– Ваню, хочеш, я тебе з'їм, а зате Жучок буде жити?
Ваня відповів би без вагання:
– Їж швидше…
Але чарівник не виходив. Хотілось, щоб з неба злетів добрий янгол i щоб на руках його був Жучок, веселий i повненький. Хотілось, щоб Жучок сказав:
– Ваню, я на тебе не серджусь.
Але нікого, нікогo не було. Небо було чисте, як світло; одноманітно гудів джміль над червоною квіткою.
Тоді серед товстої зеленої трави з довгим подихом упала навколішки семилітня людина, грузнучи в слизькім, холоднім болоті й схиливши голову та простягнувши руки до неба, проказала:
– Жучок, рідний! Я знаю, ти в раю, тo6i там гарно… прости мене… скажи, що простив…
Відповіді не було.
«Не хоче… не прощає… так мені й треба», – миготіло у Ваниній голові, й він поволі підвівся.
Тиха банність засмоктала усередині. Тепер Ваня зовсім певен був, що Жучок помститься. Збираючись іти додому, Ваня ще раз наблизився до черного м'яса, й знову з сердитим дзижчанням схопились мухи й з швидким шарудінням позсипались жуки. Ваня почав вдивлятись у брудний обгризок i думав про те, що це він винний в тому, що від Жучка залишилось таке гидке й погане.
– Жучок,– прошепотів він тихо.
У багновищі квакнула жаба, i ще з більшою ввічливостю захилитався очерет. Зненацька Ваня знову почув той могильно-тухлий дух дохлятини, котрий підіймався з-під ніг. Дихати було гидко, немов у груди вливали смердючі помиї. 3лість, несподівана й владна, опанувала Ванею, й він з гарячими очима почав обурено топтати гниле м'ясо, що чвакало під ногами.
– Не боюсь тебе, ти клятий, не хочеш вибачити, ось тобі! – кричав Ваня й, скінчивши цю дику наругу, засміявся; сміх його луною пронісся над байдужим багновищем й завмер в очеретах.
– Не боюсь тебе, – переконано проказав Ваня й пішов додому.
Проходячи повз рудого кабанця, він спинився й довго чухав йому боки паличкою. Туг же він згадав про баклажек, котрий давно поклав достигати на хлів, i живо поліз туди, щоб достати його, але баклажек розклювали горобці; баклажків уже наспіло досить, i Ваня не дуже розгнівався на злодійкуватих горобців. Вдома він просто прибіг до матері й, винувато посміхаючись, сказав:
– Мамочко, я бігав коло дряговини й упав, штани замастив. Не сердься, дай іншi, я побіжу на вулицю гуляти.
Мама тихенько потягла його за вухо, але зразу ж дала йому нові штани, й через кілька часу Ваня вже плигав по вулиці верхи на розкішній коноплі, силкуючись випередити найкращих їздоків.
Ввечері Ваня рішуче заявив, щоб мама коло його більш не сиділа; й дійсно, вже ніхто не шкрябався по стіні. Ваня радюно шепотів:
– Ага, ага, злякався!
Вночі, коли всі спали, Ваня прокинувся від того, що хтось почав його душити. Він розплющив очі й побачив, що душила його мама. Ось вона схилилась над ним і однією рукою стискує йому горлянку.
– Чего… ти… душиш? – прохарчав Ваня.
Але він спросонку не розібрав, що сталося: то не мама, а гадюка обвилася круг шиї. Ваня хотів відкинути ії, коли вже не гадюка, а Жучок схопив його за горлянку й гризе. Почуття від цього було тяжке й лоскотливе. Ваня схопив Жучка обома руками й, напружуючи всі сили, одірвав од горлянки.
– Що ж це таке, Жучок? – питає Ваня. – Жили ми з тобою гарно, я кожного дня виносив тобі хліба, кісток, а іноді й м'яса, а ти гризеш мене.
– А ти забув, як бив мене? – гарчить Жучок, i з очей в його сиплеться вогонь.
Ваня так і захолов i побачив, що з-під ліжка вилізає чорт з виделкою й насмішкувато шкірить зуби. За ним ще один… ще… їx багато! Всі чорні, гидкі й великі. Ваня, цокаючи зубами від холодного жаху, що охопив його льодовими руками, простяг уперед руку, щоб захищатись, але Жучок сплигнув з ліжка, побіг до дверей і сховався за ними; вкупі з ним сховалися й усі чорти.
Тут Ваня почув, що він мусить встати з ліжка й про6ігти в ті двері, за котрими сховався Жучок з чортами; Ваня знав також, що всі вони вискочать з засідки, накинуться на нього, будуть кусати й штрикати виделками. Льодовий жах, від котрого німіли й тремтіли ноги, розростався, заволодівав усім Ванею, стискував груди в своїх міцних холодних обіймах i корчив руки. В голові стукотіло, немов зверху йшов густий кам'яний дощ. Ваня хотів крикнути, покликати на допомогу, але весь він був закутий у залізну клггку й йому не можна було рушити ні губами, ні язиком. Віддих завмер, серце спинилось, все тіло терпло, а по голові ще дужче били невидимі каміння. Ваня схопився й побіг… Коло дверей на нього навалилось щось темне, слизьке й холодне. Воно зовсім обхопило Ваню, стискувало його, залізало в рот, викликаючи огидну нудоту; він корчився, угинався, пручався руками й ногами, хрипів, бурмотів щось незрозуміле, рвався всім тілом, бився головою, а воно ще міцніш стискувало його… вже ніяк було поворушитись. Свідомість свого безсилля страшенно пригнічувала Ваню. Bin почув, як завмирає в ньему життя, пручнувся з надприродною силою, скинув з себе слизьку істоту, поривчасто задихав і прокинувся.
В той же мент під ліжком почулось сердите шкряботіння й вперте кламцання зубів. Ваня не своїм голосом вереснув і зомлів.