– Я зовсім не хотів…
– Ні, ні, ти правду казав! Я думала, я читала, – нема нічого нового.
Вона схилилась грудьми на широке кам'яне поруччя.
– Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе… таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне… Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна…
Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.
– Ти плачеш? – спитав він.
Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:
– Ні. Мені трохи холодно.
– Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.
Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз. Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну – вуха в'януть, їх слухаючи! «Гімназистка, справжня гімназистка», – думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті. Йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, до воно й почалося.
– Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто, – мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.
Дівчина здригнулась.
– Все мені незвичайне сьогодні, все, – прошепотіла вона. – Здається, ніби вперше бачу тебе… вперше йду цією вулицею… Аж ось я й дома… Але ти не підеш до мене, Юрчику!
– Чому? – здивувався він. – Ще не пізно.
– Ніколи не підеш, – казала вона вже голосно, – ми ніколи вже не побачимося.
– Ти ідеш десь? – спитав він.
– Ні, я житиму тут… Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить… байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!
– Чекай, – сказав він спантеличено. – Ти зовсім не береш мене до уваги!
– Тебе? О, мій любий! Беру, беру… Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш… для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад… бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було… і тобі буде гарно. Я також… Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там…
– Я, правда, не вмію плавати, – пробурмотів Славенко.
– От бачиш… Хоч я навчила б тебе… Але я боюся, що це буде запізно… боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.
Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!
– Я розумію, чого ти хочеш, – почав він, – навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв'язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.
– Ні. Ніколи, – сказала вона.
Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшій розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.
– Ти жорстока, Марто, – сказав він. – Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.
– Я знала це! – скрикнула дівчина. – Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!
– Хай буде по-твоєму. – провадив він понуро й тужно. – Хай буде… Прощай, Марто.
Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.
– Ні, це було б… як у пісні! Руку можна. Він поцілував її руку довгим поцілунком.
– Це все, – сказала вона. – Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.
Вона повернулась і зникла. Він сказав їй услід:
– Прощай, Марто.
Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона відчинила й зачинила двері. Отже, він вільний? Але такий спосіб розлуки здавався йому просто бридким. «Вона пошила мене в персонажі XVIII століття, в якісь дон-жуани, чорт бери!» – думав він, ідучи додому. Далеко краще й сучасніше було б, якби він виклав усі причини, з яких розлука неминуча, пояснив би їй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. І навіть лягаючи спати, відчував іще прикрість.
Але вранці молодий професор, хоч і не переставав визнавати Мартину поведінку за геть нераціональну, своє становище визнав за цілком певне. Чи неоднаково, як саме дійшлось до того, що він хотів? Не процеси важать, а наслідки. До того ж, те дівча вганяє за ілюзіями, хай має їх! Зрештою, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього поставився. «В мене є ще рештки сентиментальності», – подумав він.
Цілий день професор завзято працював і передусім закінчив статтю про наслідки попередньої серії спроб, почату оце недавно вільними від побачень вечорами. Беручи під увагу роботу американського вченого, що з іншого приводу торкнувся, хоч і побіжно, його теми, Славенко свою статтю писав по-англійськи, щоб саме в Америці її видрукувати. Потім відповів на півтора десятка задавнених листів, кожен з них стереотипно починаючи: «Високошановний колего, тяжка хвороба стала мені на перешкоді своєчасно»… і т. ін. Нарешті о восьмій годині ввечері надів чорного костюма й рушив із візитом до професора Маркевича.
Цей відомий фахівець-терапевт кінчив якраз пити вечірній чай у родинному колі й тихо віддавався спочинкові в кріслі коло столу. Дружина його, що жила тепер у нескінченній тривозі, обмірковувала завтрашнє меню; Ірен перетирала чайний посуд тонким білим рушником.
Поява біохіміка, якого провела до їдальні сяюча Пелагея, подіяла, як раптовий сполох.
– А, от хто нас зовсім забув! – скрикнув професор, – Добридень, добридень! Чудово! Але хто ж приходить, коли самовар уже погас?
– Його можна підігріти, – мовила Марія Миколаївна, якої пальці від хвилювання тремтіли.
– Хочете чаю, Юрію Олександровичу? – спитала Ірен.
– Дуже хочу, але, на жаль, не можу, – відповів Славенко, посміхаючись. – У зв'язку з спробами, які я тепер проваджу, мені довелось самому перейти на сувору дієту, з якої чай також виключено.
– К бісу науку, якщо вона касує чай! – скрикнув терапевт. – Це ви, молоді, все вигадуєте. Передусім, треба нормально живитися й жити.
– Я цілком з вами згоден, професоре, – сказав Славенко. – Тільки сказав би, що ми повинні жити не нормально, а нормалізовано. Нормальність є наслідок традиції, нормалізація – ознака поступу. В моєму випадкові з дієтою традиційну норму порушено заради норми вищого порядку, а саме – в ім'я наукової роботи. Це є раціональне порушення, яке нічого спільного не має з різними ганебними збоченнями, яким ми часом несподівано підпадаємо і які штовхають нас назад у безглуздий романтизм. На превелике лихо, треба визнати, що наш розум не завжди ставить цим зухвалим виступам чуття належний опір.
– Але вони переборюються в процесі життя і розвою, – мовила Ірен.
– Чудово, я згоден, – сказав професор.
Славенко вдячно глянув на молоду господиню, радіючи її відповіддю: «Вона ніби відгадала мої думки», – подумав він.
Марія Миколаївна мовчала. Вона могла б тільки сказати біохімікові: «Яка ви пара з Ірен, яка пара!» – але сказати це було б незручно.
Юрій Олександрович розповідав іще з півгодини про свої спроби й наслідки, яких він сподівається, потім звернувся до Ірен.
– Чи не були б ви ласкаві пограти? За цей час я зовсім не чув музики.
– Залюбки. Але раніш я хочу показати вам щось таке, що може вас потішити. Прошу до моєї кімнати, Я покажу вам пару симпатичних ведмедиків.
– Цяцькових, сподіваюсь?
– Не цяцькових, але в усякому разі скляних.
– Слава богу, слава богу, – прошепотіла Марія Миколаївна, коли вони вийшли.
– А як я вистежив його тоді, Марусю, не можу забути! – сказав професор. – Але в мене ще два візити. Чудово… Тепер пошесть черевного тифу, доглядай пильно, щоб усе милось окропом.