись.
Ваня заспокоювався, але заснути все-таки не міг. Останніми вечерами Вані здавалось, що в перемежок між ліжком i стіною просовувались чиїсь лапи й шкрябали стінку, немов якась звірюка хотіла видряпатись з підлоги на ліжко. Ваня від жаху сунувся до краю ліжка, ледве не падаючи додолу. Ранком він xoтів присунути ліжко щільніш до стінки, але побачив, що вільного місця там не було й ліжко стояло, зовсім присунуте до стінки.
«Куди ж тут можна лапу просунути?» – дивувався Ваня й довго думав над цим, але ні матері, нi 6a6yci не сказав нічого. Тоді він почав прохати маму, щоб сиділа коло нього, поки він засне. Перший вечір, коли сиділа мама, ніхто не шкріб під ліжком, а на другий Ваня знову почув шарудіння й кламцання зубів. Він стиснув материну руку й, важко дихаючи, спитав:
– Мамо, ти нічого не чуєш?
– Hi, синочку, а що таке?
– Нічого… А скажи, тут вовків не буває?
– Hi, не буває. Вони живуть далеко-далеко. Спи, спи.
Ваня раніш думав, що це вовк забігає ввечері до кімнати й хоче його вкрасти, як украв він одну дівчинку, про що розказувала бабуся. А раз вовків тут не може бути, то це, виходить, Жучок хоче вкусити його за те, що Ваня бив його. Думка про це гострими колючками шпигала дитячий мозок, захоплювала віддих й холодила тіло. Вже засипаючи, Ваня щулився від жаху й бурмотів:
– Жучок… прости… не кусай…
Згодом вдень Ваня зовсім не згадував про Жучка, сміявся, гуляв з товаришами i вже подумував про те, що пора відвідати свій город, але коли наближався вечір, то щось ніби відгонило від нього веселощі i сміх, i він починав сумувати; коли ж світом опановувала темрява, то кожний шелест глибоко турбував Ваню. 3 неприємним i банним почуттям Ваня лягав спати, i, хоч коло нього сиділа мама або бабуся, він знав, що з'являться з-під ліжка чорні лапи й почуєтья кламцання зубів. Він чекав їx появи з напруженням, завмираючим серцем і важкою головою. І коли починалось уперте шкрябання пазурами по стінці, Ваня почував якесь страшне задоволення, бо гадав, що інакше й бути не може й Жучок неодмінно мусить помститись.
Вані дуже хотілось піти в ліс подивитись на Жучка й, може, помиритись з ним. Він уже кілька разів підходив до мовчазної стіни лicy, але зайти туди не здолав. Йому було соромно дерев, котрі бачили, як тн бив Жучка києм і камінням; здавалось, що коли він підійде до того місця, де лежав Жучок, то верби, що схилились над драговиною, прогомонять:
– Одійди, поганий хлопче! Геть звідціль. Твоє місце в пеклі.
I ці слова підхоплять пташки в своїx співах, ліс у своїм шепотінні й очерет у своїм шелесті.
Одного разу, блукаючи на узліссі, Ваня з тремтячим серцем i затуманеною головою ввійшов у ліс. Там, як i попереду, було напівтемно, придушено й холоднувато. Крадькома поза деревами обережно йшов Ваня до багновища, і ще здалеку в ніс йому вдарив неприємний дух дохлятини. На місмці Жуча був уже не cipo-жовтуватий шматок м'яса, а важко тхнув чорний обгризок. Ваня спершу не помітив його серед купи каміння, але підійшовши ближче, злякав з його рій мух i ватагу чорних жуків з довгими швидкими ногами.
Ваня довго стояв i дивився, як заспокєні мухи й жуки доїдали тіло Жучка, i вже не помічав того гнилого, занудливого духу дохлятини, котрий наповняв повітря. І думав він про те, що вже нічого не може зробити для Жучка, а хотілось зробити щось i цим «щось» спокутувати свій rpix. Хотілось, щоб зараз iз гущавини очерету вийшов чарівник з золотим костуром i сказав: