– Вам треба закохатись, Марто, – серйозно сказав Льова.
Дівчина обурено схопилась.
– Яке ви маєте право так казати! – скрикнула вона. – Що це за неповага до жінки? Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! Для вас ще одної революції буде замало! Який егоїзм і яка висока думка про себе! Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразд! Так, по вашому, виходить? Вона виконає свою роль… Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти заміж? Хоробрості не стало? У, гидота! Як ви сміли так думати? Я скільки разів казала вам, щоб ніяких розмов про любов між нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цієї умови додержати не можете, то прошу надалі не приходити!
Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бриніла в її голосі – може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило її, розкрив таємницю немудрої мрії, що може прибирати в дівочій уяві найхимерніших форм.
– Яка вона прекрасна, – захоплено думав Льова.
Через марність свого чуття до дівчини він фатально почав зазнавати втіхи від приниження. А що його постійне зринання з соробкопівського небутгя в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, її не могло не дратувати, то й крику та гдирання в їх розмовах, отже, й таємної радості для хлопця було досить. Отак Льова робився добровільним козлом відпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявів її гніву. Кілька разів траплялося, що дівчина й справді його вигонила; тоді Льова йшов сповнений гнітущої насолоди від цілковитого знищення свого «я», від болісної образи, що нею жив якийсь час на самоті, потім починав знову тужити за дівчиною й знову з'являвся до неї в потрібну хвилину.
Марта, зненацька заспокоївшись, стомлено сіла й запитала:
– Та в кого ж, зрештою, закохатись?
Льові й на одну навіть мить не спало на думку, що – закохайтесь у мене. Але він ураз пожвавішав.
– О, Марто, нащо ви так кажете?… Ви мали… багато нагод…
– Чекайте! Всі нагоди були нікчемні. Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу. Ці хлопці так, між наукою, хотять до речі десь там здобути й дівчину. Це для них своєрідна, дуже приємна розвага, а головне – це закінчити школу. Це цілком законно, – засміялась вона, – але й я їх теж цілком законно виключаю. Письменники шукають заразом і матеріалу – це щонайменше гидко. Господарники надто бундючні, молоді інженери надто захоплені своїм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителі, адміністратори – все це не те, не те… Бо мені хочеться, – сказала вона в підступі нудьги, – закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романі!
Льова кивнув головою.
– Але й він мусить закохатись так само, – суворо додала вона. – Він мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов'язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне,…
– Марто, як ви чудово говорите!…
Очі в Льови сяяли, він схилився, так ніби мав ось-ось упасти перед дівчиною навколішки.
– Повинна бути казка, – гарячково вела вона. – Розкривається завіса, і таке м'яке, м'яке світло… Виростають гаї, в них затишок, пухка трава… І тут річка. Ввечері річка тиха, здається, підеш по ній… А входиш все глибше, глибше, вода підіймається, стаєш легка, скидаєш із себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведіть мені невідомого лицаря!
– Але… як я довідаюсь, хто от… хто присилає вам квіти?…
– Хіба обов'язково того самого?… – задумливо промовила Марта.
Льова мовчки закурив і глибоко замислився, пальцями лівої руки нервово шарпаючи кінчики бурців. Ці бурці, дарма що ріденькі, на тлі голених облич сучасності зразу вирізняли хлопця, давали йому оригінальне й примітне лице. В них було щось старосвітське, щось від минулих часів, коли рослинність на чоловічому обличчі вважалась за ознаку мужності, а коса становила неодмінну прикмету жіночої краси. А тепер, коли ножиці й бритва змінили лице людськості, бурці можуть викликати тільки здивування. Але Льова завів бурці на смак колишньої своєї дружини, а потім вони вже механічно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, він нагадував не так лева, як пуделя.
Мовчанку урвала дівчина.
– Я вам, здається, дурниць наплела, – холодно сказала вона. – Ідіть додому.
– Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своїм знайомим…
– Навіщо?… Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? – спитала вона, вмостившись на ліжкові.
– Це… один лікар.
– Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне? І потім він почне мене лікувати.
– Це такий лікар, що… нікого не лікує.
– Який же він лікар?
– Учений, тобто професор, – пояснював Льова. – Ні, ні, він дуже молодий… Такий, як… я, – додав він, червоніючи. – Я забув, яка в нього спеціальність… але він не лікує.
Дівчина мовчала, заплющивши очі.
– Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії, – провадив Льова. – Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…
– У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!
– Не можна судити людину по спеціальності! – болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: – Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд, – сказав він і знову злякався. – Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю?
– Ні, ні, – мляво відповіла дівчина, – кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.
Льова радісно ворухнувся.
– Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук… Але я іноді думаю, що не в науці справа… Це зухвала думка, але я іноді думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може, – це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш… Кожен живе так, як може – як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…
– Що ж робити? – спитала дівчина. – Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.
– І хай! – палко підхопив Льова. – А все-таки всі жили й житимуть так, як можуть… І нічого, Марто, в цьому нема сумного… Можливості кожного величезні… Великі люди, – це ті, що використали свої можливості…
– Отже, кожен може бути великим! – засміялась Марта.
– Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме… Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче… життя відхиляє думки від самого себе… А ви, Марто, – це цілий світ, великий світлий світ… І так кожен, Марто… Те, що ми бачимо й чуємо в людині, – це тільки крихти… може, навіть найгірше з того, що є в людині… Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить… Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка – хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ…
– Ваша теорія з сумної обертається на веселу! Почувати себе цілим світом – від цього ніхто не відмовиться… – сказала дівчина. – Але світ цей, Льово, ефемерний. Він годиться тільки для своєї кімнати, щоб мріяти перед квітками… невідомого лицаря! Ах, я не можу забути, які холодні ті хризантеми!
– Але тепло вашої душі зігріє їх, – запевнив Льова. – Душі, Марто! Ні, не думайте, що я якийсь… ідеаліст, як кажуть… але що з того, що душа – якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте? Що з того, що звук є коливання повітря, коли ви слухаєте музику? Це порожні слова, Марто, вони нічого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотів сказати, що це неправда, – додав він, збентежившись.